Двадцяте століття вже увійшло в історію, як період глобальних геополітичних зрушень, що не оминули й Україну. Завдяки збігу визначальних історичних обставин українська нація отримала можливість жити у власній державі. Розвал СРСР та подальші дезінтеграційні процеси на пострадянському просторі надали шанс для окремих держав, таких як Україна та Білорусь, вперше в своїй історії скористатися з плодів власної незалежності.

Тогочасна поведінка єльцинської Росії нагадувала велелюдний процес демократичного спарювання. Відомий вислів першого президента Росії "Берите суверенитета столько, сколько можете унести" став свідоцтвом безсилля Центру перед лицем змін. З приходом Владіміра Путіна усе це завершилося легким хірургічним абортом. Результатом чого стала публічно спрямована політика на відбудову міфу про "втрачений радянський рай".

Українські реалії нічим не відрізнялися від загальних тенденцій на пострадянському просторі. Кількісно-якісна зміна еліт обернулася лише перефарбуванням старої компартійної еліти, яка повела український Титанік поміж двох геополітичних айсбергів. Наслідки цього держава відчуває й досі, оскільки за неповні двадцять років в країні не було створено та втілено дієвої стратегії розвитку, яка б відповідала історичним та геополітичним реаліям.

Не можна сказати, що за часів Єльцина Росія повністю втратила контроль над пострадянським простором. Це тільки здавалося, що проект СНД став ностальгічним анестетиком для кремлівської верхівки. Подекуди напівофіційно Кремль визнає, що прихід до влади Алєксандра Лукашенко був ні чим іншим, як першою вдалою спецоперацією російської зовнішньої розвідки та особисто Євгенія Примакова.

Економічний та політичний стан в долукашенківській Білорусі дозволяв країні за необхідного мінімуму реформ швидко інтегруватися до європейського простору. Але на відміну від України, де націоналістичний запал став каталізатором незалежності, в Білорусі подібний рух був малочисельним та не мав яскраво виражений національних позицій.

Якщо на початку 1990 рр. геополітичні ігри сприяли українській державності, то нинішні події свідчать, що світові лідери провели другу Мюнхенську змову з розподілу сфер впливу. Яскравою демонстрацією цього стали нещодавні президентські вибори в Україні. Попри наявні порушення, європейські структури обійшлися без втручання у виборчий процес, залишивши право фінального акорду для переможця. Який під омофором патріарха Кирила відбився різким стратегічним дисонансом.

Історія знову витворяє свої хитромудрі вихиляси. Принаймні, відчуття дежа-вю зберігалося минулої п'ятниці при перегляді звичної порції ШУСТЕРоманії. Виступ російського депутата Фьодорова наочно продемонстрував, що нинішня політична еліта Росії не забула лекцій з основ марксизму-ленінізму. Оскільки в геополітичному сенсі знову намагається втілити план побудови неоімперії. Свого часу засновник попередньої, В. Ленін у 1918 році вже озвучив найголовніше – "Без Украини нет России". Синтезу, без якої неможливо осягнути минуле, теперішнє і майбутнє кремлівської політики.

Об'єктивний погляд на дані процеси дозволяє зрозуміти суть подій. В час, коли Сполучені Штати крізь призму економіки та політики одноосібно формують геополітичну карту світу, російська політика зав'язла в пост-радянському болоті. Зрештою, претензії Росії на світову гегемонію є такими самими абсурдними, як і американські.

Різниця полягає в тому, що політично-економічна модель США демонструє свою успішність світові протягом вже більше, ніж двохсот років. Російський проект подібний по суті, але на практиці відмінний в реалізації. Але в обох варіантах спирається на інкорпорований релігійно та ментально образ нації (народу)-визволителя.

В ідеальному варіанті подібний економічний союз, заснований на рівних, паритетних засадах приносив би тільки користь для економік трьох країн. Але присутній невдалий приклад з власним пасинком Лукашенко, який свого часу так вміло загравав на почуттях російського політикуму, тепер обережно намагається проводити щось схоже на кучмівську модель багатовекторних відносин. Державний та економічний тиск з боку Кремля призвів до того, що довгоочікуване політичного народження Єдиної держави Росії та Білорусі так і не відбулося.

Протягом усієї своєї діяльності політичні кола Російської Федерації не можуть похвалитися жодним успішно втіленим інтеграційним проектом на території колишнього СРСР. Періодично дає про себе знати недоліковане чеченське питання, коли з допомогою підривників ФСБ суспільна увага коригується в напрямі штучно ворога, якнайдалі від насущних проблем. Ігнорується той факт, що країна міцно підсіла на сировинну голку, ставши по суті сировинним придатком Європи. Незабаром вичерпність основних запасів нафти та газу загрожує сильним ударом по усьому внутрішньо-та зовнішньополітичному спектру російської політики.

В цьому ракурсі щонайменше дивними виглядають заяви деяких українських політиків -"регіоналів" про можливість створення економічного союзу трьох країн. Історична практика демонструє, що ймовірність подібного союзу загрожує панівному стану ПР та наближених до неї політсил на українській політичній арені.

Оскільки російський економічний диктат автоматично потягне за собою тотальне домінування в усіх інших сферах. Припущення, що дехто з українського політикуму сприйняв цей російський крок як можливу панацею, вже набувають реального звучання. Для проросійських сил це те, на чому в разі відмови Януковича можна зробити вдалу-піар кампанію власної політсили.

Наразі Україні пропонують новий Переяславський договір. При тому, що усі європоцентричні сподівання часів Ющенка вилилися лише в пустопорожні декларації західної спільноти. Здається, що Європа вже забула про Бісмаркову пересторогу, що до ціни договорів з Росією та з успіхом повторює історичну сансару. Кінця в якій, поки що не передбачається.

фото: i015.radikal.ru

ІА "Вголос": НОВИНИ