Тепер цією «дорогою смерті» на Саліну щороку проходить ще одна колона – родичі загиблих та просто небайдужі, аби вшанувати пам'ять мучеників. Хоч і не надто неохоче, проте розповідають, кого втратили з рідних. Зараз вже не бояться говорити, проте добре пам'ятають, коли саме лише слово «Саліна» наганяло жах на тих, хто знав страшну правду про звірства більшовиків 1941-го...

Я донині бачу ті ряди вбитих людей, голова до голови…

Володимир Франківський зараз живе у Польщі. Згадує: «Я мав бути серед них. Але якось Бог милував. Пригадую: шахта була доверху заповнена тілами. Я бачив дерев'яні молоти-довбні в крові, якими добивали людей. Бачив, як з шахти витягали трупи. Я донині бачу ті ряди людей, голова до голови…. Я бачив багато на своєму віку: фабрики смерті в Освенцимі Майданеку, але жорстокість та звірство більшовиків на Саліні страшніші… Я добре пам'ятаю цифру 912 – саме стільки тіл витягнули із шахти. Решту роз'їла сіль…

Прийма Марія з Мостищини розповіла: «Мій дядько з Мостищини розказував, що у той воєнний час, коли життя за совітів вже було нестерпним, він та його односельці збиралися потайки в хаті і тікали за кордон. На кордоні із Польщею їх упіймали та відправили у тюрму в Перемишль. Звідти їх пригнали на Добромиль колонами НКВД. По дорозі були люди голодні і спраглі. Жінку, що побачила колону і хотіла допомогти тим людям, заштовхали. Дідусь завжди розповідав про Саліну пошепки, в хаті, аби ніхто не почув. Причому наважився розсекретити цю історію аж у кінці 80-хх рр, коли повіяло вітром змін. До цього боявся навіть думати про це. Дідусь завжди плакав, коли згадував про ці події. У тій колоні був його брат».

Пошепки говорили, що там зварили 19 хлопців…

Керівник товариства «Меморіал» імені В. Стуса з Мостищини Степан Гусяк згадує: «Я спілкувався із чоловіком, якому вдалося вижити у тому мордорі. Знайомий мого батька Юрій Форемський, що дивом врятувався, розказував про ті події так, що я не міг слухати про все,  що тоді відбувалося. В нього така була лють до москалів.... Каже: «Степане, те що я тобі розкажу, запам'ятай і передай іншим. (Плаче). Після того я почав цікавитися темою Саліни. В нас у селі був осередок ОУН. Юрка звинуватили у контрреволюційній діяльності та заарештували. Щодо інших - когось закатували, а когось відправили в Перемишльську тюрму. Потім колону відправили на Саліну. Форемський згадував: «Нам казали, що ведуть на Схід, будуть вивозити до Сибіру. Ми були такі виснажені, не могли опиратися. Я ледве перебирав ногами. Спраглі, голодні, під палючим сонцем, ми прийшли на Саліну і впали, як снопи на землю». Він врятувався, бо був низький зростом, зміг залізти в димар у солеварні. Там його не знайшли. Так пересидів усю трагедію. Коли виліз, побачив страшну картину: тіла людей у соляному басейні. Пошепки говорили, що там зварили 19 хлопців». 

Шахту заповнювали тілами ще з 1939 року

Місцева письменниця Марія Прокопець, автор книжки «Дзвін Саліни», що роками збирала спогади людей, каже: «В дитинстві запитала товариша мого тата: «Звідки у вас така вм'ятина на лобі?», - «А то я, дитино, з пекла виліз». - «А з якого пекла?» - «То мене так вдарили і кинули в пекло. Але я звідти виліз». -  «А де то пекло?» - «То на Саліні». – «А де та Саліна?» - «А ти виростеш, пошукаєш і розкажеш людям. Мені тоді було 6 років. Згодом я зібрала всі ці свідчення людей і вирішила їх задокументувати. 

Спочатку люди боялися щось розказували. Але потім побачили, що їх не покарають за правду про ці страшні події, і самі почали мене шукати та розповідати. Навіть фото 1941 року мені приносили, які ми розмістили на стенді тут, в урочищі.

Колись тут, на Саліні, був величезний соляний комплекс. Коли в 1939 році прийшли наші «брати-визволителі», вони відразу ж зайняли усі будівлі на Саліні, загородили територію та нікого стороннього не впускали. З 1939 року сюди час від часу їхали машини, вкриті брезентом. Ніхто не знав, що на них. Люди боялися, але допитливі дітлахи, яких зацікавили самі машини, будь-яким чином намагалися прослизнути туди і подивитися, що там. Зранку, коли машини від’їжджали, на дорозі залишали рудий слід. Як виявилося, це були сліди крові замордованих у тюрмах людей, яких привозили сюди та скидали в шахту. Колона була лише останньою краплею, адже цю шахту заповнювали тілами ще з 1939 року.

Мені ще розказувала одна жіночка, пані Світенкова, що жила на цій вулиці, що веде на Саліну: були такі літні дні, коли на дворі стояв надзвичайний сморід, аж треба було тікати до хати. І ніхто не міг зрозуміти, звідки такий запах. Особливо після того, як приїжджали машини. Коли вона спитала про це солдата, що до неї залицявся, він закрив їй  рота рукою і сказав: «Ніколи нікого не запитуй про це. Забудь». А з часом, коли вже почали з шахти витягати тіла, ми зрозуміли, звідки йшов такий запах і чому той солдат наказав мені мовчати».

Кажуть, що ще три дні земля ворушилася

Марія Прокопець продовжує: «Кажуть, після розстрілів ще три дні земля ворушилася. Він (Мегец) врятувався, бо затаївся на кухні. Коли побачив ті розстріли, втратив свідомість. Як опритомнів, біг цілу ніч, за яку посивів, як голуб. Протягом війни жив у польському селі. Згодом пішов під чужим прізвищем воювати. Коли потрапив у Сибір, його знайшов якийсь радянський солдат, що був виконавцем розстрілів. «Я стільки років шукаю у поїздах когось з Добромиля, аби розказати комусь про цю трагедію на Саліні. Я не можу з цим жити. Я мушу комусь передати. Бо мене совість мучить. Я розказав тобі про цю трагедію і можу тепер спокійно вмерти, бо правда не пропаде». 

Дідусь копав гріб для людей, котрих потім розстріляли

Канадієць Іван Бумбак, родина якого в минулому столітті емігрувала за океан, приїхав в Україну в гості до родини. Вони й розказали йому про те, що сталося на Саліні. Зокрема, про те, що тут загинув його дідусь. Він вирішив побачити на власні очі місце трагедії та розпитати про ці події. «Мама розказувала, що дідусь на цій шахті працював, добував сіль та … копав гріб для тих людей, котрих потім розстріляли. Розповідь про Саліну мене вразила настільки, що тепер навряд чи про неї забуду…».

Тепер на місці звірств НКВД – незавершений меморіальний комплекс. Про трагедію нагадує лише дві могили і спогади людей. Також у 1996 році на місці загибелі жертв Саліни встановили пам’ятний знак, а у 2007 році – спорудили капличку. Цьогоріч планують збудувати капличку на верхній могилі і прокласти сходи до нижньої могили. У майбутньому на цьому місці має бути меморіал державного значення.

Марія Волошин, «Вголос»

ІА "Вголос": НОВИНИ