Чи має ідею «напівщаслива» Галичина?

Задуматися над таким питанням нас змусив недавній виступ львівського історика Ярослава Грицака на «Галицькому лекторії», який організували Галицька Асамблея й Український Католицький університет у Львові (див. інтернет-видання «Збруч»: Ярослав Грицак: «Галичина має дуже сильну цивілізаційну місію»).

Проте парадоксом цієї публікації є, попри заявлену в заголовку голосну тезу, суперечність багатьох думок про якусь особливу роль Галичини, навіть більше, ця роль виявилася применшеною, а в стратегії мислення автора явно проглядає маніпуляторство. Власне, виступ п. Грицака є великою мірою змістовним рефератом книги знаменитого англійського історика Ларі Вулфа «Ідея Галичини», яка вийшла англійською мовою. Відомо, що п. Грицак є здібним рефератором чужих книжок і думок, тож і цей твір йому стилістично вдався на славу.

Загалом концепція трактування історії та геополітичної сутності Галичини вибудувана нашим автором так, щоб, за давньою традицією й методикою українських лібералів, вкинути якусь тезу-гниличку в національну свідомість і, дещо дистанціювавшись, зловтішатися, як вона загноює цю свідомість.

Відтак розмова про нібито «дуже сильну цивілізаційну місію» Галичини перетворилася на тенденційний, вибірковий виклад її історії (з випусканнями і затемнюваннями цілих періодів історичного процесу!), на різноманітні пасажі з переакцентування справжньої ролі Галичини. Ми не будемо аналізувати всі думки Я. Грицака, відіславши зацікавлених читачів до публікації, прореагуємо лише на ключові тези історика, паралельно пропонуючи свою версію бачення історичної і цивілізаційної ролі Галичини.

Спочатку, для конструктивності розмови, вартувало б з'ясувати, на наш погляд, чим є класичний значущий регіон, тобто стержневий і впливовий, в європейській історії і сучасності, які його сутності й функції?

Галичина належить до групи таких значущих регіонів, що формували цивілізаційне обличчя Європи, як Іль-де-Франс і Прованс у Франції, Тоскана і Ломбардія в Італії, Каталонія й Андалузія в Іспанії, Прусія і Баварія в Німеччині, Силезія в Польщі, Паннонія в Угорщині і т. ін. Це регіони, в яких довготривало (навіть протягом сторіч) скупчувалися соціальні, культурні, політичні, господарські потуги певних народів, які, своєю чергою, вельми впливали на розвиток цілих країн, а через формування цих країн в потужні держави – на розвиток цілого континенту.

Ознаками цих регіонів є географічні контури (не завжди чіткі!), розташованість у якомусь геополітично важливому просторі, зручність для торгівлі й господарки, можливість для розвитку одного або кількох урбаністичних центрів як своєрідних «моторів» загальної динаміки регіону і концентраторів його інтелектуальних та культурних потенцій. Тож такими значущими для Європи, відповідно, стали Париж і Марсель, Флоренція і Мілан, Барселона і Севілья, Данциґ і Кеніґсберґ, Вроцлав (Бреслау) і Будапешт. Львів як найбільший центр історичної Галичини стоїть у цьому ряду.

В епіцентрі регіональної значущості, притягальності і перспективності лежить невидима енергетика вітальності, яка зароджується в глибинах певних регіонів. Тобто до кінця неможливо пояснити, чому люди упродовж століть так тягнулися до якогось регіону, виявляли в ньому особливу активність, змагалися за нього, концентрували в ньому свої творчі зусилля. Це те, що звикло називають містикою історії. Знаменитий Норман Дейвіс у своїй книзі «Європа. Історія» спробував пояснити, чому саме регіон Іль-де-Франс з Парижем, а не регіон Середньої Рони з центром у Ліоні, став осереддям формування країни і її столиці, а не навпаки, бо ж насправді Ліон розташований значно зручніше в усіх аспектах. Та здебільшого цього пояснити вичерпно неможливо (див. вставку «Ліон» у названій книзі).

