Що ж до України, то про доцільність переходу з кирилиці на латинку у нас активно говорили ще у середині 19 століття. Дискусії з цього приводу тривають і до сьогодні.
Зокрема, основний аргумент, чому варто перейти на латинку – це інтеграція у Європу.
«У латинському письмі здоровий розвиток української писемності знайде міцну опору. Доти, поки русини будуть писати та друкувати кирилицею, у них буде проявлятися ухил до церковно-слов'янщини, а опосередковано й до «російщини». Саме ж існування української писемності буде під знаком запитання», – писав Йосеф Їречек, автор української латинки 1859 року
«Коли Туреччина поміняла арабський алфавіт на латинський, то спочатку це також здавалося дуже дивним і незручним. Але перехід мав позитивний вплив для нас у багатьох аспектах. Тому мені здається, якщо Україна перейде на латиницю, яка використовується в ЄС, то це стане ще одним кроком до незалежності від Росії», – сказав турецький професор Хуршіт Гюне під час конференції «Дві країни на кордоні Європейського Союзу. Відносини між Туреччиною та Україною».
А нещодавно на офіційному сайті президента України навіть зареєстрували петицію про поступовий перехід української мови з кирилиці та латиницю.
«Дане рішення сприятиме спрощенню вивчення іноземних мов, що обумовлено євроінтеграційними прагненням України та розуміння української мови іноземцями», – йдеться у тексті петиції.
Чи можливий в Україні перехід з кирилиці на латиницю? Які від цього можуть бути «плюси» та «мінуси»? Про це кореспондент «Вголосу» запитав у автора проекту «Латинка.Так» Петра Пшеничого та заступника голови київської «Просвіти», директора програм захисту прав нації, національних меншин і корінних народів за національно-міжнародним правом Центру міжнародного захисту прав людини НАУКМА Олексія Курінного.
Що дасть Україні перехід з кирилиці на латинку? Які є аргументи «за», а які «проти»?
Петро Пшеничний:
Найперше, це цивілізаційний вибір. Тобто, або ми належимо до «руского міра», або до європейської цивілізації. Саме абетка – це дуже потужна цивілізаційна річ. Вона є першим маркером, який показує, до якої цивілізації належить Україна. Зараз, на тлі війни з Росією, перехід на латиницю – це вже знову актуальна тема. Основний аргумент за латинку – позбутись впливу Москви, розірвати ці пута. Завдяки переходу на латиницю, ми можемо також вберегти свій інформаційний простір від російської пропаганди: якщо у пошуковій системі Інтернету вводитимуть якісь ключові слова на латиниці, то це автоматично виключить з пошуку російські джерела. Скажімо, шукаєте ви «День СБУ» (це сьогодні тренд) і, хоча слова ці різні в українській і московитській мовах, бо по-різному звучать, але пишуться вони однаково й тому пошуковики не відрізняють їх, а отже показують знайдене обома мовами. Оскільки часто сторінки московитською через об’єктивні обставини мають більший PageRank, то й показуються вище. Людям лінь щоразу обирати «Сторінки українською мовою» або переходити на 2, 3, 4 сторінки, щоб знайти шукане українською, тому вони переходять на ті сторінки, які їм пропонує пошуковик першими.
Другий аргумент – Україна вже користується латинкою. Були офіційно впровадженні стандарти транслітерації латиницею задля написання прізвищ, географічних назв. Навіть більшість українців, які орієнтуються на Європу, у соціальних мережах пишуть свої дані саме латиницею. Ще один аргумент «за» – це спростить нам вивчення іноземних мов, також це полегшить подорожі Україною іноземним туристам.
Олексій Курінний:
Моя позиція багато кому з апологетів переходу на латинку може видатись непослідовною і навіть «контрреволюційною» у боротьбі з «русскім міром». Однак виступаю проти переводу української мови на латинський алфавіт, адже вважаю, що це різко прискорить зросійщення і позбавить нас нашого історичного спадку й культурної традиції. По-перше, така ініціатива за нинішньої суперечливої мовної ситуації в Україні може лише зруйнувати важко утверджувану впродовж десятиліть літературну норму. Показовим тут, як і у випадку офіційної двомовності, є саме білоруський досвід. Після деградації білоруськомовної освіти за наслідками лукашенківського референдуму кінця 1990-х, вже у 2000-х ентузіасти спробували відмовитися від нав’язаної за радянської доби літературної білоруської норми – «наркомівки» і натомість повернути «тарашкевицю». Було створено і відповідну Вікіпедію на «тарашкевиці». Результат виявився прогнозовано руйнівним: незабаром сумарна відвідуваність обох білоруських Вікіпедій стала удвічі меншою, аніж популярність її традиційної версії перед тим. На сьогодні і білоруськомовна освіта, і Вікіпедія, і спілкування рідною мовою фактично непотрібні власному народові.
