За даними Енциклопедії Українознавства (ЕУ), у 1939 р. понад 10 тис. українців перед приходом червоноармійських військ у Західну Україну подалися на Захід Європи. Автори кінострічки «Степан Бандера. Україна між червоним і чорним» (2014) стверджують, що в зазначений час на Захід (у Польщу) втекло 20-30 тис. осіб. У роки Другої світової війни німецька окупаційна влада насильно відправила чимало українців на примусові роботи в табори праці. Деякі українці, зокрема молодого віку, добровільно подалися шукати кращої долі в Німеччину та інші країни Європи. Загалом, за даними ЕУ, станом на 1943 рік у Галичині християнська спільнота зменшилася на 13 відсотків – значна частина тимчасово перебувала в Німеччині. Далеко більших втрат за цей же період зазнали центральні землі України. Вважають, що зменшення українців тут сягало 15-20 відсотків.  

Відступ німців з України спричинив нові зміни в демографічному середовищі української спільноти. Особливо внаслідок евакуації частини українського населення й заслання його на роботи до Німеччини; а перед новим приходом радянських військ в Україну (1944) на Захід виїхало близько 100 тисяч українців, здебільшого з провідної верстви, які згодом стали підставою найбільшої в історії української другої політичної еміграції. Перша політична еміграція відбулася після поразки національно-визвольних змагань XX ст.

За даними українського вченого Федора Заставного, у Західній Німеччині та Австрії на початку 1946 р. мешкало 200 тис. українців, які не захотіли повертатися на Батьківщину. Крім них, у Рімені (Італія) в англійському полоні перебувало 12 тис. воїнів дивізії «СС-Галичина» (всього мала 16 тис. вояків – Ю. Б.). За зонами окупації українські емігранти розселилися: в американській зоні Німеччини (Баварія) жило понад 50%, в англійській – 25%, у французькій – 5%, в Австрії – 15%.   

На початку 1947 р. було дозволено еміграцію із Західної Німеччини та Австрії, але лише в європейські країни: в Англію виїхало тоді 28 тис. українців, Бельгію – приблизно 10 тис., Францію – 5 тис., Південну Америку (Аргентину) – 5 тис. осіб.

Після ухвалення в США закону, відомого під назвою Закон Ді-Пі (від англ. Displaced Persons, скорочено: D. P., а в трансліті: Ді-Пі – табори для переміщених осіб (біженців) на території Західної Німеччини та Австрії після Другої світової війни, друга половина 1947 р. – Ю. Б.) до цієї квоти дозволяли додатково емігрувати 205 тис. переміщених осіб (у 1950-му це число було збільшено до 315 тис. у рік). Дали згоду на поселення 100 тис. осіб уряди Австралії та Канади. У результаті до США виїхало 60 тис., Канади – 30 тис., Австралії – 20 тис. осіб. Кількість українців у Західній Німеччині та Австрії скоротилася зі 100 тис. (1948) до 30 тис. (1950).

Вражаючі показники про еміграцію наших співвітчизників маємо у праці Аркадія Животка «Історія української преси». Зокрема, він пише: «Під час Другої світової війни в Німеччині й Австрії перебувало велике число українців, які чи то втекли від сталінського тоталітарного режиму й нестерпної тиранії, чи то були насильно вивезені німецьким окупантом на примусову роботу, чи то врешті як фахові працівники транспорту й напіввійськових організацій виконували на чужині свою службу. Таким чином, після Другої світової війни в стані тимчасового перебування в Німеччині й Австрії в 1945-1950 рр. опинилися майже 250 000 українців, у тому числі значна кількість інтелігенції, молоді й дітей шкільного віку».

«Чому я не хочу вертатись до СССР»

Радянська пропаганда оголошувала цих людей «колаборантами», «німецькими поліцаями», «зрадниками», «запроданцями»… Насправді, за словами академіка НАН України, вченого-енциклопедиста, громадського діяча Івана Дзюби, все було інакше. Звичайно, була невелика частина колаборантів і поліцаїв, але основну масу цієї еміграції становили: молодь, яку силоміць вивезли на роботу в Німеччину, українська інтелігенція, яка вціліла після репресій 30-х років XX ст., ті люди, які повернулися із заслання… Серед цієї хвилі еміграції були сотні (!) літераторів, артистів, співаків, науковців. Це була величезна інтелектуально-культурна сила… Вони вірили в нетривалість радянського ладу. Хоча справжніх реальних підстав для такої віри не було. Радянська армія дійшла до середини Європи, а Сталін в очах багатьох виглядав «визволителем від фашизму». До тих, хто «втік» з Радянського Союзу, значна частина західних політиків та громадськості ставилась із недовірою, з підозрою. І тільки коли Іван Багряний оприлюднив політичний памфлет «Чому я не хочу вертатись до СССР» (Вінніпег, 1946) і розповів страшну правду – ситуація суттєво змінилася. Адже йшлося про захист сотень тисяч приречених співвітчизників, які підлягали примусовій репатріації. Перекладений і виданий англійською, іспанською, італійською та іншими мовами твір зробив переворот у ставленні західного світу до втікачів із СРСР. Відчутно вплинуло й подальше політичне напруження між СРСР та Заходом – до української еміграції почали ставитись інакше.