 

«Всі регіони Європи діляться на дві основні категорії: щасливі і нещасливі. Галичина належить до напівщасливих»

 

Всі регіони Європи діляться на дві основні категорії: щасливі і нещасливі. Щасливі – це ті, які у свій час сформувалися під егідою якогось сильного етносу і його войовничої, шляхетної, підприємливої еліти. Деякі з них ми вже назвали. Нещасливі – це ті, в яких не переміг сильний етнос і його еліти. Галичина належить до напівщасливих. І з цього у підтексті сміється Я. Грицак. Відповідно, щасливі регіони відігравали особливу роль в історії Європи, як Іль-де-Франс чи Прусія, менше щасливі – меншу, цілком нещасливі – ніяку, хоч і мали потенції для цього. Додатковими важливими факторами піднесення регіонів ставали зручні морські узбережжя, долини великих рік, перехрестя історичних сухопутних шляхів, особливо родючі рівнини чи зручно захищені нагір'я.

Галичина є напівщасливим регіоном у тому сенсі, що в ньому не вдалося надовго створити міцної держави з яскравою войовничою елітою, що він зазнавав потужних ударів від сусідніх агресивних держав, які часами відсікали надовічно значні частини краю, як, скажімо, поляки внаслідок тривалої експансії цілком асимілювали район Верхньої Вісли, частково або повністю долини рік Сян і Західний Буг; що він був зоною, за яку віками геостратегічно змагалися великі імперії (Велике князівство Литовське, Річ Посполита, Росія, Австрія) й об’єктивно прагнули ослабити або обмежити його геополітичне звучання.

Я. Грицак, щоб осмислити феномен Галичини, використав тези європейської слави ученого – Л. Вулфа. Це зручний та ефективний прийом, бо кожен вражений комплексом національної вторинності українець з пієтетом і побожністю сприйме думки будь-якого науковця-чужинця, лиш би їх красиво подати. Це наперед виграшна позиція для кожного українського автора, особливо якщо він захоче «протягнути» якісь контраверсійні тези.

Ми також використаємо ідеї одного «авторитета», але з української таки інтелектуальної історії, не для «понту», а для повернення логіки національного самоосмислення. Зішлемося у своїй концепції контраргументів на думки нехай і «простого хлопа» із Купнович, що під Самбором, але таки глибокого аналітика та стратегічного ідеолога Степана Томашівського (1870-1931) – історика, культуролога, консервативного політичного мислителя й публіциста, автора багатьох класичних історіографічних праць, зокрема й брошури «Галичина: Політично-історичний нарис з приводу світової війни» (Львів, 1915), в якій він дав лаконічну, але глибоку концепцію трактування Галичини як історично значущого регіону.

Якщо Л. Вульф (а за ним і Я.Грицак) вважає, що саме Австрія вперше сформувала Галичину,  здійснила в провінції «Ґаліція і Льодомерія» цивілізаційний «прорив», заснувала на Сході Європи «кусок Окциденту», створила «типово німецьку територію» (!?), то український консервативний історик, навпаки, доводив, що Відень ніколи не мав розуміння значення Галичини, належно не розвивав і в геостратегічно та військовому плані не використовував цей край, край, який давав підстави Австрії домінувати в Середній Європі.

Тепер проаналізуємо за виведеними нами критеріями і принципами Галичину цілісно. Вперше вона виходить на кін історії в період між VІ і Х ст., в добу формування й розселення слов'янських народів. У викладі п. Грицака ця доба цілком відсутня. У цей час територія майбутньої Галичини відома під історично зафіксованою назвою протодержави слов'ян як Велика Хорватія. На сьогодні найповніше її історія описана сучасним російським істориком Алєксєєм Майоровим (кн.: Майоров А. Великая Хорватия: Этногенез и ранняя история славян Прикарпатского региона. – Санкт-Петербург, 2006. – 368 с.; низка статей автора на цю ж тему опублікована українською мовою в різних виданнях). Письмових та археологічних джерел про це утворення дуже мало, тому ми не будемо тут вдаватися до дискусій про характер цієї протодержави, етнічне походження її домінантного племені – хорватів, причини її занепаду.

Для нас важливо інше: саме в цей час чітко зафіксовуються географічні й політичні межі галицького регіону: Північне Прикарпаття як його ядро, тобто простір між Верхньою Віслою і Верхнім Дністром, і зони його впливів та експансії – Карпати, Татри, Судети, Закарпаття, Буковина, Волинь, Придунайська рівнина, Північна Трансильванія. Ця протодержава слов'ян, в якій провідною верствою (елітою) були, можливо, сарматського походження хорвати, стала великим цивілізаційним осереддям для консолідації слов'янського етносу, його соціального й військового піднесення та експансії в інші регіони: в Трансильванію і на Дунай, на терени сучасної Чехії, в долини Лаби (Ельби) й Одеру, де до сьогодні мешкають лужицькі серби, на північ вздовж Західного Бугу, на Білорусь і далі. (До слова, в окремих аспектах мова лужичан дуже подібна до української). Через важкі зіткнення з аварами, потім лехітського походження лендзянами, уграми (мадярами) і печенігами ця протодержава поступово занепадала, можливо, цьому були і внутрішні причини. Велика частина слов'ян – найвідоміші – це серби і хорвати – емігрувала на південь, на Балкани ще у VІ – VІІ ст. У ІХ ст., коли піднялася на заході Велика Моравія, Карпатська Хорватія значною мірою підпала під її впливи. Звідси й прийшло християнство в Прикарпатську Русь. Так вона отримала кардинальну духовну відмінність від решти Русі.

