Зрештою, наприкінці 80-тих років XX ст. таких листів, заяв, письмових та усних прохань було чимало, як і відповідей на них, до слова. Так, вони були конкретні, писали ж бо їх чи висловлювали прості люди про своє наболіле. Відповіді ж були ніякі, бо їх авторами ставали бездушні радянські партократи. Однак, у цьому контексті варто звернути увагу сьогоднішніх читачів на небуденного адресата, якому писали листа мешканці галицького села. Йдеться про дружину першого і останнього Президента країни рад Михайла Горбачова – Раїсу Максимівну.

Отже, що писали, чого просили, на що надіялися спраглі духовного слова галичани, звертаючись  до першої леді тодішнього лідера СРСР. Цитуємо мовою оригіналу.

                                                                      119121 г. Москва                              

                                                                      Смоленский бульвар 11/2

                                                                      Совет по делам религий

                                                                      при Совете Министров СССР

                                                                      тов. Горбачевой Раисе Максимовне

 

                               Уважаемая Раиса Максимовна!

В нашем селе Будькив Пустомытовского района Львовской области есть историческая достопримечательность – Воздвиженская церковь, памятка деревянного зодчества XVIII ст., о чем свидетельствует охранная доска.        Когда в церкви отправлялось богослужение, прихожане поддерживали строение в надлежащем состоянии. Но в 60-х годах по неизвестной причине наша церковь была закрыта. А тем временем строение стареет и неизвестно, что его ожидает в ближайшем будущем, так как практически никто не отвечает за его сохранность.

А в то же время мы, верующие, ветераны Великой Отечественной войны и труда, люди преклонного возраста и пошатнувшегося здоровья, принуждены посещать действующие церкви в других селах, что далеко не каждому под силу.

Поэтому мы просим Вас, уважаемая Раиса Максимовна, посодействовать, чтобы в нашем селе была открыта церковь для богослужения. К нашей просьбе присоединяются все верующие жители села, а их около тысячи. Если будет удовлетворена наша просьба, мы изберем церковный комитет и обьяжем его материально отвечать за сохранность данного архитектурного памятника. Убедительно просим Вас не отказать в нашей просьбе.      

        25. 07. 1987 г.

       Уполномоченные села:       Козакевич К. Ф.

                                                     Радько М. Д.

                                                     Керод П. С.

                                                     Максимец Т. И.

                                                     Копитко С. Л.

Всього ж під листом написано 45 прізвищ мешканців села Будьків.

Окремо на аркуші листа подається додаток.                   

                    Копия надписи на сохранной доске,

                    прикрепленной к стенке при входе

                    в церковь с. Будькив

 

                    Українська Радянська

                    Соціалістична Республіка

                    Пам’ятка архітектури

                    Воздвиженська церква

                                1751

                    Охороняється державою

                    Пошкодження карається законом.

 

На конверті листа маємо прізвище та ім’я відправника – Козакевич Стефанія.

В іншій архівній справі під назвою «Учетные карточки на закрытые культовые здания Пустомытовского района» (чомусь донині назва документу російською мовою – авт.) зазначається, що церква розташована на цвинтарі, дерев’яна, пам’ятка архітектури, стан будівлі задовільний, 1963-го знята з реєстрації, ключі знаходяться в органах влади, церковне майно вивезене, передбачається облаштувати траурний зал (1987).

До слова, у Шематизмі Львівської архиєпархії (1996) теж маємо декілька слів про згадане у тексті село, його церковицю та її вірних: с. Будьків, Церква Воздвиження Чесного Хреста, дерев’яна, 1751. Вірних УГКЦ – 120 осіб (– С. 64).

На жаль, в архівних матеріалах відповіді від Раїси Максимівни не знайшлося. Скоріше всього її й не було. Очевидно, що першій леді тодішнього лідера СРСР листа від віруючих галичан просто не дали. Зате нині текст згаданого листа ще раз засвідчує турботу вірних церкви про її збереження, заодно, невід’ємне право молитися в ній, яке силкувалися відняти від них органи радянської влади.

Стосовно ж наших праукраїнських дружин, які активно допомагали своїм чоловікам в управлінні державними справами, то згадаймо хоча б Анну Ярославну. Чи, може, ближчу до нас – Анастасію Скоропадську (Маркович) – дружину Гетьмана України Івана Скоропадського (+1722). Анастасію, наприклад, називали дружиною від Бога. Недарма  ж козаки склали про неї поговірку: «Іван носить плахту, а Настя – булаву». Щоправда, їх наші предки не просили відчинити церкву, як скажімо, Раїсу Максимівну. Вони самі їх зводили, жертвували власні маєтки, кошти на монастирі та їх облаштування. Наприклад, Анастасія Скоропадська заснувала Гамаліївський жіночий монастир, якому подарувала успадкований батьківський хутір «Дубочаївський» та 4 поселення із людьми. Тут вона навіки спочила (+1729), сказавши при цьому останні слова: «О важке тимчасове життя, а вічна – майбутня радість!» (Віктор Волинський).

Матеріал підготовлений на підставі даних Державного архіву Львівської області (ДАЛО). Ф. Р-1332. – Оп. 3. –Спр. 496. –Арк. 6-7, 10-11, 12; –Спр. 497. –Арк. 2.

Юрій Боруцький, спеціально для «Вголосу»

 

ІА "Вголос": НОВИНИ