У зв'язку з цим ми вирішили поцікавитись у експертів, наскільки взагалі дієві заходи, що вживаються Заходом для умиротворення Росії та які наслідки матиме санкційна політика вже у недалекому майбутньому. З цим питанням «Вголос» звернувся до політологів Тараса Березовця, Олексія Гараня, Антона Фінька й економіста Бориса Кушнірука.

Як ви розцінюєте результати вже запроваджених Штатами і країнами ЄС санкцій проти Росії? Чи дійсно вони дієві?

«Попри санкції Москва змогла переорієнтувати свою економіку, яка показує п'ятивідсоткове зростання»

Тарас Березовець:

Безперечно, їх можна вважати ефективними, бо ми бачимо, як упав фондовий ринок та курс російської національної валюти на десять відсотків лише за один день. Якщо ж говорити про те, чи вибралася російська економіка з ями, в якій вона опинилася, і чи адаптувалася вона до санкцій, відповідь буде такою: «Частково так, адаптувалася». Адже Росія провела низку превентивних заходів для адаптації та розпочала програму імпортозаміщення, яку анонсував Медвєдєв ще у 2015 році. Це довгострокова програма, яка буде тривати протягом 10-15 років.

Так, далеко не всі позиції відсутніх продуктів, від яких вони відмовилися, росіяни зможуть заповнити. Але попри те вони змогли переорієнтувати свою економіку, яка показує п'ятивідсоткове зростання. На тлі доволі низької ціни на нафту це є непрямим доказом того, що кроки російської влади, на превеликий для нас жаль, дають необхідний результат Москві.

Олексій Гарань:

Якщо аналізувати санкції, які вводилися, починаючи з 2014 року, – так, звичайно, вони досить відчутно впливають на російську економіку. Просто є різні види санкцій, які охоплюють різні сфери. Якщо ми говоримо про санкції, запроваджені через анексію Криму – вони були достатньо обмеженими, локальними і слабкими. А секторальні санкції, які вводилися Європейським Союзом і США, були дуже суттєвими і торкалися важливих фрагментів російської економіки: це фінансовий, енергетичний сектори і сектор продукції подвійного використання, що може бути використана як в мирних цілях, так і у військових. Після того ці санкції розширювалися ще у зв'язку з іншими подіями: втручанням у вибори у США, з подіями в Сирії тощо. Вони не ведуть до колапсу російського режиму, але вони суттєві.

Борис Кушнірук:

Треба розуміти, що завдання США та Євросоюзу – санкціями не знищити Росію, а саме зупинити її. Вони насправді дуже бояться кроків, які можуть призвести до дестабілізації Росії. І це є одна з найголовніших проблем, тому що дестабілізація Росії для світу може бути жахіттям значно більшим, ніж те, що робить Росія зараз. Поки це був кримінал в межах Росії, вони закривали очі. А коли з'ясувалося, що цей режим давно вийшов за межі (коли почалися вбивства і отруєння полонієм, військова агресія проти Грузії, агресія проти України, наркомафія тощо), тоді Росія з її криміналітетом і спецслужбами стала загрозою всьому західному світу.

Тому Захід зараз перебуває у шпагаті: з одного боку, слід обмежити деструктивні дії Росії, з іншого – є побоювання, щоб це не призвело до загального хаосу. Санкції є дією м'якої сили на кшталт подушки, за якою все ж таки стоїть стовп. Зараз санкції проходять в м'якій фазі, але обмеження можуть стати не тимчасовими, а безстроковими. Треба розуміти, що накладені санкції будуть ще більше впливати на доступ до технологій та ресурсів, до обмеження діяльності російських підприємств. Але це все ще не є тим рівнем санкцій, який може призвести до стрімкого погіршення ситуації. Більший вплив може мати, наприклад, рішення про заборону використовувати СВІФТ (міжнародна міжбанківська система передачі інформації і здійснення платежів), або заборону купувати цінні папери державних російських підприємств.

«З липня 2016 року тамтешня влада дозволила вилучати ділянки, якщо дії власника знижують плодючість земель. До того часу десятки мільйонів гектарів оранки, третина ріллі були занедбані»

Антон Фінько:

Вплив санкцій неоднозначний, амбівалентний. З одного боку, у економічній площині російському керівництву вдається значною мірою послаблювати чи навіть часом обертати на свою користь санкції. Адже внаслідок запровадження контракцій, зокрема заборони на ввезення з Європейських країн в Росію яловичини, свинини, сирів тощо, російська сторона прискорила імпортозаміщення і, як вважають спостерігачі, Москві певною мірою вдалося підштовхнути зростання власного сільського господарства, бо великий капітал зацікавився цією галуззю.