 

«Карпати історично були своєрідним валом між Західною і Східною Європою, на зразок Піренеїв, тому простір Галичини не був включений у потоки західної цивілізації»

 

С. Томашівський вважав, що Карпати історично були своєрідним валом між Західною і Східною Європою, на зразок Піренеїв, тому простір Галичини не був включений у потоки західної цивілізації. Натомість вона була постійно розвернутою до Сходу – і в цьому напрямку відіграла величезну роль. Відкритість цього простору з боку Півночі робила його вразливим. Мабуть, тому і належно не зміцнилася Хорватська протодержава, розколовшись на дві великі частини під тиском лехітських (протопольських) племен – власне Велику Хорватію і Білу Хорватію на заході, в басейні Одри і Лаби, а не навпаки. Це важливе уточнення сьогодні науково розпрацював львівський історик Леонтій Войтович у низці публікацій (див. його праці за пошуком в інтернеті, зокрема  монографію «Галич в політичному житті Європи ХІ – ХIV ст.»).

Водночас простір Північного Прикарпаття був «історичними воротами», через які протікала соціальна енергетика різних народів з доісторичних часів: трако-дакійських карпів і сарматських роксоланів та язигів, кельтських боїв і вольків, германських гепідів та астинґів, слов'ян-венедів і цілого конгломерату склавінів. Це зумовило антропологічну, етнографічну змішаність, «перехідність» майбутнього українського народу, який увібрав у себе надто різноманітні етно-ментальні впливи.

На думку С. Томашівського, «посідання Галичини дає кожній середньоєвропейській державі перевагу над країнами Східної Європи». У цьому сенсі за геополітичною важливістю і драматизмом історії Галичина подібна до таких складних регіонів Європи, як Ломбардія, Бельгія (Брабант), Ельзас, Шльонськ (Силезія), а Перемишль, її центральне місто, «твердиня … цілої Середньої Європи супроти Сходу», подібний за своїм понадчасовим звучанням до Страсбурґа.

Отже, саме Велика Хорватія у VІ – Х ст. створила матрицю майбутнього регіону Галичина. Цілісність цього регіону простежується протягом століть, аж до сьогодні. У його епіцентрі виникли перші значні міста, які згодом стали осередками вже відомих із писемних джерел руських  князівств: Перемишль, Звенигород, Теребовля і Галич. Такі міста, як Краків на заході, Белз і Волин на півночі, Буда (Будапешт) і Доброчин (Дебрецен) на півдні були, очевидно, форпостами Хорватської протодержави, які згодом отримали свої внутрішні інтенції для розвитку як значні центри. Свідченням про протяжність держави Велика Хорватія є розселення українських лемків (руснаків) вздовж Карпатських схилів в сучасних Польщі і Словаччині приблизно на 300 км на захід від сучасного українського кордону.

Останнього удару Великій Хорватії завдав войовничий київський князь Володимир, який двома переможними походами у 981-у  і 992-у роках, зафіксованими в літописах, приєднав її значні терени до своєї держави. Так виникла відома з літописів Червона Русь, тобто Південна Русь, якщо дивитися на неї з півночі, з боку нинішнього польського Помор'я, яке було тереном формування русичів (слов'ян) у ще раніший період (відома цивілізація венедів).

Однак цивілізаційно, культурно Галичина залишалася дуже важливим регіоном в Київській Русі і великою мірою визначила її дух та характер, тобто підтвердила свою місію значущого регіону. Принаймні місто Галич як столиця об'єднаного князівства у ХІІ ст. було другим після Києва за величиною і культурним звучанням (про 10 білокам'яних храмів у ньому говорять літописи!). Саме це місто й передало через свій блиск нову назву цілому регіонові. Його ж назва походить, очевидно, не від грецького слова «сіль» (gals) чи від якоїсь язичницької «галиці» (головні версії), а має в собі той корінь, що й численні топоніми в Європі, наприклад, іспанська провінція Ґалісія: «gael», тобто «кельт», який вказує, що це поселення було колись форпостом, можливо, торговою факторією, кельтських племен, які проникали в зону Карпат від ІІІ ст до н. е. і це підтверджують численні археологічні артефакти в ній.

