Коли і як Донбас заговорив російською
До XVIII століття, тобто до початку інтенсивної російської колонізації українських земель, 100% українців розмовляли українською мовою і жодних етнічних меншин росіян в Україні не існувало. Звідки ж узялися ті 17% росіян, які створили умови для появи 45% російськомовних у нашій державі? Очевидно, що мільйони росіян в Україні стали наслідком колонізаційної політики Москви, яка намагалася денаціоналізувати підлеглі території та тубільне населення, не цураючись лінгвоциду, етноциду й навіть геноциду. Найінтенсивніше російські колонізаційні процеси в Україні відбувалися у ХХ столітті, коли було русифіковано навіть такі потужні українські національно-культурні центри, як Харків, Миколаїв, Херсон, Приазов'я, козацькі землі Запоріжжя, Чернігів, Полтава й навіть Київ. Нині майже все Лівобережжя в побуті спілкується переважно російською, а українську мову замінено напівросійським суржиком. Найактивніше процеси русифікації відбувалися після знелюднення територій, які населяли українці, внаслідок демографічних катаклізмів, що їх найчастіше якраз і провокувала Москва. Так, після Голодомору 1921-1923 років, унаслідок якого загинуло 1,5-2 млн українців у південно-східних областях, ці землі було заселено переселенцями з Росії та частково Білорусі, загальною чисельністю 450 тисяч осіб.
Після наймасштабнішого Голодомору 1932-1933 років, який викосив від 5 до 7 мільйонів українців, території Донецької, Дніпропетровської, Запорізької, Херсонської, Харківської областей було заселено колгоспниками з Росії. До кінця 1933 року із західних областей РРФСР до Дніпропетровщини було відправлено 109 ешелонів з переселенцями, з Центрально-чорноземної Росії до Харківської області – 80 ешелонів, з Іванівської до Донецької – 44 ешелони, водночас із Білоруської РСР до Одеської області направили 61 ешелон, з Горьківської області – 35 ешелонів з людьми.
Переселенцям, які прибували у вимерлі від голоду села на Сході та Півдні країни, надавали значні пільги. Їх звільняли від сплати сільгоспподатку на три роки, рік вони могли не постачати державі молоко та м'ясо, кожна родина безкоштовно отримувала садибу, ремонт якої до їхнього переселення мали забезпечити місцеві колгоспи. Чисельність переселенців достеменно невідома через брак архівних даних, які активно знищувало московське керівництво, й дотепер їхні залишки приховують в архівах РФ. Але саме після Голодомору в південно-східних областях України масово з’явилися росіяни та російськомовні. Їхня кількість подвоїлася після Другої світової війни, коли на Донбас, який потребував робочих рук, почали присилати переселенців з РРФСР, переважно випущених з тюрем та концтаборів. Саме у ХХ столітті традиційні козацькі землі та паланки Війська Запорізького, на яких ще у ХІХ мешкали мільйони українців, стали російськомовними. А на початку ХХІ століття нащадки переселенців почали висувати вимоги українцям.
Ненависть до жертви
Багато хто з росіян-переселенців був опорою радянської влади: служив у НКВС, Червоній армії, в місцевих органах влади, був причетним до каральних акцій проти місцевого населення, за що в нагороду отримав квартиру в українському обласному або районному центрі, а кому пощастило – то в Одесі чи в Криму. Сотні тисяч росіян було скеровано в Україну для відновлення роботи підприємств, освітніх та медичних установ. Вони обійняли більшість керівних посад директорів заводів та фабрик, начальників цехів та структурних підрозділів, інженерів, головних лікарів і директорів навчальних закладів, деканів, завідувачів кафедр. До 1953 року ЦК КП(б)У не очолював жоден українець – ці місця було зарезервовано переважно для росіян. Традиційно, дружини та діти цих «старших братів» займали престижні місця та посади в лікарнях, університетах, адміністраціях шкіл. Українці ж залишалися переважно колгоспниками, рядовими робітниками та дрібними службовцями, які були підлеглими начальників-росіян.
Більшість тих росіян, які поселилися в українських містах та селах, усвідомлювала, що вони є представниками панівного народу, колонізаторами, серед підкореного тубільного населення. Багато хто з них розумів, що живуть на землях, у хатах і квартирах тих, кого вони чи їхні батьки або родичі виморили голодом, убили чи заарештували й виселили до Сибіру. Чимало хто розумів, що ті українці можуть колись повернутися і матимуть повне право запитати: чому вони живуть у їхній хаті й чому зайди займають тут панівне становище?