З липня 2016 року тамтешня влада дозволила вилучати ділянки, якщо дії власника знижують плодючість земель. До того часу десятки мільйонів гектарів оранки, третина ріллі, були занедбані. З іншого боку, якщо подивитись, наприклад, на те ж виробництво сирів, то після карколомного стрибка в РФ у 2015 році на 18%, темпи зростання за підсумками 2017 року знизились до 5,5%. Імпортери сиру з ЄС пішли, натомість їхнє місце значною мірою посіли виробники з Білорусі, Аргентини, навіть Вірменії.

У політичній площині влада отримала бонус через те, що санкції сформували в суспільстві ефект осадженої іноземцями фортеці. З іншого боку, видається, що все ж таки санкції є соціально-психологічним випробуванням для російських привілейованих шарів. Після подій 1991 р. єльцинська Російська Федерація прагнула, так би мовити, обміняти зречення від комуністичної ідеології та  радянського прагнення бути наддержавою №2,  на визнання у світі західних країн. Відтак російські олігархи отримали змогу купувати нерухомість у Нью-Йорку чи футбольні клуби в Лондоні, отримувати кредити тощо. Це визнання було закріплено через входження Росії до «Великої вісімки – G-8». І те, що зараз відбувся розрив такого типу відносин, є для російського істеблішменту непростим викликом.

А як впливають на росіян персональні санкції?

Тарас Березовець:

Остання хвиля санкцій призвела до того, що російські олігархи загалом втратили сто шістнадцять мільярдів доларів. Більше за всіх постраждали Дерипаска, Вексельберг та Ротенберг. Втрати олігархів для звичайного росіянина не такі відчутні, якщо не зважати на маленьку деталь – падіння рубля на десять відсотків. Але якщо згадати, як в 2014 році курс рубля впав практично в два рази, то тих десять відсотків для них фактично непомітні.

Санкції будуть мати довгострокові негативні зміни для російської економіки. Найбільша втрата – це обмеження доступу до західних технологій та до банківських ресурсів, що серйозно обмежує процес кредитування. Вони тільки почали нарощувати споживчі кредити, а зараз нова хвиля санкцій буде відчутною для кожного росіянина.

Сайт Центробанку Росії вже повністю приховав інформацію про те, в яких банках засновниками є Дерипаска та Вексельберг, тому що вони автоматично підпадають під американські санкції. Це все призведе до падіння активів цих банків, відповідно постраждають росіяни, що змушені платити відсотки з іпотеки по споживчих кредитах, які вони встигли набрати.

«Багато хто питає: «Чому санкції введені не безпосередньо проти самого Путіна, а проти його оточення?»

Олексій Гарань:

Застосування санкцій і їх розширення, перелік осіб, які підпадають під них – це все елементи широкої дипломатичної гри. Наприклад, багато хто питає: «Чому санкції введені не безпосередньо проти самого Путіна, а проти його оточення?». А тому, що з Путіним треба зберегти канал зв’язку – і з ним ведуться переговори. Саме тому йому просто посилаються сигнали через інших осіб. Це ціла технологія, як застосовувати санкції, проти кого і як за допомогою санкцій проти окремих осіб посилати дипломатичні сигнали тому самому Путіну.

Борис Кушнірук:

Враховуючи, що олігархи є «тримачами кримінального общаку», то їм будуть видані гроші з бюджету у вигляді кредиту на тридцять років під один відсоток річних, аби вони мали можливість вистояти. Але, зрозуміло, що платитимуть за це усі росіяни із власних кишень.

Зараз Росія в обхід України займається будівництвом „Північного потоку-2» – і вже навіть заручилася підтримкою деяких європейських країн. Як це узгоджується із політикою санкцій?

«Меркель буде відстоювати інтереси німецького бізнесу в першу чергу і їй плювати на інтереси України»

Тарас Березовець:

Абсолютно всі європейці цинічні та прагматичні. Інтереси німецького чи франзузького бізнесу вищі за все. Сама Меркель робить таку собі ритуальну заяву про те, що будівництво «Північного потоку-2» не призведе до припинення транзиту Україною, але це все – не більше, ніж слова розради. У будівництві «Північного потоку-2» задіяні три найбільші німецькі корпорації – це мільярдні контракти. Тому, звісно, Меркель буде відстоювати інтереси німецького бізнесу в першу чергу і їй плювати на інтереси України. Від того, що ми втратимо на цьому гроші, пані Меркель ані холодно, ані гаряче.

