Цьогоріч восени заньківчани, шанувальники мистецького таланту Марії Заньковецької відзначатимуть 100-річчя з часу заснування у Києві театру її імені. 1944-го трупа перебралася до Львова, відтоді львів’яни та їх гості, численні туристи мають щастя милуватися творчими здобутками театру.
Сьогодні пропонуємо декілька нотаток про життя та професійну працю неперевершеної української актриси – Марії Заньковецької.
Антон Чехов називав Марію «хохлацькою королевою», Іван Бунін плакав на її спектаклях, Симон Петлюра величав її «артистичним національним велетнем», а імператор Олександр III іменував «скарбом трупи, зіркою першої величини».
Вона ж, за твердженням театрознавців та дослідників її творчості, виглядала вельми тендітною, невеличкою, у корсеті, швидко вміла перевтілюватися у героїнь п’єс так, що глядацька аудиторія забувала про своє перебування у театральному залі і реагувала на події за її участі зі щирим гнівом чи співчуттям до неї та інших сценічних образів представленого дійства. Шанувальників захоплювала її надзвичайна спостережливість, бездоганна акторська уява, швидке й легке перевтілення, вроджена шляхетність, почуття міри, природність, щирість, особливо душевні страждання, бездоганно виконувала українські народні пісні. У творчій праці дуже любила процес шукання образу, глибоко аналізувала його, відкидаючи все недоречне й фальшиве. На окрему увагу заслуговує її громадська діяльність, пов’язана у справі здобування дозволів виставляти п’єси, матеріальної допомоги акторам і т. п. Марію Заньковецьку прирівнювали до світових акторок – італійки Е. Дузе, француженки С. Бернар, росіянок П. Стрепетової та В. Комісаржевської.
Народилася Марія 22 липня (4 серпня) 1854-го у сім’ї збіднілого дворянина Костянтина Адасовського та його дружини Марії Нефедьєвої у селі Заньки (нині – Ніжинський район, Чернігівщина). Ще у родинному домі Марія (сильне мецо-сопрано) практикувала співати дуетом із батьком (баритон). Відтак закінчила пансіон пані Осовської, навчалася у консерваторії (Хельсінкі).
У 17-му віці Марія в Ніжині зустріла офіцера, капітана артилерії Олексія Хлистова, який закохався в неї «по вуха», а ще через рік вони повінчалися. Здавалося, народилося нове щасливе подружжя. Та з часом з’ясувалося, що кожен з них мав свої, принципово відмінні від іншого, погляди на сімейне життя, зокрема призначення в ньому жінки. Олексій відстоював переконання, в яких жінка, передусім, мала бути вірною дружиною, доброю господинею сім’ї й матір’ю дітей. Марія не уявляла собі подальшого життя без музики, співів, аплодисментів, захоплення глядачів та слухачів її таланту. Періодично в сім’ї траплялися з приводу та без них тривалі конфлікти, суперечки, взаємні звинувачення. Не допомагали при цьому піклування закоханого Олексія, скоріше, навпаки, вони часто дратували Марію.
У Бендерах, де військовою частиною командував Хлистов, Марія випадково зустріла ще одного… військового – Миколу Тобілевича (Садовського) (1856-1933). Переповідають, що якось вона грала на роялі, наспівуючи «Коло млина, коло броду два голуби пили воду», а Микола за вікном підхопив слова пісні своїм баритоном. Там же, у Бендерах, зав’язався їхній любовний роман… Оскільки ж місто було невеличке, то невдовзі про закоханих теревенило чимало його мешканців. Чутки дійшли і до Олексія Хлистова, який щиро переживав за сім’ю, намагався уладнати конфлікт, а навіть вибачити зраду коханої. Нарешті, пообіцяв відступитися, якщо працюватиме в країні театральна трупа. Так воно й сталося. Марія, дізнавшись що Садовський (служив в армії до 1881-го) перебуває у Кременчуці у складі трупи Марка Кропивницького, виїхала туди, щоб поступити на сцену. Заодно самостійно змінила свій вік народження на 1860, щоб не бути старшою за віком від Миколи.
27 жовтня 1882-го у Єлисаветграді відбувся дебют Марії Заньковецької (під своїм прізвищем їй заборонили виступати рідні) у ролі Наталки Полтавки.