Як би не обурювалися волиняни, що від ХІІІ ст. князівство, яке заснував волинський князь Роман Великий (бл. 1150-1205), в історіографії чомусь називають Галицько-Волинським, саме така назва відбиває логіку історії. Адже, приєднавши Галичину, князь Роман переніс туди і свою столицю, саме прикарпатський простір став для нього «центром тяжіння», саме Галичина була ядром його держави. Так вважали і його нащадки: князі Данило, Лев, Юрій. Чому? Тому, що та невидима енергетика регіону, про яку ми згадали на початку, діяла, двигтіла. І в цьому полягає містика історії.

Степан Томашівський вважав Галицько-Волинське князівство першою українською державою, державою, в якій склалися ментальні, культурні, духовні, геополітичні, суспільні основи майбутньої України й української нації. Тож стабілізація і піднесення Галичини були в цьому процесі визначальними.

Суть книги Л. Вулфа, на яку посилається Я. Грицак, зводиться до історіософської тези, що Галичини, мовляв, ніколи не існувало, що це випадкове утворення, якийсь уламок Галицько-Волинського князівства, кусок території, який приєднала у ХІV ст. до себе Польська корона і назвала «Руською землею» чи «Руським воєводством»; у кінці ХVІІІ ст. Австрія на цьому місці штучно утворила провінцію «Галичина – Володимерія», щоб якось цивілізувати східні території своєї імперії; у ХХ ст. випливла ідея цілісної Галичини як певний фантом, як данина тому потужному рухові українського національного відродження, який розвинувся в кінці ХІХ ст.

Це логічний погляд ззовні людини, яка бачить факти, але не відчуває духу історії. Та такий погляд, на жаль, може деформувати наше власне національне самоосмислення, прищепити психічний комплекс ущербності, відчуття невмотивованості щодо розуміння історичної ролі нашої нації і країни. Насправді ж було дещо інакше.

 

«Особлива суспільна енергетика Галичини виявилася тут же в зростанні у ХІV ст. нового урбаністичного геостратегічного центру – Львова»

 

Після монголо-татарської навали Галичина, хоч і постраждала страшенно, але відродилася досить швидко. Цілком не випадково її володар – князь Данило – став політичним лідером епохи. Те, що він переніс свою столицю із Галича до Холма, тобто в Південно-Західну Волинь, нічого не говорить: це був стратегічний відхід подалі від ворожого степу. Особлива суспільна енергетика Галичини виявилася тут же в зростанні у ХІV ст. нового урбаністичного геостратегічного центру – Львова. Це місто й стало згодом новою столицею краю. У 1331 р. була відновлена Галицька митрополія і Галич знову заявив про свою роль як духовного осердя не тільки руського Прикарпаття, а й всієї України.

Безперечно, що в умовах польського завоювання вага Руської землі, тобто Галичини, впала, почалася асиміляція руських еліт, очевидно, були репресії і масові вбивства русинів з боку польської влади, про що ми довідуємося лише дотично з історичних джерел. Та попри те, саме Руська земля, невелика розмірами, дала тоді велетенський поштовх для переселенців в Придніпров’я, в степову зону України; значення Львова з кожним десятиліттям посилювалося, незважаючи на провінційність краю в Польській  державі. Це, на думку, С. Томашівського, підтверджувало особливу соціальну «наелектризованість» Галичини, попри удари історії робило її стратегічно важливим регіоном. Про це можна прочитати й у класичній праці І.Крип’якевича «Львівська Русь в першій половині XVI ст.»   

Цілком незауваженим в історії Галичини залишився у викладі п.Грицака період межі ХVІ – ХVІІ ст., коли власне Галичина відіграла надважливу роль в бутті всієї України. Тут спочатку під впливом Заходу розквітла латиномовна ренесансна поезія й публіцистична література (назвемо хіба імена Юрія Котермака-Дрогобича (бл. 1450-1494), Павла Русина з Кросна (1470-1517), Георгія Тичинського-Рутенця (1510-1586), Григорія Чуй-Русина із Самбора (бл.1523-1573) та ін., вершинним виквітом якої є постать Станіслава Оріховського-Роксолана з Перемишля (1515-1566) – автора історіософських трактатів, філософа, оратора, письменника, який своїми багатьма ідеями випередив час (про об’єднання Європи, про монарха-філософа, потребу демократії та ін.).

