Ідея, сильніша за зброю

Значна частина українського суспільства поводить себе сьогодні так, начебто у нас немає війни з РФ, давно минула загроза повномасштабного російського вторгнення, подолано російський сепаратизм та агентуру в південно-східних регіонах, і головною проблемою тепер є боротьба за права ЛГБТ, розшук чогось схожого на дискримінацію і боротьба з нетолерантністю націоналістів. 

Притому, що націоналісти та патріотична молодь якраз і були першими, хто пішов зі зброєю в руках захищати країну у 2014-му, коли тисячі міліціонерів, «беркутівців» та есбеушників відмовлялися виконувати накази, переходили на бік ворога або просто бездіяли в критичний для країни час. Не буде перебільшенням сказати, що більша частина добровольців АТО були саме націоналістами й дотримувалися класичних націоналістичних поглядів та ідей, навіть якщо дехто з них не вважав себе націоналістом.

З огляду на свою ідеологію націоналісти завжди першими йшли на захист Батьківщини й були готові воювати зі зброєю в руках заради ідеї. Саме націоналісти, базовані на націоналістичній ідеології (наші проти чужих) футбольні фанати, радикалізована молодь, були тими, хто звільняв Маріуполь та десятки міст Донбасу. Хвиля патріотизму тоді накрила всю Україну – і сотні тисяч українців записувалися в добровольчі батальйони, які були мотивовані чимсь більшим, аніж статут ЗСУ та невелика державна зарплатня.

А між іншим, саме мотивація та ідея є тим, що навіть у технологічному ХХІ столітті визначає перемогу у війні. Сучасні війни продемонстрували, що США вклали у воєнні кампанії в Іраку та Афганістані більше грошей, аніж кілька воєнних бюджетів РФ, і, зрештою, залишили ці країни. Тому що фанатична віра місцевих повстанців та ідейних фанатиків виявилася сильнішою за найновішу зброю. І в Україні в 2014-2015 роках був такий потужний сплеск націоналістичного патріотизму в Україні, який навіть компенсував матеріально-технічну відсталість ЗСУ. Але як соціально-економічна, так і воєнна політика діючої владної команди призвела до нівелювання цього надзвичайно потужного ідеологічного ресурсу.

«Дедалі менше людей звертають увагу, що в нас війна: всі більше переймаються кар'єрами, бізнесом, закордонними відпустками»

Чотири роки конфлікту з Росією призвели до своєрідної сплячки українського суспільства. Дедалі менше людей звертають увагу, що в нас війна: всі більше переймаються кар'єрами, бізнесом, закордонними відпустками, дедалі менше людей жертвують на лікування чи допомогу бійцям АТО. Та й сама чисельність охочих служити в армії неухильно спадає. Держава ледве набирає «добровольців» на контракт, а патріотична та ідейно вмотивована молодь розчарована в тому, що відбувається в державі, й не має бажання служити у війську.

Працівники районних військкоматів з сумом зазначають, що величезна кількість провінційних «аватарів» (синіх від вживання алкоголю) пішли на контракт до війська, адже матимуть там пільги та платню, якої не зароблять у себе в районі. Однак по-справжньому воювати ці «контрактники» не захочуть чи не зможуть – і хто знає, як поведуть себе, коли почнуться справжні бої. У той час, як у воюючих країнах, наприклад, Ізраїлі, чи навіть у ворожій РФ військова служба є престижною та добре оплачуваною, в Україні навіть під час війни держава не зуміла забезпечити такої ж масової мотивації українських вояків бути солдатом чи офіцером.

Чи стане Азовське море «червоним»?

Історичний досвід російської агресії засвідчує, що Кремль спочатку веде гібридну війну і створює сепаратистські псевдореспубліки в сусідній країні, а потім починає повномасштабний відкритий конфлікт, так як це було з Грузією у 2008 році. Поведінка росіян сьогодні також засвідчує, що Москва не проти розпочати нову серію широкомасштабної агресії проти України і шукає для цього приводу. Після побудови керченського мосту Росія фактично блокує морське сполучення порту Маріуполя, чим паралізує морські експортні можливості всієї східної України.

