Що для вас війна? Як ви ставитеся до ситуації на сході України, яка триває вже третій рік?

Це один із основних видів діяльності людства. Споконвіку люди воювали. А щодо України, то війна в Україні – це просто постійне явище. Якщо вона не мала форми такої, коли стріляють гармати, то вона мала форму таку, як війна часів Радянського союзу, коли людей садили в психлікарні, коли в 90-ті роки два мільйони людей було знято із психіатричного обліку, тобто полонені, убиті… війна в Україні, на превеликий жаль, це норма.

Але це не означає, що це добре. Але це означає, що ми повинні вчитися жити в умовах війни, перш за все, психологічно. Тому що, наприклад, інформаційну війну ми проспали. Просто не готові були до того, що агресія буде такою небезпечною саме в інформаційній сфері. Забули мобілізуватися. Не знайшлося добробатів, які би працювали проти ворога на інформаційному полі. В результаті – маємо інформаційну окупацію. От тільки зараз, під час гарячої війни, вимушені боротися.

Мається на увазі, перш за все, 90-ті. Ми проспали всю інформаційну війну 90-х проти України. Чому ми говоримо, що вона була? Тому що на той момент ми жили у Москві, ми бачили, що відбувається. Ми приїздили до Києва, до друзів, до знайомих і говорили: «Люди добрі, проти України воюють!». На що нам відповідали: «Ви перегрілися. Ви там у своїй Москві зовсім здичавіли. Не морочте голову». І от тоді почалася оця поступова інформаційна окупація, всі оці сьогоднішні головні калібри, в тому числі «Інтер» та інші. Вони тоді зайшли в Україну під абсолютний сон українців.

Атентатники, типу там письменники, які їздили, зустрічалися з читачами,  намагалися проникнути в глибини українського суспільства – оце був єдиний спротив. Музиканти ще. Митці, які індивідуально займалися «розбоєм» (посміхається).

Ви неодноразово бували в зоні АТО. Поділіться своїми враженнями від побаченого.

Війна – це робота. І велика робота, в тому числі й фізична, і брудна робота. І коли ти приїздиш до людей, які зайняті роботою – копають, носять, якщо треба – стріляють, ховаються… ну це такий, знаєте, особливий вид діяльності. Люди, які там працюють, вони працюють. Це не «войнушки», не дитячі ігри, в які ми в дитинстві грали.

Азарту там нема. Є робота. Ну, можливо, є азарт як постійний, але от 99%... тобто, побігли зайняти там ту висоту – 1%. А в основному – це дуже неприємна і дуже брудна, небезпечна робота. І тому так важливо оці от візити із мирного простору. Тому так важливо їм розуміти, що за ними країна, а не вони тут заважають своєю брудною формою на чистих вулицях. Психологію треба зрозуміти. Треба зрозуміти, що воюємо ми всі, де б ми не були. Навіть у Львові ми можемо воювати і підтримувати їх.

Як це вплинуло на вашу творчість?

Щодо творчості, то безперечно наш новий роман «Забудь-річка» закінчується уже, грубо кажучи, під час, коли почалася війна. Тому що сьогодні хепіенд, як це не дивно, виглядає в тому, що ми взяли зброю. Якщо раніше хепіенд був – «всі одружилися», то сьогодні для українців хепіенд – ми повстали. І це, звісно, дуже добре, хоча й боляче. Це єдиний спосіб на сьогодні відстояти Україну.

Але мусимо сказати, що ми не такі оригінальні зі своїм повстанням. Бо План свого часу писав, що козаки повстають кожні 7 років. Ну давайте порахуємо. Ми частіше, виходить. Так? Ми Януковичу навіть 4 роки не дали досидіти. Бідака спалився, не розрахував.

Скільки ще потрібно революцій Україні?                                                       

Знаєте, революцією, насправді, можна було би назвати тільки ту, що «На граніті» і от цю (ред. Революцію Гідності). Тому що Помаранчева – вона не була революцією як такою. Це навпаки був рух за те, щоб все залишилось як є. Рух за те, щоб не було революцій. У 2010-му році, коли прийшов Янукович, він почав уже революційні зміни.

