Хто такі слов'яни?
Через відсутність однозначних письмових та археологічних доказів, існує декілька теорій виникнення і походження слов'ян, а деякі з них взагалі заперечують етнічну єдність слов'янських народів. Такі аргументи також є слушними, адже переважно біляві поляки чомусь суттєво відрізняються від чорнявих сербів та чорногорців. Слов'яни мають більше подібностей у мові та культурі, аніж у зовнішності, однак навіть цей факт може бути доказом, що колись народи, які входили до слов'янського об'єднання, жили на одній території, внаслідок чого виникла споріднена група мов. Вважається, що такою територією були землі між Віслою, Дунаєм і Дніпром, тобто землі сучасних України, Польщі, частково Угорщини, і Карпатських гір. І вже в V-VII століттях слов'яни переселилися на Балкани, в Прибалтику, поширилися на землі сучасних Білорусі та частини РФ. Тобто колись слов'яни жили разом і, можливо, навіть в рамках великого племінного союзу.
В переважній більшості, самі ж представники слов'янських народів сприймали самих себе як спільноту споріднених співочих, гостинних, працелюбних та мирних народів, вдягнутих у різновиди вишиванок, з вінками із квітів. Слов'янська духовність та християнські цінності, народні традиції – такими уявляють себе українці, серби, чехи. Війни, які вели слов'яни, завжди описувалися як благородні та оборонні, а самі слов'яни вважають себе мирними хліборобами, які завжди піддавалися нападам жорстоких кочівників, германців, монголо-татар, вікінгів тощо.
Натомість останні півстоліття найкривавіші війни між собою ведуть зовсім не англосакси, не німці з французами і навіть не італійські нащадки войовничих римлян. Після закінчення Другої світової, військові конфлікти в Європі точилися лише між слов'янськими народами: боротьба УПА проти російських комуністичних загарбників, українсько-польські повоєнні конфлікти та операція «Вісла». Вже у 1990-ті роки слов'янська кров проливалася під час югославської міжетнічної різанини, у якій серби, хорвати, словенці та боснійці здійснювали найжорстокіші етнічні чистки та геноциди.
Різанина між «братами»
Югославські війни стали для світу всього синонімом кривавої бійні, одним з найжорстокіших збройних конфліктів XX століття, які супроводжувались значними руйнуваннями, великими людськими жертвами та великою кількістю скоєних військових злочинів. Найбільшою трагедією Югославії стало те, що жителі цієї країни довгий час жили разом, були сусідами, родичами, і вирізнялися величезною кількістю змішаних шлюбів між сербами, хорватами й боснійцями.
Масові вбивства та етнічні чистки боснійців здійснювалися сербами у Сребрениці, Прієдорі, Вишеград, Фочі. Хорвати, зі свого боку, відзначилися жорстокістю у Лашванській долині. Внаслідок цих дій загинули десятки тисяч боснійських мирних жителів. Також сербами створювались концентраційні табори, де катувались і вбивались боснійці, при цьому чоловіки і жінки розділялись, і жінок у цих таборах використовували як секс-рабинь для потреб сербських військових. Протягом Боснійської війни щонайменше 20 тисяч боснійських жінок зазнавали систематичних ґвалтувань з боку сербських солдатів. Різанина в Сребрениці 1995 року стала найбільшим воєнним злочином югославських воєн, в ході якого сербами було вбито щонайменше 8 тисяч цивільних боснійців.
Жертвами взаємної різанини між слов'янами Балканського півострова стали близько 100 тисяч осіб та ще мільйон стали біженцями і втратили житло, зруйноване ворогами. Взаємна ненависть між сербами та хорватами вже стала «притчею во язицех» і екранізована в багатьох іноземних фільмах. І це при тому, що ще до недавнього часу існувала одна сербохорватська мова, а самих сербів та хорватів називали практично одним народом, який розділяє лише релігія: серби православні, а хорвати – католики.
Ненависть до «братів»
Остання війна у Європі, російсько-українська, також ведеться нібито між слов'янами з особливою жорстокістю. Війна, яка ведеться проти України росіянами та проросійськими сепаратистами (котрих, як свідчать наукові дослідження, аж ніяк не можна вважати слов'янами) дуже відрізняється від воєнних конфліктів у Сирії, Грузії чи Іраку. Особливістю цієї «гібридної» війни є не лише її неоголошений характер, а насамперед рівень її аморальності та жорстокості, чого не мало би бути з огляду на етнічну спорідненість українців та росіян.