Ці слова Івана Дзюби прозвучали під час проведення круглого столу газети «День» в рамках проекту «Самоосвіта online». Згодом у своєму виступі І. Дзюба навів слова всесвітньо відомого вченого, історика, філолога, культуролога, сходознавця-енциклопедиста, візантолога, алтаєзнавця Омеляна Пріцака: «В рамках 1944-1945 рр. сотні тисяч українців-біженців з’явились у Німеччині, що не могли чи не хотіли залишатись під більшовицьким режимом. Серед них був новий тип втікача, який замість коштовностей і дорогих речей, брав із собою рукописи, рештки своїх збірок, книжок і документів».

За даними академіка НАН України Петра Тронька (1915-2005), на різні роботи з України до Рейху примусово вивезли 2,4 млн осіб, переважно молоді. За даними Ф. Заставного, під час окупації України фашистами з її території було насильно вивезено на роботу до Німеччини і розпорошено по цій країні 2 млн осіб, переважно молоді. В численних таборах праці було ув’язнено (у тім числі військовополонених) кілька мільйонів осіб. Значна їхня кількість загинула. У повоєнні роки частина українців повернулася з Німеччини на Батьківщину. Багато їх емігрувало до країн Північної та Південної Америки, Англії, Австралії. Загальну кількість українських емігрантів воєнних і повоєнних років оцінюють у 260-300 тисяч осіб, у тім числі у країнах Північної Америки оселилося 150-175 тис., Південної Америки – 35-40, Західної Європи – 65-75, Австралії – 25-30 тис. осіб.

Евакуація зі Львова у 1944 році

Сучасне тритомне видання про історію м. Львова стверджує, що лише в першотравневі дні 1944 р. із міста, незважаючи на заборону окупаційної влади, на Захід виїхало більше ніж 6 тисяч львів’ян. 9 травня адміністрація дистрикту і міська управа дозволили евакуацію. Планували вивезти зі Львова 65 тисяч мешканців. Але фактично найбільший потік біженців припав на червень – початок липня. 17-18 липня місто покинув апарат губернатора О. Вехтера, міської управи, структури гестапо, поліції, евакуйовано військові шпиталі (разом з ними – 300 поранених вояків дивізії «Галичина»). Останньою втекла адміністрація тюрми на Лонцького, яка в ніч на 20 липня вивезла в’язнів.   

За даними Кира Івана Бучка, Апостольського візитатора українців для Західної Європи, станом на 1947 рік у Німеччині були 173 греко-католицькі священики. Проте не відомо, хто з них емігрував з дозволу митрополита Андрея [Шептицького], а хто став утікачем. Маємо також дані, що за дорученням митрополита Полікарпа (Сікорського) у червні 1944 р. єпископ Мстислав (Скрипник) організував евакуацію українського духовенства та їхніх родин у Західну Європу. Йдеться про значну групу українців, близько 700 біженців, у тому числі 10 православних єпископів, 150 священиків, із них 30 греко-католицьких. Разом із ними Мстислав 1944-го емігрував на Захід. Його подальша архіпастирська діяльність у 1944-1950 роках пов’язана з організацією церковного життя православних українців діаспори в Німеччині, Франції, Канади й США.

До слова, перед виїздом на еміграцію (25 квітня 1944 р.) українські православні владики звернулися з архіпастирським Посланням до українського народу. Тут, зокрема, йшлося: «Тепер маємо на чужині кілька мільйонів утікачів з України, котрі воліли відійти з Батьківщини й поневірятися в тяжких умовах еміграції, бо свідомі вони були того, що коли б зісталися на місці, то їх чекає страшне рабство, знущання, а в кращому випадкові смерть. Хіба це все не свідчить, що люди, після 25 літ більшовицької дійсности, не вірять більш совіцькій владі й уважають похід більшовиків на Україну новою ворожою навалою. Разом з вірними покинули рідну землю духовенство й єпископат». Послання підписали: митрополит Луцький і Ковельський Полікарп, архієпископ Київський і Чигиринський Никанор, архієпископ Січеславський Геннадій, єпископ Переяславський Мстислав, єпископ Лубенський Сильвестр, єпископ Ново-Миргородський Володимир, єпископ Рівенський Платон, єпископ Дубенський В’ячеслав, єпископ Мелітопольський Сергій та архімандрит, керуючий Полтавською єпархією Досифій. 

Вважається, що 1945-1950 роки – це специфічний, героїчний період в історії української культури й науки. Українські біженці, знайшовши притулок у таборах Ді-Пі, відразу почали створювати школи, літературу, організації, пресу. У той час у Німеччині (з Австрією) було 29 українських гімназій, 87 народних шкіл, 8 фахових шкіл, кілька закладів університетського типу.

Після Другої світової війни, від половини 1947 року до кінця 1951-го, у бразильських портах зареєстровано понад 7 тисяч українців. Ця імміграція складалася головно з українських переселенців, яких кінець війни захопив у Західній Європі. Нині їх нараховують приблизно 400 тисяч у Бразилії, із яких 360 тисяч живуть у Парані.     

Цей вимушений процес сьогодні ми називаємо «третьою хвилею» («другою політичною хвилею») масового переселення української спільноти поза межі своєї рідної Вітчизни.

Юрій Боруцький, «Вголос»

ІА "Вголос": НОВИНИ