Знаєте, усі майдани ми дивилися і зробили для себе висновки, що майдан зібрати може тільки влада, а розігнати тільки опозиція. Тобто, це от влада, яка збирає майдан і організовує революцію в Україні своєю тупістю, своєю, жадібністю, своєю безчесністю, а головне – несправедливістю і своїм невмінням слухати людей.

Спочатку суспільство говорить до влади тихими голосами інтелігенції, аналітиків, публікаціями в аналітичних виданнях. І кажуть: а не здається вам, що порушено принципові засади економічного балансу, права людей… Вони не чують. Потім починають говорити громадські діячі. Потім починаються протести. Потім починаються журналістські розслідування протестів. Вони не чують. Потім починаються масштабні протести. Потім беруть зброю до рук.

А що значить чути тихий голос? Зараз ми привчаємо владу до її смертності. Влада повинна розуміти свою смертність. Бо її всесильність і безсмертність у власних очах – це шлях до того, що їх повішають. Вони повинні це зрозуміти. А коли вони це зрозуміють і вже почнуть боятися, розуміти свою смертність і вже побачать джерело цієї смертності, саме українців, от тут уже можна входити в діалог.

Коли балотувалися до парламенту, що хотіли змінити?

Ми тоді йшли до Верховної Ради точно так, як після Революції до Верховної Ради йшли громадські діячі. Проголосили список без політиків. Одна із партій звернулася до нас. І сказала, що ми готові дати місця в списку людям не політикам. Тому що повинні у парламент зайти просто порядні люди. Це все спрацювало на наступних виборах. Купа зайшла людей у Верховну раду, ну деякі із них, як виявляється зараз, не дуже порядні, але шлях був точно такий. То була перша спроба зробити те саме.

Для себе особисто ми бачили одну задачу: ми бачили, як скочується парламент в кероване Чечетовим, хай буде прокляте його ім’я, кнопкодавство з одною кнопкою в Адміністрації президента. Ми розуміли, що це треба зупиняти. Зупиняти це тоді можна було війною в стінах парламенту. Якби тоді піднялася війна з оцим так званим кнопкодавством в стінах парламенту, якби там ламали руки, стріляли і палили шини,  то це би не вилилося на вулиці. Ми б не мали війни такої гарячої, як зараз. І ми хотіли йти в парламент воювати.

Інше питання, що в парламент у нас без грошей входу немає. У нас всі закони побудовані так, що місце собі треба купити, оплативши рекламу всю повністю, сформувавши виборчі фонди і т.д. Тобто, тоді Форум видавців запустив ролик рекламний і ми там на «запорожці». А їм сказали, що це політична реклама і повинна бути оплачена нами, як кандидатами. До такого ступеню наше законодавство деградує, щоб кар’єра депутата була оплачена і подорожче, а тоді він буде вимушений ці гроші повертати.

Як ви оцінюєте роботу громадських діячів у Верховній раді?

Якщо конкретно аналізувати кожного – ми зараз не готові, але якщо взяти полярні приклади того самого Лещенка і того самого Соболєва, то ми бачимо, що вони таки щось роблять. Ну інше питання, що хтось «спалився», як Лещенко, своїми фокусами, а хтось немає фокусів або ще не «спалився». Але, тим не менше, сьогодні парламент припинив бути відділом Адміністрації Президента. Сьогодні це знов законодавчий орган. І головна заслуга тут саме цих людей, які не політики. Тому що політики всі «кінчені» і власне вони на тому собі кар’єру і роблять. Вони вміють виконувати завдання «зверху» так, щоби перед нами робити вигляд, що це вони отут самі щось придумали.

Ми не повинні допустити політичної змови, щоб вони почали дути в одну дудку. І тут, мені здається, що громадські діячі виступають каталізатором різноголосся і палітри думок в парламенті. Це – запорука проти диктатури, проти тоталітаризму.

Куди далі українцям рухатися? Що має статися в Україні, щоб людям стало жити краще?

