Наші спортсмени здобули лише 11 медалей (2 золоті, 5 срібних і 4 бронзові) і показали найгірший результат за час участі України в літніх Олімпіадах, починаючи з 1996 року. До цього анти-рекорд був встановлений в Лондоні чотири роки тому – 20 нагород (6 золотих), але навіть з урахуванням того, що у нас потім відібрали дві медалі за порушення допінгових правил, з 18-ма медалями Україна зайняла 14-е місце.
У Пекіні-2008 у нас було 11-е місце (27 медалей, 7 золотих), в Афінах-2004 – 13-е (22 медалі, 8 золотих), в Сіднеї-2000 – 21-е (23 медалі, 3 золотих) , в Атланті- 1996 – 9-е (23 медалі, 9 золотих). У Ріо-2016, – 31-е місце (11 медалей, 2 золотих).
Однозначно, цей виступ є провальним. Але не усе так сумно, як може здатися на перший погляд.
«Вголос» розповідає про причини плачевного результату та чому не варто через це сумувати.
Державна підтримка
У контексті критичної ситуації у спорті найчастіше згадують питання підтримки державою цієї галузі, рівнем фінансування із бюджету. Зарплати невеликі, фармакології не має, інфраструктура потребує ремонту – нарікають спортсмени.
Нагадаємо, Україна входить до когорти країн, які виплачують своїм спортсменам найбільші гонорари за олімпійські медалі. Тут ми входимо у топ-10 (125 тисяч доларів за золото, 80 тисяч за срібло і 55 тисяч за бронзу). Водночас, Китай, США, Канада, Німеччина платять значно менше (20-50 тисяч за золото), а деякі держави (Великобританія, Норвегія, Швеція, Хорватія, Нова Зеландія) взагалі не мають заохочень за медалі. Там акцент роблять на масовому спорті, а не на спорті найвищих досягнень. Держава створює умови, а спортсмени на цій базі реалізовують свої амбіції.
В Україні ж чемпіони «озолочуються», а рядові спортсмени мають крихти, якщо порівнювати із їхніми титулованими колегами. А масовий дитячий спорт практично неможливий без батьківських грошей. Це і є однією із причин провалу в Ріо. Олег Верняєв став першим олімпійським чемпіоном з України, народженим у часи Незалежності. Він почав свій шлях у спорті в складні часи і досягнув успіху попри обставини. До слова, Верняєв є одним із тих, хто постійно критикує державу за неналежну підтримку спорту. Водночас, він отримує значно більше, ніж середню зарплату по країні (разом зі всіма стипендіями, платнею від Федерації, спортивних товариств щомісячний дохід Верняєва складає понад 10 тисяч гривень). А цього року він, разом зі ще одним критиком чиновників Жаном Беленюком, отримав із рук мера Києва Віталія Кличко ключі від квартири. Зважаючи на те, що чимало пенсіонерів живуть на 50 доларів у місяць, а середня зарплата коливається в межах 4-5 тисяч гривень, держава своїм провідним спортсменам дає не мало.
Тим не менш, деякі атлети постійно згадують про те, що в інших країнах платять більше і натякають, що вони можуть туди перебратися. Країни, в яких більші зарплати, завжди будуть і їх наздогнати в найближчі роки неможливо. Зрештою, чи потрібно це робити? Та ж Польща у медальному заліку нижче за нас, але там ніхто не журиться з цього приводу. Вони створюють умови для масового спорту, що з часом дасть поштовх успіхам на Олімпіаді. Не має у нас економічних передумов для потрапляння у лідери світового спорту. І для здорової нації значно важливіше якомога більше людей залучити до фізкультури, а не кількість нагород на Іграх.
Перебіжчики…
Із року в рік Україну покидають талановиті спортсмени. Причини у всіх різні, але найчастіше їдуть за кордон через спокусу великими грішми. В Ріо виступило близько 30 атлетів, які виховувалися і ставали спортсменами в Україні, але медалі здобували для інших країн. Найбільше таких прихистив Азербайджан. Свого часу в Україні не змогли пробитися в основу збірної Марія Стадник (боротьба) і Валентин Дем'яненко (веслування на байдарках). Мовляв, у нас є спортсмени сильніші за них. Обоє у Ріо здобули для Азербайджану по сріблу.
