У ніч із 21 на 22 лютого 2014 року, злякавшись збройного захоплення Межигір’я та жорсткої народної розправи, екс-президент України Віктор Янукович, злочинний режим якого довів країну до політичної та економічної кризи, а потім і до війни, сів у гелікоптер та втік до Росії, забравши із собою численні статки та вивівши мільйони доларів в офшори із держказни. Це сталося в той час, коли на Майдані у Києві проливалася кров українців, які вийшли, аби відстояти своє майбутнє та майбутнє прийдешніх поколінь.
Відразу після того, як Янукович опинився на території Росії, він неодноразово повідомляв, що буде продовжувати далі свою політичну боротьбу та вкотре наголошував про свою «легітимність» і бажання повернутися до України.
У грудні 2015-го, перебуваючи вже півтора року в вигнанні, Янукович знову підтвердив намір повернутися в політику. А у 2016-му навіть постав перед українським судом як свідок у справі розстрілів Небесної сотні на Майдані під час Революції гідності. Генпрокуратура України, після двох з половиною років мовчання, нарешті оголосила президенту-втікачу про підозру у держзраді та притягненні його до кримінальної відповідальності
Але на самопочутті Януковича це особливо не позначилося. Він живе собі на Рубльовці в Підмосков’ї. Серед ВІП-сусідів президента-втікача – Володимир Путін та Дмитро Медведєв.
Винним у розстрілах на Майдані себе не визнає, а навпаки позиціонує себе як жертву бунтарів.
«Друзі по нещастю»
Таких випадків чимало у світовій історії. Так, внаслідок тюльпанової революції у Киргизстані у 2005-му році тодішній президент Аскар Акаєв втік до Москви. У березні 2005-го опозиція захопила ряд важливих адміністративних будівель у столиці країни Бішкеку і взяла владу у свої руки. Майно родини Акаєва було конфісковано, а на президента-втікача було відкрито близько сотні кримінальних проваджень.
Та це не засмутило Аскара Акаєва, адже родину прихистила Росія – його друга батьківщина, за його словами. У своїх інтерв’ю після втечі, Аскар Акаєв неодноразово говорив, що хоче повернутися до Бішкеку, але так і залишився у Росії. Адже нині країною правлять опозиціонери, то ж про його недоторканість не може бути й мови. У рідкісних інтерв’ю він розповідає, що нині займається лише науковою діяльністю.
Подібна доля спіткала і одного із лідерів тієї ж тюльпанової революції у Киргизстані – Курманбека Бакієва, який очолював країну після Аскара Акаєва із 2005 по 2010 роки. Бакієв свого часу відзначився зміною Конституції країни.
У квітні 2010-го року, після тривалих заворушень, що пройшли країною, Бакієв подав у відставку та втік до Білорусі, де згодом отримав громадянство. У 2013-му році за численні зловживання владою та службовим становищем у Киргизії його було засуджено на 24 роки колонії суворого режиму. Та навряд чи він повернеться до своєї батьківщини, аби там відсидіти строк.
Жасминова революція в Тунісі подарувала історії ще одного президента-втікача – Зін аль-Абідін бен Алі, який правив країною із 1987 по 2011 роки та встановив там авторитарну диктатуру. Чотири рази обирався на пост президента. Але у грудні 2010 – січні 2011 у країні почалися масові заворушення невдоволеного населення, яке бунтувало через високі ціни, корупцію та клановість. Поліція застосувала зброю проти протестувальників. За підрахунками, тоді було вбито більше 70-ти осіб. 14 січня у країні було введено надзвичайний стан, а президент із родиною втік до Саудівської Аравії, оскільки Франція відмовила йому у політичному притулку.
У 2011-му Бена Алі та його дружину засудили до 35 років тюрми і багатомільйонних штрафів за провокування хаосу, вбивств та грабежів, вживання наркотиків, незаконний обіг наркотиків та вбивства. Справи про вбивства та тортури опозиціонерів і мирних громадян розглядаються на військовому трибуналі, де президентові-втікачу «світить» смертний вирок.
Варто згадати і про таку непересічну постать президента-втічкача як Альберто Фухіморі, Перу. Керував країною із 1990 по 2000 роки. Фухіморі став відомий завдяки встановленню режиму неоконсерватизму. Він провів чистки в апараті влади, активно боровся із ліворадикальними рухами, використовуючи жорсткі методи боротьби із повстанцями, знищуючи цілі села, які підтримували повстанців проти його режиму. Після обрання на 2-й термін, у країні запанував страх. Основною політсилою в країні стала Служба безпеки, яка карала, катувала людей без суду та слідства. Неугодних звільняли з посад. Країною ширилися казнокрадство та корупція.