Тут зародився унікальний феномен братств, які розворушили Україну до національного відродження перед загрозою польсько-католицького наступу, і саме Львівське братство було серцем і мозком цього драматичного і важливого процесу. Тут народилася і визріла ціла плеяда активних культурників, перших мовознавців, завзятих церковних полемістів: Стефан і Лаврентій Зизанії, Тарасій Земка, Памва Беринда, Іван Вишенський, Єлисей Плетенецький, Ісая Копинський, Іов Борецький, Захарія Копистинський, Касіян Сакович та ін. Євген Маланюк так узагальнив про цю добу: «… Козацька Доба – така багата і така чудесна (бо то було майже чудо нашої історії) – в дійсності не спала на нашу землю, як dues ex machinа, а таки мала перед собою довгий «інкубаційний період». Лабораторією Козацької Доби була західна половина нашої «еліпси» – ґрунт Галицько-Волинської держави, Остріг і Львів, а Галичина – найголовніше, бо то вона видала галерею фундаторів нашого Бароко» (есе «Львів і Галичина»).

Другою вершиною тієї доби стала постать Петра Конашевича-Сагайдачного, уродженця галицьких Кульчиць (Самбірщина),  як видатного політика, військового стратега, організатора системного національного опору українства. Це був новий тип політика: освіченого, дисциплінованого, з широкими планами.  Внесок Галичини, а він тоді відбувався на всіх рівнях національної культури – від організації друкарень до розвитку піснеспіву, -  був просто колосальним, таким, що ставив найважливіші основи в національну будівлю. Це підтверджує нашу історіософську тезу про духовну енергетику регіону, який таїть в собі значимість особливого.

 

«Цілком не випадково в польській національній свідомості розвинулося навіть не розуміння, а відчуття (тобто на рівні інстинкту) Галичини і Львова як чогось особливо важливого»

 

У межах Речі Посполитої Львів як місто-акумулятор галицької енергетики був достатньо великим і значущим і вважався центральним на східних кресах цієї імперії. Так виявилася соціальна закономірність особливої ролі Галичини. Гадаємо, цілком не випадково в польській національній свідомості розвинулося навіть не розуміння, а відчуття (тобто на рівні інстинкту) Галичини і Львова як чогось особливо важливого, навіть сакрального для польської національної ідеї. І це теж закономірно: в геополітичному вимірі саме володіння Північним Прикарпаттям давало підстави претендувати на домінування в Середній і Східній Європі, до чого Польща завжди прагнула.

Я. Грицак представляє акт приєднання Галичини до Австрійської імперії у 1772 р. внаслідок першого поділу Польщі як випадковість. У цьому є доля правди: австрійські еліти, монархія у ХVІІІ ст. були вже суттєво отруєні пацифізмом, і тому Прусія так підштовхувала Відень до захоплення Галичини.

Однак на рівні військових еліт, і про це можна прочитати навіть у загальних підручниках з історії Австрії, була свідомість потреби захоплення Північного Прикарпаття як стратегічного геополітичного плацдарму. Тому генерал А. Гадік (до речі, словак за національністю) всупереч волі уряду, на свій розсуд здійснив марш-кидок аж до Волині. Так згодом почалася асиміляція Галичиною південних районів Волині (сьогодні це кілька північних районів Львівської і Тернопільської областей).

Чомусь в ліберального автора не знайшов належного осмислення феномен Галичини періоду національного відродження кінця ХІХ - початку ХХ ст., коли край став «П’ємонтом України». Натомість п. Грицак багато говорить про роль Австрії в моделюванні Львова як стратегічного східноєвропейського міста, посилюючи цим «австрійський міф», який вже добре десятиліття «розкручує» групка галицьких ліберальних інтелектуалів.