Олексій Гарань:

Це відбувається, тому що є потужне російське лобі в самих європейських країнах. Бізнесмени з Німеччини, наприклад, зацікавлені в тому, щоби отримувати російський газ, щоби Німеччина стала таким собі газовим хабом. І росіяни на цьому дуже вміло грають. Питання тільки в тому, що буде далі? А далі треба мислити стратегічно: це посилить залежність Європи від російського газу. Але ці бізнесмени не мислять стратегічно – вони думають про свої економічні інтереси зараз і сьогодні.

Борис Кушнірук:

Так, для Німеччини – це дуже вигідний у всіх аспектах бізнесовий проект. По-перше, німецькі компанії отримують замовлення на роботу, пов'язану з постачанням обладнання на будівництво цього «Північного потоку». Таким чином мова йде про мільярди євро. По-друге, Німеччина розраховує, що коли газ постачатиме Росія, вартість його буде меншою, ніж зараз. По-третє, вони сподіваються, що цей газовий потік дозволить Німеччині бути хабом, який цей газ потім постачатиме країнам Європи. Для Німеччини це дуже вигідно попри те, що це суперечить інтересам Європи. Тому Німеччина вперто не хотіла визнавати будь-якого політичного контексту під цією угодою. А для Росії це політична складова, яка створює умови для повномасштабної агресії, тому що Росія від намірів ліквідувати українську державність не відмовилась.

Антон Фінько:

Не варто дивитись на наших західноєвропейських партнерів крізь романтичний серпанок. Вони керуються насамперед своїм розумінням власного економічного зиску. Ще у 2009 році позначилась тенденція до обходу української території в процесії постачання енергоносіїв в Європу. Проекти того самого «Набукко», що тоді планувався Заходом,  і Транскаспійського газопроводу, і російські проекти «Південний потік» і «Північний потік», малювались у такий спосіб, щоб оминути Україну й витиснути нас не периферію міжнародних енергосполучень.

А як у цьому санкційному контексті виглядає ситуація щодо співпраці України з Росією, яка постійно активізується?

«Україна і досі має доволі міцні зв'язки з Росією, до того ж, в деяких випадках критично залежні від Москви»

Тарас Березовець:

Ми не можемо її повністю припинити у всіх галузях. Але вона достатньо мінімалізована, бо на українську національну валюту падіння рубля ніяк не вплинуло. Тоді як у 1998 році, коли в Росії відбувся дефолт, українська національна валюта впала в два рази. Але якщо є можливість продавати сільгосппродукцію чи продукти нашої металургії на територію РФ – чому ми маємо відмовлятися від цього, якщо у нас обмежені можливості виходу на американський та європейський ринки?

Борис Кушнірук:

Насправді Україна і досі має доволі міцні зв'язки з Росією, до того ж, в деяких випадках критично залежні від Москви. Ось деякі позиції критичної залежності України: ядерне паливо – на сьогоднішній момент на дев'ять з п'ятнадцяти енергоблоків ми постачаємо ядерне паливо російського виробництва. Хоча й три додаткових енергоблоки ми вже перевели на Westinghouse. Але угода у нас щодо російського палива – до 2026 року. Проблема в тому, що якщо ми захочемо її розірвати, то треба мати рік запасу, аби отримати альтернативні джерела постачання. Я особисто є прихильником того,  щоб активніше переходити на паливо американське.

Друга залежність – у вугіллі, але не енергетичному, а коксівному. Воно потрібне для того, щоб металурги на підприємствах могли виготовляти якісний метал. Ми закуповуємо його до десяти мільйонів тонн. Таку кількість вугілля ми фізично не можемо перевозити через порти – вони просто не витримають обсягу. Чому досі ця проблема не вирішена за допомогою диверсифікації постачання – питання до олігархів, яким належить українська металургія.

Третя сфера залежності – міндобрива. Справа в тому, що міндобрив потрібно багато, а дев'яносто відсотків їхньої вартості – це вартість газу. Якщо наш газ дорогий, автоматично виходить, що міндобрива теж дорогі. Росія постачає на свої підприємства дешевий газ, тому російські міндобрива значно дешевші, ніж українські. Відмовитися від них означає нанести удар нашим аграріям. Але і це питання можна було давно вирішити, якщо б врегулювати ціни на поставки українського газу власного видобутку вітчизняним підприємствам. Однак, очевидно, політичної волі для таких кроків все ж бракує.

Наталія Сергієнко, «Вголос»

ІА "Вголос": НОВИНИ