Саме тому російська пропаганда істерично ненавидить усі українські національно-свідомі феномени: Центральну Раду й УНР, ОУН й УПА, Степана Бандеру й українських дисидентів-шестидесятників. А починаючи з періоду незалежності – ті українські націоналістичні сили, які наважуються вголос говорити про права українців в Україні та про те, що росіяни в Україні є нащадками колонізаторів.
Хоча тваринна агресія та ненависть росіян до українців сформувалася без жодних об’єктивних історичних підстав. Українці ніколи нічим не загрожували росіянам, ненависні Москві ОУН та УПА ніколи не діяли на території Росії і не вели там жодних бойових дій, тим паче репресій щодо населення. Нікого не депортовували, не тероризували, не приходили на російську землю зі зброєю, нікого не катували і не ув’язнювали. Навпаки, це робили це з українцями у ХХ столітті росіяни, яких відправляли «наводити порядок» в УРСР. Саме силові структури МДБ та НКВС як окупанти та кати приходили на терени Львівщини, Карпат і Волині та проводили колективізації, депортації та репресії. Теперішні пенсіонери Криму (куди поселяли в теплі кліматичні умови ветеранів НКВС та військових за «особливі заслуги» перед СРСР), їхні діти та внуки успадкували цю ненависть. Брутальна жорстокість росіян та проросійських сепаратистів до українців проявляється і нині на окупованому Донбасі. Полонених українських солдатів та волонтерів місяцями тримають у нелюдських умовах у підвалах, катують, каструють й осліплюють. Таку невмотивовану звірячу ненависть частково можна пояснити і підсвідомим виявом боротьби нащадків колонізаторів проти представників титульної нації, яких вони незаконно винищували в завойованій країні.
Ненависть росіян до українців є ненавистю ката до жертви, яка, на його думку, не має права на існування, і саме в цьому полягає її головна провина. Всі аргументи в дискусії за тематикою «Україна-Росія» у росіян випливають з єдиного принципу: українців не існує, а все, що українське, – нелегальне, неканонічне, несправедливе, помилкове й потребує знищення. Російська агресія проти України є не стільки путінською затією, скільки органічним продовженням укорінених у менталітеті російського народу шовіністичних тенденцій, для яких Путін виступив радше каталізатором, аніж творцем.
Наука vs росіяни
Однак таку ненависть росіян до українців на загальнонародному рівні, попри державну пропаганду, складно пояснити та історично вмотивувати. Адже Україна та Росія є, мабуть, єдиними країнами у світі, де живе найбільша кількість родичів обабіч кордону, яку вимірюють мільйонами. Американський політолог Семюел Хантінгтон, говорячи про православну релігію та східнослов’янську етнічну групу народів, зазначав: якщо цивілізація є тим, чим ми її звикли вважати, тобто кровною та духовною спорідненістю етносів, які її формують, конфлікт між Україною та Росією навряд чи можливий. Однак унаслідок російської агресії проти України, яку розв'язав Кремль, загинуло вже понад 10 тисяч осіб, а антиукраїнську істерію серед росіян іще більше нагнітають.
Неможливість пояснення глибинних причин російської агресії проти України з погляду теорій політології, культурології та економічного раціоналізму змушує нас звернутися до історії та етноантропології – науки, яка вивчає ментальні та світоглядні особливості народів. «Батько історії» Геродот, описуючи життя народів на північ та схід від Скіфії, тобто пращурів сучасних росіян, називав їх андрофагами: «Вони належали до войовничого племені й ніколи не дотримувалися ніяких норм права. Серед усіх племен найдикіші звичаї в андрофагів. Вони не знають ні судів, ні законів і є кочівниками. Це дике й жорстоке плем’я, яке харчується людським м’ясом».
Світова психіатрична наука, не маючи можливості безпосередньо оглянути пацієнта, пробує констатувати діагноз психічних відхилень у російського президента за його риторикою, мімікою та жестикуляцією на телеекрані. Вони щиро вважають, що причиною російської агресії є лише Путін. Однак у науковій практиці не було випадків масового психозу 85% населення країни, які люто прагнуть війни з етнічно спорідненою православною країною. Отже, з огляду на невирішеність багатьох сучасних ментально-психологічних проблем, очевидно, зарано ігнорувати дослідження «батька історії» та етноантропологічний досвід. Зрештою, більшість сучасних науковців переконана, що видатні античні мислителі, такі як Платон, Аристотель та Геродот, у своїх працях помилялися лише в деталях, але не в основах.
Валерій Майданюк, політолог, спеціально для «Вголосу»
ІА "Вголос": НОВИНИ