Навіть президент Порошенко зазначає, що новою гарячою точкою може стати Приазов'я. «Цілком імовірно, Кремль готує військову операцію атаки на Маріуполь, аби можна було завдати значний економічний удар по Україні. Росія різко збільшила своє військове угрупування. Вперше там розміщено ударну авіацію, новітні ракетні та зенітні комплекси. Склад Чорноморського флоту Росії, посилений підводними човнами та новими військовими кораблями, озброєним далекобійними ракетами морського базування. Значно посилено корабельне угруповання країни-агресора в Азовському морі», – заявив Порошенко під час міжнародних навчань «Сі Бриз – 2018».

За словами представника головного управління розвідки Міністерства оборони Вадима Скібіцького, близько 40 російських бойових катерів зайшли до акваторії Азовського моря. Крім того, два малих ракетних кораблі перекидались сюди з Каспію. На сьогодні РФ затримала вже близько 148 суден, які прямували через Керченську протоку до портів Бердянська та Маріуполя. Цілком очевидно, що Кремль провокуватиме Україну доти, доки не отримає привід завдати військового удару. Зрештою, у новому військовому зіткненні України та РФ сьогодні не сумнівається чимало експертів, адже агресія та експансія є послідовною політикою Кремля.

«Чи не станеться так, як з професійною та розпіареною грузинською армією у 2008 році, яка здала ворогу території, «щоб уникнути втрат?»

Багатьом українцям хотілося б вірити, що нас є кому захищати, що паніка березня 2014 року з нами більше не повториться, і що наша влада хоча б в такий критичний час дбає про оборону країни.  Президент Порошенко навіть говорив, що за останні роки вдалося не просто відродити українську армію, а й перетворити ЗСУ на одну з п'яти найефективніших армій у Європі. Однак, звіти та заяви про високу боєздатність наших збройних сил часто рясніють окозамилюванням та популізмом, а реальний стан нашої армії здебільшого далекий від рекламних роликів Міноборони. Як буде діяти українська армія з усіма цими проблемами, якщо РФ розпочне масштабне вторгнення із застосуванням всіх родів військ? І чи не станеться так, як з професійною та розпіареною грузинською армією у 2008 році, яка здала ворогу території, «щоб уникнути втрат?»

Хто, як не націоналісти?

Хто ж знову захистить Україну, якщо за роки війни з лав ЗСУ та добробатів демобілізувалися більшість тих, хто мав досвід повномасштабних бойових дій, а в цивільному житті атовці зіткнулися з байдужістю та корумпованістю влади, яку вони захищали на сході? За чотири роки війни влада, замість підтримки націоналістичного руху – критично важливого під час війни, почала боротьбу проти нього. Влада захищає циганських вуличних злодіїв та гей-паради, а патріотичну молодь натомість кидає до СІЗО за підтримку традиційних національних цінностей.

«Якщо завтра повномасштабна війна, хто буде кориснішим для оборони країни: учасник гей-параду, циганський злодій чи націоналіст?»

Притому, що за наявної ситуації влада мала б мислити принаймні прагматично і хоча б не переслідувати тих, хто завтра потенційно буде захищати цю країну. Зрозуміло, що команді президента хочеться і перед Брюсселем похвалитися та відзвітувати: мовляв, гомофобії в країні не допускаємо, гей-паради проводимо, і навіть в рамках боротьби з ксенофобією захищаємо злодіїв та шахраїв циганської національності. Проте  якщо завтра – повномасштабна війна, хто буде кориснішим для оборони країни: учасник гей-параду, циганський злодій чи націоналіст? Хто першим піде добровольцем воювати на фронт, не питаючи, що йому за це буде? Хто буде готовий ризикувати життям лише заради патріотизму?

Необдумані репресії та переслідування проти так званих «радикалів» можуть призвести до того, що в критичний момент, коли старі корупціонери в поліцейській формі знову проявлять «нейтралітет», або ж банально зрадять, то нікому буде в бою захищати країну. Розчаровані та деморалізовані патріоти, значна частина яких до того ж перебуває в тюрмах вже постреволюційної влади, більше не матимуть довіри до правлячої команди президента та його партнерів. А другої подібної хвилі всенародного патріотизму може більше не статися.

То ж якщо влада справді побоюється російської атаки на Маріуполь, вона мала б берегти націоналістів і робити все можливе для розвитку націоналістичного руху в країні. Влада мала б думати не про реверанси у бік поляків, угорців, циган чи гомосексуалістів, а про те, як її вчинки оцінять виборці-націоналісти. Тому що саме націоналісти є останньою надією збереження української влади на українській території.

Валерій Майданюк, політолог, спеціально для «Вголосу»

ІА "Вголос": НОВИНИ