Чи стане Україна атомізованою

Чи стане Україна «атомізованою»?

Через брак довіри до дискредитованих політиків Україна переходить до небезпечної під час війни за державну цілісність смуги політичної роздробленості - атомізованої партійної системи.

Атомізована країна

Нещодавно з’явилися нові дані Київського міжнародного інституту соціології, голоси українських виборців розподілися таким чином між трьома фаворитами:  15,4% проголосували б за ВО «Батьківщина», 14,5% – за «Блок Петра Порошенка», 13,1% – за «Опозиційний блок». Однак в дослідженні зазначено, що цифри підтримки партій насправді вдвічі нижчі, адже 40 % українців не підуть голосувати. Тож такі показники є лише переведенням у відсоткову квоту парламентських місць часткою тих, хто б взяв участь у голосуванні, а реальна підтримка навіть найтоповішої партії не перевищує 10 відсотків.

«Станом на 2017 р. в Україні офіційно зареєстровані 352 політичні партії,  що є одним з найбільших показників у світі»

Кількість політичних партій та їх взаємодію між собою в політології прийнято називати партійними системами, які політологи Є. Вятр і Дж. Сарторі поділяють на сім типів. Є системи однопартійні, двопартійні, багатопартійні різного ступеня взаємної конфліктності, а в Україні починає формуватися один з найгірших типів - атомізована, або система партійної розпорошеності.

Станом на 2017 р. в Україні офіційно зареєстровані 352 політичні партії,  що є одним з найбільших показників у світі. Хоча більшість цих політичних партій не відіграють помітної ролі в українській політиці і навіть майже нікому не відомі («Студентська партія», «Циганська партія», «Блок Дарта Вейдера», партія «Добрий самарянин», «Піратська партія»), декотрі з них є досить галасливими. Однак значення мають лише партії, здатні потрапити у парламент, і соціологічні опитування якраз засвідчують, що Україна впритул наблизилася до партійної розпорошеності.

Жодна партія не набирає більше 15 %  громадянської підтримки і ми наблизилися до переходу країни до атомізованої партійної системи, для якої характерна наявність значної кількості слабо пов'язаних з населенням партій (від тридцяти до двохсот). Жодна партія не має переваги, а влада здійснюється коаліціями з 5-10 партій, які постійно переформатовуються, конфліктують і покидають коаліційні союзи.

В середині 1990-их в Україні вже була така партійна система, коли обвалювалася економіка, а різношерсті партії, немов лебідь, рак та щука, тягнули державу в різні боки. Характерною для неї була наявність позасистемних партій, які взагалі виступали проти існуючої соціально-економічної системи, гостре ідеологічне розмежування між партіями, наявність деструктивної опозиції та нестабільність.

Комуністи тягнули назад до СРСР, НДП та СДПУ(о) підлаштовувалися під президента Л. Кучму, а Народний рух закликав до демократичного шляху. Слабкі, створені під окремих політиків партії та недовговічні партійні союзи призводили до переформувань уряду, який кожного року йшов у відставку  через конфлікти та розколи в коаліціях.

Вибори 1998 р. змінили партійну систему України з атомізованої на систему поляризованого плюралізму, для якої було характерним двополярне протистояння, а дрібніші партії об’єдналися навколо двох великих політичних сил. Країна поділилася на прихильників «Нашої України» та кучмівської «За ЄдУ», а пізніше на «помаранчевих» та «синьо-білих». Саме тоді політичні суперники розіграли карту поділу на антагоністичні  Схід та Захід.

Небезпеки атомізації

Однак після двополярного протистояння, Україна знову може повернутися до атомізованої системи, яка поділить суспільство на дрібні сегменти. Така система характерна для перехідних суспільств, зокрема колишніх радянських республік, Індонезії та латиноамериканських країн. Вона неефективна й найменш стабільна серед інших, хоча дехто вважає її ознакою демократії - велика кількість партій є умовою більш широкого представництва інтересів різних груп у парламенті. Однак в умовах війни та систематичних спроб Кремля втрутитися у внутрішньополітичні процеси в Україні, така система несе низку небезпек.

Як засвідчує практика, атомізовані системи рідко ведуть до демократії: чим більше партій, тим менша їх кількість зуміє подолати виборчий бар’єр у 5 %, необхідний для отримання депутатських місць. Значна частина голосів втратиться на партіях з нижчим результатом. Надмірна фрагментація політичних сил у парламенті ускладнює формування стабільного кабінету міністрів, який залежатиме від партій, які набрали декілька відсотків. І навіть партія зі скромними 3% може відігравати вирішальну роль у коаліційному уряді. Для їх утримування в коаліції, президенту доведеться йти на низку поступок дрібним партіям: давати їм «хлібні посади», враховувати ідеологічні позиції чи навіть закривати корупційні справи проти «їхніх людей».

«Чесним партіям важко буде змагатися з тими, хто обіцяє золоті гори вже й негайно»

Окрім того, атомізована система сприяє появі феномену "безвідповідальної опозиції", коли не маючи можливості пройти в парламент, дрібні партії можуть роздавати популістські неймовірні обіцянки, (встановити всім зарплату по 5 тис. доларів) знаючи, що відповідати за них не доведеться. В інформаційній війні програє той, хто говорить правду, то ж чесним партіям важко буде змагатися з тими, хто обіцяє золоті гори вже й негайно.

Метою таких партій є не формування уряду (що є для них фантастичною ціллю), а подолання 3 % бар’єру, й тим самим, дрібні популістські партії сприяють радикалізації суспільства. За таких умов в народу ще більше поглибиться недовіра до політиків, зростатиме апатія виборців та відбуватиметься зниження громадянської активності, які порушуватимуться епізодами радикалізму. Помножити ці негаразди на російську агресію та роботу кремлівських спецслужб - і ми отримуємо фрагментовану й нестабільну країну з непевним майбутнім.

Атомізована система вважається тимчасовим кризовим періодом, який мав би змінитися переходом до іншого типу систем. Прогресивним варіантом такої трансформації є еволюція у систему поляризованого плюралізму. А регресивним варіантом - скочування до однопартійної чи військової диктатури. Політично роздрібнений парламент сприяє зміцненню позицій президента або радикалів, які можуть покінчити з політичним хаосом й «навести в країні порядок» твердою рукою.

Проте соціологічні дані є лише тенденцією, яка відображає народні настрої і може змінитися, адже остаточне рішення: бути в Україні партійній розпорошенності чи не бути, - скажуть українські виборці. Хоча найбільше вплинути на цей вибір можуть самі політики та олігархи, в чиїх руках медіа, новини та телешоу, які формують політичні вподобання громадян.

Політики або вгамують амбіції, об’єднаються в блоки й запропонують демократичні, реформаторські програми. Або знову розсваряться, створять нові популістичні проекти, виллють на конкурентів тони бруду та деморалізують виборців, посіявши апатію.

Валерій Майданюк, спеціально для «Вголосу»

 


ЗА ТЕМОЮ
КОМЕНТАРІ

Завантаження...
RedTram