Найтитулованіша з діючих українських олімпійців Інна Осипенко-Радомська (веслування на байдарках і каное) на Іграх різних років завоювала 4 медалі ( золото, два срібла і бронзу), зараз вона виборола 3-е місце для Азербайджану.
Борчиня Наталія Синишин також принесла мусульманській державі бронзову нагороду.
Вочевидь, не дорахувалися ми медалі в легкій атлетиці. Якби не анексія Криму, метальниця списа Віра Ребрик жила б собі в Ялті і виступала б за нашу збірну. Але оскільки виїхати з півострова їй з чоловіком і батьками-інвалідами було нікуди, вона зважилася на перехід під російський прапор. Але російську легкоатлетичну збірну, як відомо, в Ріо не пустили, і Віра залишилася вдома зі своїм оптимістичним весняним результатом в 67,30 м (для порівняння – хорватка Колак виграла метання списа в Ріо з показником 66,18). Якби усі ці спортсмени залишилися в Україні і поїхали в Ріо, ми б зараз, вочевидь, не говорили про провал. Але у житті кожен обирає свій шлях і процесу ренегатства не уникнути.
Тренерські кадри
Без хорошого наставника навіть дуже талановитий спортсмен приречений на невдачу. У багатьох видах спорту у нас славні традиції та чимало відомих фахівців. Чимало з них мають світову славу і працюють за кордоном. У гімнастиці наш земляк Олег Остапенко підготував таких відомих спортсменів, як Лілія Подкопаєва та Вікторію Карпенко. Але через диктаторський характер він не зміг знайти спільну мову із чиновниками, а тому переїхав за кодон. У Бразилії, яка ніколи не була на передових ролях в гімнастиці, Остапенко підготував двох чемпіонок світу, зараз трудиться на благо Білорусії. Одну із золотих медалей в Ріо приніс господарям змагань стрибун з жердиною Да Сілва. Працює з ним Віталій Петров – колишній тренер Сергія Бубки. Чимало тренерів їздять по світу у кульовій стрільбі, у боксі, боротьбі та багатьох інших видах спорту.
Суддівські свавілля
Традиційно, Олімпіада пройшла під акомпанемент суддівських скандалів. У тих видах спорту, де присутня людська суб’єктивність в оцінюванні результатів, завжди вдосталь гучних скандалів. В Ріо українці завжди опинялися у ролі ображених і не було випадків коли нашим спортсменам хтось щось подарував. Суддівську суб’єктивність на собі відчули уже згадувані вище Жан Беленюк та Олег Верняєв, гімнастка Анна Різатданова. Ці спортсмени зіштовхнулися із несправедливістю на завершальній стадії турніру, коли точилася боротьба за медалі. Значно більше атлетів зазнали утисків на ранніх стадіях.
За крок від п’єдесталу
Звісно, в історію потрапляють лише переможці, а про тих, хто посів 4 чи 5 місце усі забувають на наступний день. Але велика кількість таких атлетів – це ще один привід для оптимізму українських уболівальників. Провал у Ріо можна списати на банальне не везіння. Микола Мільчев в кульовій стрільбі, байдарочниці Анастасія Тодорова та Інна Грищун у змаганнях двійок , екіпаж-четвірка байдарочниць Марія Повх, Світлана Ахадова, Анастасія Тодорова та Інна Грищун, фехтувальники-шпажисти Богдан Нікішин, Дмитро Карюченко, Анатолій Герей, Максим Хворост, дзюдоїст Артем Блошенко. Усі вони зупинилися на підступах до п’єдесталу. Тобто, вони входять до світової еліти, але в Ріо їм банально не поталанило.
Олег Петренко, «Вголос»
ІА "Вголос": НОВИНИ