Ми ж лише зауважимо таке: 1) нове зростання Львова у ХІХ ст. йшло від органічного наростання енергетики регіону, а не за віденською вказівкою;  попри всі зовнішні політичні й бюрократичні утиски регіональної польської влади, яка, справді, своїм бездарним господарюванням спричинила занепад краю, знамениту nędzе galicyjskе (галицьку бідність), перетворила його в один з найвідсталіших на континенті, Львів ставав великим модерним містом; 2) від середини ХІХ ст., попри відсталість і бідність краю, галицькі українці виявили стільки завзяття, громадянської дисципліни, ідеалізму та практицизму, що зуміли створити один з найпоказовіших і найуспішніших феноменів національного відродження, коли за кілька десятиліть вкрай бідна, неосвічена, соціально прибита нація на порівняно невеликому географічному просторі зуміла перетворитися на модерне національне суспільство перед 1-ю Світовою війною й австрійська адміністрація цілком не грала в цьому визначальної ролі.

Про те, що Відень був радше гальмом для Галичини, а не стратегічним «командним пунктом», дуже добре написав ще І.Франко, який, гадаємо, знав справу ліпше, ніж п. Грицак, при всій повазі до нього як до історика. Зацікавлених закликаємо прочитати дві книги економічних праць І.Франка 44-го тому з його 50-томника, в яких австрійське правління показано як бездарне і фальшиве.

Щодо «австрійського міфу», то зазначимо, що він потрібен галицьким лібералам для того, аби цим затемнювати вагу наступного періоду в історії Галичині   -  міжвоєнного, який пройшов під знаком націоналізму. Тому й фальшують. Тому так наполегливо роздмухують тему пограниччя Галичини, її культурної строкатості (це є і в Я.Грицака), видаючи бажане за дійсне.

 

«В Галичині змішалися різні культури і народи, але суттю її завжди було творити якусь потужну національну та цивілізаційну інтенцію»

 

Так, в Галичині змішалися різні культури і народи, але суттю її завжди було творити якусь потужну національну та цивілізаційну інтенцію. Спочатку вона творила сильну інтенцію русинськості (в XI-XIV ст.), заклавши основи української нації, потім стимулювала процеси національного відродження (XVI-XVII ст.) і повторила це в ХІХ ст., а паралельно дуже прислужилася для зміцнення польської національної свідомості. Іншими словами, природою Галичини є творити етно-духовні ядра, а не клаптикові форми розпаду і гниття, які так захоплюють нашого автора і його однодумців.

С. Томашівський наголошував, що Російська імперія ще від початку ХІХ ст. геополітичним інстинктом збагнула стратегічну роль Галичини, і тому постійно змагала до того, аби приєднати її до себе. Найбільше вона ненавиділа в Галичині українську національну ідею, тому вибудовувала плани цілковитої асиміляції регіону, які, проте, виявилися марними.

Навпаки, тут вона від 1914 р. наштовхнулася на внутрішню геостратегічну інтенцію Галичини – глибинне бажання впливати на простір зі сходу, тобто на випрацювану тут програму українізації Наддніпрянщини. І це стало, додамо, найдраматичнішим конфліктом для імперії, якщо врахуємо масовість і завзяття галицьких репресій, виселень і безмежно героїчної боротьби ОУН-УПА в наступний період.

Я. Грицак, посилаючись на сучасного німецького історика і публіциста К.Бахмана, говорить, що саме Галичина, геополітичне змагання за неї, стали справжньою причиною початку 1-ї Світової війни, але чомусь не згадує, що  вже давно про це аргументовано написав саме С. Томашівський, а ще раніше  -  інший галицький історик і його світоглядний побратим  – Іван Кревецький (1883-1940)  -  у книжці «Галичина і Росія» (Львів, 1913). Що це? Недогляд чи зумисне затемнювання ваги поглядів людей, які тобі чужі за ідеологічними засадами?

Ще один період з історії Галичини, який п. Грицак майже відмовляється аналізувати, це міжвоєнна доба. Це логічно для людини, яка нещодавно сама про себе сказала в телеефірі, що в її душі «рок-н-рол назавжди ще в юності переміг Бандеру». Традиційно українські ліберали говорять про цю добу як про «затемнення», як про наступ «дрімучого націоналізму» та «клерикалізму». За їхніми світоглядними переконаннями, нічого доброго ні національний волюнтаризм та героїка, ні посилення ролі Церкви і релігії не можуть дати суспільствові.

Однак у цій великій темі годилося б хоч згадати про кілька дуже значущих феноменів. Передусім, це створення у 1920-1930-і рр. масової, вельми якісної, активної галицької інтелігенції. Це розростання і зміцнення галицьких провінційних міст, невеличких, із населенням 10-30 тис., які стали визначальним соціальним простором для формування підпілля УВО і потім ОУН, які своєю чергою перевернули самосвідомість мешканців краю і витворили моральну та ідейну основу для героїки УПА.