У 2000-му році, після перемоги на президентських виборах втретє, Фухіморі опинився в центрі корупційного скандалу, який підняла опозиція. Через «плівки» вилилося багато інформації про діяльність його та його оточення, в тому числі корупційні схеми.
13 листопада 2000 року Фухіморі вирушив на форум АТЕС в Бруней, а звідти втік до Японії, де попросив притулку. Згідно з японськими законами, будь-яка людина японської національності, незалежно від громадянства, має право притулку на території країни (а батьки Фухіморі – вихідці з Японії).
До Перу президенти-утікач відправив листа, де писав про свою відставку. Та Конгрес не прийняв його відставки і звільнив з посади через імпічмент.
В Японії Фухіморі провів п'ять років, але в 2005-му вирішив повернутися на батьківщину, де його арештували та засудили до 25 років в'язниці. Він відбуває покарання й по нині.
В період свого правління Фухіморі вивів з країни від декількох сотень мільйонів до півтора мільярда доларів. Але ці гроші так і не вдалося знайти та повернути до держказни.
«Африканський Піночет» або Хіссен Хабре керував країною Чад три роки та прославився своїми політичними репресіями щодо опонентів. Правозахисні організації постійно звинувачували його у порушенні прав людини. Страти, безслідні зникнення людей, етнічні чистки, тортури та знущання – далеко не весь послужний список Хабре. Його звинувачують у вбивстві 40 тисяч осіб та катуванні 200 тисяч.
Його цілеспрямована політика терору, врешті решт, призвела до повалення режиму. У 1990 році повстанці із націоналістичного руху захопили столицю Чад, Хабре втік із своїм найближчим оточення до Камеруну, а звідти до столиці Сенегалу.
15 серпня 2008 року суд Чаду заочно засудив Хабре до смертної кари. Та Синегал так і не видав Хабре.
Лише у лютому 2009 року Бельгія подала в Міжнародний суд ООН позов проти Сенегалу за відмову видати екс-президента Чаду. 20 липня 2012 року Міжнародний суд ООН постановив ультиматум урядові Сенегалу: або судити Хабре за звинуваченням в інкримінованих йому злочинах, або екстрадувати в Чад.
30 червня 2013 року Хіссен Хабре був заарештований у Сенегалі. У 2016-му році Хіссена Хабре засудили до довічного ув'язнення за злочини проти людяності.
Диктатор Ніколае Чаушеску, який правив Румунією 24 роки, теж намагався втекти на гвинтокрилі разом із дружиною від відповідальності за вчинені злочини… та не вдалося.
Коли у 1989 році у країні спалахнула революція, учасники якої виступали за повалення диктаторського режиму, Чаушеску вирішив втекти. Військові впіймали президента-втікача разом із дружиною поблизу міста Тирговіште. У ньому ж організували й швидкий трибунал, що виніс вирок про страту.
Чаушеску звинуватили у «геноциді, що спричинив 60 тисяч людських жертв; підриві державної влади шляхом організації збройних акцій проти власного народу; зруйнуванні і пошкодженні державного майна; організації вибухів у містах; підриві національної економіки; спробі втечі з країни з використанням коштів, які зберігалися в іноземних банках, на загальну суму 1 млрд. доларів».
Та повернімось в Україну. Що штовхнуло три роки тому Януковича на втечу і що було б, якби йому не вдалося тієї ночі сісти до гелікоптеру? Як тепер мають українці реагувати на «воскресіння» «легітимного», який час від часу з’являється у інформаційному просторі? Якою може бути його подальша доля?
Коментарі для «Вголосу»
Олександр Аронець, блогер:
Насправді, сьогодні я не розумію, що саме штовхнуло Януковича на втечу. Силові структури були під контролем, могли легко розігнати Майдан. Та й домовився він з представниками ЄС, що будуть мирні перевибори у грудні 2014 року. Можливо, він почав не довіряти своїм же людям, боявся що свої ж його уб'ють. Можливо, він злякався долі Чаушеску, тому з поспіхом втік.