Коли настане нарешті так, щоб нам нічого не треба було робити, і ми їли від пуза і були щасливі, і не звертали увагу на владу? Так от, хочу розчарувати: ніколи. А стабільність, вона досягається щоденною працею, в тому числі, і на громадській ниві, але головне, звичайно, на ниві економічній. От задача виховання майбутніх українців – щоб їм жилося неспокійно, щоб вони не отримували, як це – соціальний пакет – гарантоване пиво від держави, а заробляли собі щоденною, кропіткою, серйозною працею. В бізнесі є таке правило:  якщо хочеш, щоб дійсно щось зробили, доручи зайнятій людині. Тому що він уже на ходу, і зробить, а той, що сидить, він ніколи не зробить.

Відповідно, велика робота, яку за нас ніхто не зробить, це робота з контролю за владою, її трусіння за барки періодично, інакше вони оскотиняться і перетворяться на хунту або на диктатуру. Робота людей в тому, щоб контролювати владу, в тому, щоб вимагати від неї того, щоб вона виконувала свої обов’язки. На превеликий жаль, влада лінива як скотина і не хоче. Вона краще буде сидіти і відфутболювати всі рішення, тому що так легше. Ми повинні вимагати від влади, повинні примушувати її працювати. І це велика робота, яку за нас ніхто не зробить. І до чого призводять ситуації, коли ми цього не робимо, ми уже знаємо. Влада вилазить на голову і проливається кров.

Це знищена партизанщина в 54-му році, дала два покоління людей, які не звикли щодня, щодня брати зброю до рук. От і результат.

Ну під зброєю маємо на увазі не тільки вогнепальну, тобто інструмент впливу на владу. Тепер доводиться стріляти і з вогнепальної. Ну що поробиш. Ми сподіваємося, що наші діти будуть розумніші. Принаймні, ми вже зараз бачимо, що вони більш активні, ніж ми були в їхньому віці. Ми в їхньому віці думали про те, як десь заробити, де жити, а вони ще думають, от ми живемо в Києві, ще й про Київ. Вони беруть участь в інтелектуальних громадських рухах, щодо зміни середовища і взагалі окультурювання столиці України. Тому що сьогодні це навіть не смішно. Їм уже не байдуже. І це чудово. Якби ми були такими, коли нам було 20-ть, то, мабуть би, зараз була інша країна.

Яка роль митців нині? Як їм живеться в Україні?

Митцям живеться добре, коли їх уже поховали і ділять їхню премію. Деякі тільки після цього й стають видатними митцями і таких прикладів дуже багато.

У митця дві складових. Перша – власне творчість, яка дуже є таким травматичним процесом, особливо у винесенні її на люди. Це досить ризикований, болючий процес. Ну і напевно для того, щоб компенсувати цей біль – оприлюднення внутрішніх порухів душі і щирості, митці намагаються вибудовувати публічною своєю «мордою» броню непробивну або генія, або невизнаного генія, або бунтівника, або провокатора, або «раздолбая». Є такі маски, які надягають митці і соціально вони адаптуються таким чином. Тому що у них дуже незахищені душі і, насправді, у них це досить така на самознищення робота. Ну, дай Боже, хто вміє вмістить, хай вмістить, щоб це було конструктивно. А от соціальна роль митців – це дуже цікава штука. Тому що митці працюють на передньому краю розвитку суспільства – інформаційно-ідеологічному.

Митець відповідає за питання добра і зла, дослідження його тут і тепер. Тому що зрозуміло, що добро і зло – нам з дитинства мама розказала, ми книжки читали, але в конкретній кожній ситуації, от сьогоднішній. А життя змінюється до такого ступеню, що ти вже перестаєш розрізняти що і де. Митець ставить питання й шукає добро і зло, і правду і брехню тут, тепер, зараз, в цю хвилину, спираючись, звісно, на всі традиції. Актуальні питання добра і зла – це от якраз мистецтво в усіх його проявах. Це така лабораторія із дослідження.

Ну а суспільство, якщо воно вміє озброїтися цими критеріями і зробити їх популярними, то, відповідно, середня справедливість рішень, справедливість поведінки збільшується. Задача не нав’язати свою думку, а щоб твій пацієнт подумав сам щиро. Тоді це буде переконання.

Алла Федорченко, Марія Панчишин, «Вголос»

 

ІА "Вголос": НОВИНИ