Особливо яскравими культурними і громадянськими феноменами були тоді Перемишль, Самбір, Стрий, Бережани, Коломия. Це перетворення УГКЦ на модерну церкву – зі своєю оригінальною богословською думкою, якісними пресовими органами, добре підготовленими кадрами священства, органічно зв’язаною із якнайширшими суспільними масами, до найглибших глибин провінції. Це тодішня чудова, поліфонічна, самобутня галицька література, загалом культура, які видали сотні небуденних талантів, спадщину яких до сьогодні галичани не можуть всю зібрати і проінтерпретувати.

 

«Фактично в міжвоєнну добу Галичина запропонувала свою особливу модель національної культури»

 

Фактично в міжвоєнну добу Галичина запропонувала свою особливу модель національної культури, свою модель національної самоорганізації. На жаль, усе це на 90% було знищено в страшних руйнівних подіях Другої світової війни і після неї (для галичан війна, що почалася у 1939 р.,  закінчилася реально тільки десь у 1950 р.).

Щоб применшити роль Галичини, п. Грицак навіщось вдався до  неправди, твердячи, що нібито в радянські часи такої назви регіону «Галичина» не існувало, а замість неї тільки використовували поняття «Західна Україна». Так, значною мірою «Західна Україна» перекривала «Галичину», але не цілком. У цьому можна легко переконатися, взявши радянські підручники з історії і фахові видання.

З цієї тези випливає фальшиве твердження, що нібито назва «Галичина» відродилася тільки в часи перебудови в СРСР, у 1987 р. Як редактор молодіжної рухівської газети «Молода Галичина» на Дрогобиччині, яка так називалася ще до появи відомої свого часу львівської газети «Молода Галичина», можу засвідчити, що тоді для нас, молодих активістів, не було жодної проблеми самоідентифікувати себе як галичан, назва газети випливала сама собою, можлива «Молода Західна Україна» не уявлялася ніяк. Це схоже на вигадування «драматичної проблеми» на порожньому місці,  дещо смішна спроба створити видимість «складних інтелектуальних пошуків» і «прихованих сенсів».

Я. Грицак описує як якесь диво те, що Галичина від 1990 р. голосувала не так, як решта України, і тягнула всю країну до державницької позиції і свідомості, формувала новий націоналізм. Це нібито вперше висвітлило окремішність і значущість Галичини, яку помітили навіть за кордоном. Але ж хіба раніше, і в кінці ХІХ ст., і в  міжвоєнну добу, українці не усвідомлювали значення Галичини? Гадаємо, що усвідомлювали і про це свідчать своєю аналітикою часописи тих часів, з якими сьогодні легко ознайомитися.

Є низка концептуальних праць тогочасних авторів, в яких проаналізовано значення і специфіку Галичини набагато глибше, ніж у Я.Грицака (праці М. Грушевського, І. Кревецького, М. Лозинського, В. Щурата, М. Возняка, К. Левицького, С. Рудницького та ін.). Навіщо цей порожній новітній міф? У цій темі скоріше вартує осмислювати проблему, чому Галичина не стала провідним регіоном в незалежній Україні, а не навпаки. Бо впливи Галичини йдуть, і то вельми потужні, але вона не визначає стратегій української політики, стилістики української культури, концепції українських інформаційних потоків.

 

«Ліберальні середовища постійно пробують розмити, скаламутити відчуття і візію національної сили, національної унікальності»

 

У своїй критичній статті ми не назвали жодного факту, якого б міг не знати шановний професор історії. Очевидно, що сенс нашої дискусії в іншому: ліберальні середовища України постійно пробують витворити таке уявлення про минуле і сучасне нації і держави, щоб розмити, скаламутити відчуття і візію національної сили, національної сконсолідованості, національної унікальності, тому постійно вкидують в інформаційний простір різноманітні фальшиві трактування, підходи і факти, щоб дезорієнтувати сучасника; і п. Грицак як, справді, талановитий, активний, «писучий» автор є знаковим у цьому інтелектуальному процесі.