Олена Мосійчук, яка служила польовим хірургом у складі полку спеціального призначення Національної гвардії «Азов», стверджує: «Та війна, до якої натівські інструктори нас готували, відрізняється від нашої. Вони воювали в Іраку, Афганістані, і до медиків там противник інакше ставився. А у нас, в першу чергу, вбивають медиків – для інструкторів це нонсенс. У нас нечесна війна, у нас окупанти, які прийшли на чужу землю й просто знищують. Їм все одно, кого вбивати: дітей, жінок, бабусь. Найперше, коли Донецьк захопили, ким вони прикривалися? Дітьми та бабусями. Вони знають: якщо вбити медика, підрозділ втратить більше бійців, тому що медик рятує всіх». Тобто, противник веде війну з метою максимального скорочення кількості ворожого населення – тобто війну на знищення. Розстріл російською артилерією українських військових, які виходили через так званий «гуманітарний коридор» з Іловайська – ще одне підтвердження віроломства та звіриної жорстокості до «братнього народу».
Стосується така ненависть не лише російських військових, але й цивільного населення. Мабуть, із хвилею злоби з боку росіян зустрічався кожен українець, який має знайомих чи зрусифікованих родичів у РФ. Таку ненависть росіян до українців на загальнонародному рівні, попри державну пропаганду, важко пояснити та історично вмотивувати. Адже Україна та Росія є, мабуть, єдиними країнами у світі, де живе найбільша кількість родичів по обидва боки кордону, яка вимірюється мільйонами. Американський політолог Семюел Хантінгтон, говорячи про православну релігію та східнослов'янську етнічну групу народів, зазначав, що якщо цивілізація є тим, чим ми її звикли вважати, тобто кровною та духовною спорідненістю етносів, які її формують, конфлікт між Україною та Росією навряд чи можливий.
Хоча, як свідчить історичний досвід інших країн, найкривавіші конфлікти та етнічні різанини найчастіше відбувалися якраз між близькими народами, які в давнину належали до одного суперетносу чи племінного союзу: між хорватами та сербами або між семітськими арабами та ізраїльтянами. Саме у цих міжетнічних конфліктах були зафіксовані найжорстокіші спалахи насильства, масові вбивства, етнічні чистки, катування полонених. Подібний рівень жорстокості проявляється і між росіянами та українцями. Пояснюється це, очевидно, тим, що на відміну від взаємної байдужості віддалених народів під час бойових дій, етнічно близькі нації (а росіяни такими себе вважають щодо українців) дуже гостро сприймають протистояння між собою. Те, що можна вибачити «чужим», не вибачається «своїм». Ненависть між братами може бути сильнішою за будь-яку іншу, коли один з них вчинить неприйнятні злочини – вбивство батька чи матері, наприклад. Важкість злочину зростає в залежності від того, хто його вчинив. От тільки незрозуміло, чому росіяни ніяк не можуть вибачити українцям прагнення до свободи?
Дехто порівнює ненависть росіян до українців із ненавистю чоловіка-алкоголіка, якого залишила дружина заради солідного, інтелігентного й забезпеченого чоловіка (Євросоюзу). У безсилій злобі цей невдаха-алкоголік намагається насильством та погрозами помститися колишній дружині, від якої завжди очікував лише покірності, а не бунтівливості. Саме такий тип ненависті проглядається у коментарях росіян щодо України: нашу державу звинувачують у «проституції» та «прогинанні під Америку», закликають повернутися в «слов’янську сім'ю», погрожують війною в випадку остаточного вступу в НАТО.
Всі ці події призвели до появи стійких негативних стереотипів, пов'язаних зі слов'янами. Можливо, слов'янські народи цього не хотіли б помічати, але за останні півстоліття термін «слов'яни» почав асоціюватися для міжнародної спільноти або з жорстокими та кривавими війнами між українцями, росіянами, поляками та югославською різаниною. Або з імперською кремлівською пропагандою, яка використовує термін «єдиний слов'янський народ» для встановлення впливу Москви над половиною Європи.
Таким чином в цивілізованому світі скоро може стати соромно називатися слов'янином. Через взаємну ненависть, агресивні імперські війни РФ, поняття «слов'яни», яке активно використовується неслов'янським Кремлем як прикриття для експансії, невдовзі може стати таким же ж ганебним та дискредитованим, як і колись популярний науковий термін «арійці».
Валерій Майданюк, політолог, спеціально для «Вголосу»
ІА "Вголос": НОВИНИ