Щодо того, хто дав можливість утекти. Це відкрите питання, але оскільки він формально був легітимним президентом, то він не втікав нікуди і ніхто не мав права його затримувати. Тим паче, що втікав він через території, де в нього висока підтримка. Влада принаймні не мала б давати можливості йому в прямому етері проводити агітацію, «відбілювати» себе. Тим паче, ті люди, які за нього голосували у 2010 році, вони ж нікуди не ділися. Натомість влада дає йому майданчик і прайм-тайм на всіх телеканалах. Це те саме, що б Путін дав можливість тому ж Тягнибоку в прямому етері по ОРТ розповідати, яка влада Росії, що вона фінансує тероризм і таке інше. Що стосується нас, українців, ми маємо тиснути на владу, суди, з вимогою негайно покарати винуватців розстрілів Небесної Сотні, а також винести вирок щодо безпосереднього організатора – Януковича.
Олександр Солонько, політолог:
А що зараз українська влада може зробити відносно нього фізично? Ми можемо заочно судити, змінивши законодавство, можемо там якісь заходи правового характеру вживати, але людина фізично не досяжна на території РФ. Над цим треба було задумуватися тоді, коли він втікав. Насправді зараз є купа різних версій чи його спеціально відпустили, чи йому дали втекти, чи його справді там намагалися впіймати і т.д. Кожна із цих версій є імовірною. Часто закидають тому ж таки Авакову і Наливайченку, що вони його відпустили. Або Турчинову, що вони цими питаннями не переймалися або мали якісь там домовленості.
Давайте змоделюємо ситуацію: наприклад, його упіймали. Не дали йому виїхати за кордон. Реально людину взяли під варту і десь посадили в ізолятор. Що далі?
Подивіться, скільки зараз одіозних представників режиму, які досі живуть в Україні, які навіть у публічних заявах своїх на той час наговорили на кілька тюремних термінів, не те що вже якісь дії, які, по правді, треба доводити. І вони себе нормально почувають. Якщо до них і добираються правоохоронні органи, то максимум що ми бачимо, це циркова вистава під назвою «суд», волання про те, що це жертва режиму вже теперішнього, бо у нас тепер вже теж режим, якщо так розібратися. І все. Його відпускають або ця епопея тягнеться і перетворюється на фарс. До реальної відповідальності ніхто не притягується.
Так от - упіймали вони Януковича. І що? Вони б його посадили? Можливо. Але уявіть, яка би це була морока, на скільки би це незручна справа була для нинішньої влади, тому що це не те, що кістку народу кинути, тут потрібно було б реально провести розслідування, винних притягнути до відповідальності. Не зрозуміло, як би нинішня влада могла себе проявити в цій ситуації. Ясно, що Росія тиснула б на українську владу з вимогою не чіпати, тому що це ж «політичні розправи».
Для нас усіх очевидно, що це злочинець. Ми маємо розуміти, що його не можна було відпускати, бо зараз його вже не дістане ніхто. Особисто я від нинішньої влади не бачу ні політичної волі, ні компетентності, ні мотивації, нічого.
Єдина подія, яка має цікавити українську громаду – це його безпосередній в’язничний термін або фізичний кінець.
Володимир Фесенко, політолог:
Зараз українська влада не може на нього вплинути. Часто чую: от чому не можуть повернути? Росія не збирається видавати його нам і використовує його проти України. Зараз, поки у Росії щось не поміняється, повернути Януковича ми не можемо. Хіба раптом він кудись поїде, десь його заарештують і передадуть Україні. Теоретично це можливо, але мені здається, що Янукович такими дурницями займатися не буде. Зараз в української влади немає шансів отримати Януковича із Росії.
Що до 2014-го року – я чув різні версії про те, що можна було затримати. Також чув версії, що можна було Крим врятувати… Я пам’ятаю чудово ті часи: деморалізована міліція, деморалізовані спецслужби, деморалізована армія, усі силові структури. Формальна влада була в країні, але мінімум тиждень, десь із 20 до кінця лютого, фактично не було міліції на вулиці. Фактично безладдя було. А такі люди як Наливайченко, який тоді формально очолював СБУ, Аваков, який не професійний, вони просто могли не впіймати Януковича, навіть якщо б хотіли. Якби його затримали тоді… Скоріш за все, був би самосуд.
Сьогодні ж навіть Опозиційному блоку – людям Льовочкіна, Ахметова, Янукович не потрібний. А як засвідчує історія із його допитом, ніхто не хоче повернення Януковича. Його не хочуть бачити навіть на Донбасі.
Маргарита Косач, «Вголос»
ІА "Вголос": НОВИНИ