Об’єктивно зараз Галичина стає центром тяжіння для України через описані вище причини, і тому ліберальні середовища так активізувалися в «галицькому напрямку», так заповзялися скаламутити сутність націотворчих процесів у регіоні. Тому ось вже кілька років виникають різноманітні нібито про- галицькі проекти (як от інтернет-сайт «Збруч»), які насправді мають іншу мету: відволікати від правдивих традицій, від героїки і націоцентризму, штучно нав’язувати філософію мультикультуралізму та космополітизму (це, скажімо, вип’ячування австрійських і єврейських елементів в культурі Галичини або теза п. Грицака із критикованого виступу, що Львів йому «нагадує Сараєво» через свою багатокультурність т. ін.).

Тому виникають фейкові політичні партії на зразок «Самопомочі»,  яка існує тільки в інформаційно-віртуальному просторі, не маючи реального опертя в соціумі, а тепер ось Галицької української партії  -  такого собі поліпа на драглистому тілі «Самопомочі»,  -  метою яких є профанувати ідею Галичини, підмінювати її ліберальною літеплістю. Над цим вперто працюють і відомі галицькі літератори-«постмодерністи», що успішно хаотизують і розкладають галицьке суспільство в дусі  «демінутивного» лібералізму, як Ю.Андрухович, В.Неборак, Ю.Іздрик, Т.Прохасько та ін. Й ідейна та інтелектуальна активність Ярослава Грицака лежить в цьому ж річищі. Тож і запропонований ним виступ в УКУ став лише черговою спробою закаламутити воду галицької самоідентифікації, а не аналітичним проривом у цій темі.

Сутність Галичини лежить не лише в тому, що вона є генератором гігантських націотворчих процесів в Україні (це самозрозуміло), не лише в тому, що вона є уламком Окциденту на православному Сході Європи (це очевидно), а в тому, що вона концентрує в собі пасіонарні сенси, енергетику духовного, інтелектуального, естетичного змістів, яка постійно витворює в ній особливу експансивність значущого регіону, регіону, що видозмінює цивілізаційний простір навколо себе, випромінює із себе флюїди творчості і цілеспрямованості.

Тільки в Галичині міг народитися такий світло-піднесений ідеалізм, як у С.Оріховського, така пишно-експресивна мова, як у І.Вишенського, така драматично-нервова і водночас велична у своїй думі поезія, як у І.Франка. Тільки в Галичині могла вилонитися ідея «колективного Ґонти», ідея національної правди-мсти, яку вичаровував у «Великому льоху» Т.Шевченко і яку реалізували командир УПА Роман Шухевич і його воїни.

 

«Усі негаразди сучасної України якраз ідуть від того, що Галичина через ослабленість своїх еліт після терору 1940-1950-х рр. не може набути фази експансивності»

 

Галичина завжди перетворювала Україну, видозмінювала її екзистенційні форми. Тому Галичини не може бути «забагато» в Україні, тому її впливи не треба обмежувати, як того прагнуть всі українофоби й кінчені малороси і скаженіють у цьому. Усі негаразди сучасної України якраз ідуть від того, що Галичина через ослабленість своїх еліт після терору 1940-1950-х рр. не може набути фази експансивності. Тому панами ситуації в країні стали наразі малороси як новий клас, зі своїми вкраденими мільйонами, своєю постсовєтською ментальністю і культурою, зі своїми «цінностями» пахана і холуя.

Усі перечислені нами явища, які зароджувалися в Галичині і які зберігали свою тривалість часом і століття, і в ХІV-у, і в ХVІ-у, і в ХІХ-у, і в ХХ-у столітті кардинально видозмінювали всю Україну й українську національну свідомість, напоювали їх політичною та ідейною силами, накреслювали перед ними духовні й культурно-естетичні перспективи і цим творили з України те, чим вона стала як глобальний геокультурний фактор континентального значення: цивілізаційною альтернативою до візантійсько-ординської Московії, яка упродовж цих століть зі свого боку підіймалася загрозою над всією Східною Європою.

Так Галичина історично доводила свою сутність як все-таки  значущого регіону всеєвропейської ваги. Цей край був напівщасливим тому, що в ньому об’єктивно не зміг сформуватися центр могутньої держави, а сам він переживав не раз великі катастрофи і стагнації. І в цьому тремтить трагізм його історії.

 

Олег Баган, Науково-ідеологічний центр ім. Д. Донцова, спеціально для «Вголосу»

 

 


ЗА ТЕМОЮ
КОМЕНТАРІ

Загрузка...

волог.:

тиск:

вітер:

волог.:

тиск:

вітер:

волог.:

тиск:

вітер:

волог.:

тиск:

вітер:

Завантаження...
RedTram
http://joxi.ru/82Q4PW8IjpQ3Lm