Відтак продовжила працювати під керівництвом Миколи Садовського та Панаса Саксаганського, із 1886-го знову у М. Кропивницького в Петербурзі та Москві. Деякий час виступала у трупах Ф. Волика, П. Суслова та Найди. Упродовж 1905-1906 рр. працювала (запросив її Микола Садовський) у львівському українському театрі «Руська бесіда». Як відзначають дослідники, саме тоді театр набув загальноукраїнського характеру. На його сцені ставилися «Мартин Боруля», «Суєта», «Сто тисяч», «Батькова казка» Івана Карпенка-Карого, «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник» Івана Котляревського, «Назар Стодоля» Тараса Шевченка, «Украдене щастя» Івана Франка, п’єси світової класики (Історія Львова. – Львів, 2007. – Т. 2). Позитивний вплив театру Наддніпрянської України на розвій театральної справи в Галичині запримітив Іван Франко. Він, зокрема, писав, що «не тільки репертуар українського театру в Галичині запозичений майже цілком (з незначними винятками) з України, не тільки костюми, потрібні для вистави українських п’єс, мусять виглядати на зразок костюмів на Україні, не тільки українська музика разом із українською драматичною творчістю зайшла в Галичину і тут придбала собі прихильників, але також і щодо гри галицькі артисти брали собі на зразок з України» (Там само).
Упродовж 1907-1911-го років знову працювала в театрі Миколи Садовського (Київ), 1912-го зробила спробу організувати власний театр, із 1916-го Заньковецька задіяна в Товаристві українських акторів разом із Панасом Саксаганським та Іваном Мар’яненком, 1919-1922-го років працює у Державному народному театрі (Київ), якому надано згодом її ім’я. 1923-го Марія Заньковецька знімалася у кінофільмі ”Остап Бандура” і цього ж року залишила сцену. Взагалі ж репертуар актриси налічував понад 30 ролей, серед них найкращі: Харитина (”Наймичка”), Олена (”Глитай, або ж паук”), Аза (”Циганка Аза”), Катря (”Не судилось”), Зінька (”Лісова квітка”), Цвіркунка (”Чорноморці”), Горпина (”Як ковбаса та чарка…”).
Далеко не простими видалися у Марії стосунки із Миколою Садовським. Упродовж семи років (!) вони чекали дозволу від Священного Синоду на вінчання. Зрештою, коли це сталося, періодично години любощів, ніжних стосунків і взаємних почуттів, якось знову відновили побутові докори, звинувачення. Подейкують, що Марія нерідко нагороджувала Миколу навіть на сцені дошкульними ляпасами, потім жаліла, обціловувала. Що вже говорити про домашнє побутове життя-буття! А згодом все повторювалося знову. Ложку дьогтю у сімейні стосунки Марії Заньковецької додали відносини Миколи із її суперницею (спільною із Миколою ученицею!) актрисою Марією Малиш-Федорець…
Останнього разу Микола бачився із дружиною 1911-го у Катеринославі, коли вона вкотре грала роль Наталки Полтавки. У дуеті з ним із внутрішнім болем співала «Не судилась я тобі». Останнього разу вона виступала 15 грудня 1922-го, стала першою народною артисткою України. Переказують, що тоді в неї закохався значно молодший у віці актор Борис Романицький. Вона не відповіла йому взаємністю. Коли ж 1926-го Микола Садовський, повернувшись з-за кордону, прийшов просити прощення, не пустила навіть до квартири. Та все ж перед його кончиною зі сльозами на очах визнала: «Я досі люблю Миколу» (помер 7 березня 1933-го). Коли похоронна процесія рухалася вулицями Києва, Марія Заньковецька, тамуючи скорботу і біль, не підійшла до вікна. Втім, попрохала покласти на його домовину ладанку – символ посмертного відпущення нею його непрощених гріхів…
Померла Марія Заньковецька (4 жовтня 1934-го) у Ніжині, похована в Києві (у заповіті просила не ховати її поряд із могилою Миколи Садовського) на Байковому кладовищі. У сотому, ювілейному, році львівського театру імені Марії Заньковецької, на його сцені знову відбудеться вистава «Марія Заньковецька» за п’єсою Івана Рябокляча (режисер – Федір Стригун). Її прем’єра відбулася далекого 1972-го (режисер – Олекса Ріпко).
У нещодавно опублікованому матеріалі Наталі Дудко (зі слів Федора Стригуна), йдеться про часи, коли більшовики після трагедії під Крутами (29 січня 1918-го) увірвалися в Київ. Саме там українофоб Муравйов на параді російських окупаційних військ сказав: «Ми допустили єдину помилку: якби свого часу повісили Заньковецьку, Кропивницького, Садовського, Саксаганського, Старицького, то не було би й мови про жоден націоналізм чи сепаратизм». Слава Богові, що так не сталося! Тож нині з повним правом можемо сказати, що завдяки і українській театральній справі, її корифеям сцени, серед яких творчо працювала Марія Заньковецька, завдячуємо розвою рідної мови та культури. Бог їй дав один талант, який вона примножила для всього українського народу. «…Тому, хто має, дано буде, і матиме ще більше…» (Матвія 25:29).
За матеріали книги Валерія Семененка підготував Степан Боруцький, спеціально для «Вголосу».
ІА "Вголос": НОВИНИ