По-друге, зміна абетки на латинський алфавіт означатиме і черговий, уже третій в українській історії, після Хмельниччини й бездержавності 19 століття, «розрив традиції».
Чи не краще було б просто працювати на посилення комунікативної потужності нашої державної мови?
А які країни світу зараз користуються кирилицею? Скільки їх?
Петро Пшеничний:
У світі кирилицею послуговується лише 12 країн, але зазначу, що це лише поки. Особливе місце в цій когорті посідає Болгарія: вона є батьківщиною кирилиці, тож вони бережуть своє культурне надбання. Казахстан поки користується кирилицею, але до 2025 року має перейти на латинку. Це може стати поштовхом і для Таджикистану і Киргизстану, в яких перед запровадженням кирилиці в 1930 роках послуговувались латинкою. У Сербії, Чорногорії, Боснії і Герцеговині паралельно використовуються дві абетки, при цьому латинка поступово витісняє кирилицю. А з цілковитою перемогою латинки в цих країнах до них може підтягнутися і Македонія (мова слов’янська, абетка й так є варіацією вуковиці, розробленої для сербської мови, тож перейти на варіацію гаєвиці не буде проблемою). У Монголії зараз послуговуються кирилицею, але перед тим у них користувались латинкою. У 1990-х роках там пробували відродити свою латинську у абетку. Зараз, за моїми даними, вони планують повернутися до міжнародної системи письма.
А от у Білорусі латинка має кількасотлітню історію, латинкою там писали книги, видавали газети. Можна не сумніватись, що якщо Білорусь колись скине московський нашийник, латинка там стане щонайменше другою офіційною абеткою. Таким чином залишається лише РФ і Україна. Так, росіяни ніякої абетки, крім кирилиці, не мали. З кирилиці росіяни з часом зробили частину «скрєп» та складову «рускаво міра». І саме з крахом цього «міра», імперської політики Москви, кириличний світ почне звужуватись та зменшуватись. Якщо ми подивимось на мапу абеток, то вже видно, що більша частина світу послуговується латинкою. І якщо все ж з цих 12 країн більшість перейде на латиницю, виникне питання: а з ким тоді буде Україна? З Росією чи з європейським світом?
Чи можете назвати найуспішніші приклади переходу на латинку?
Петро Пшеничний: У 90-х роках ХХ століття, одразу після розвалу СРСР, з кириличного алфавіту на латиницю успішно перейшли Молдова, Азербайджан, Узбекистан і Туркменістан. Але цей «парад латинізації» триває, як зазначалось, і в інших країнах.
Окремі згадані вами країни світу раніше користувались латинкою, а потім під тиском перейшли на кирилицю. Проте зараз вони хочуть повернутись до рідного їм письма. А яку історію латинка має в Україні?
Петро Пшеничний:
Латиницею в Україні користувались здавна. Є свідчення, що, наприклад, в Галицько-Волинському князівстві за Короля Данила послуговувались саме латиницею. Тобто, латиною, як міжнародною мовою, а латиницею записували українську мову. Наступні намагання перейти на латиницю в Україні були в 19 столітті, зокрема перша спроба була у 1834 році, коли мовознавець та етнограф Йосип Лозинський виступив із пропозицією латинізувати українську мову на основі польської. Його стаття «О wprowadzeniu abecadła polskiego do pismiennictwa ruskiego» разом з виданою латиницею збіркою пісень та українських обрядів «Руське весілля» спричинили бурхливе невдоволення галицьких прибічників москвофільства, що згодом переросло в справжню «азбучну війну». Адже Лозинський мав за мету в такий спосіб прищепити українському народу один з атрибутів західного світу, але він не врахував того факту, що це може призвести до полонізаторської політики в Галичині. А тому цю ініціативу відкинули. Проте вже у 1859 році виникає ще одна спроба латинізувати Україну. Зокрема, чеський філолог та політик Йосиф Їречек розробив для українців новий варіант латинки. Він зазначав, що саме латинське письмо могло б сприяти розвитку української культури та назавжди від’єднати українців від Росії. Проте проти цієї ініціативи виступили українські москвофіли та церква.
Великим прихильником латинізації української мови був Михайло Драгоманов. Він у 1880 році видав Шевченкового «Кобзаря», надрукованого «абецадлом» Лозинського, здійснивши правки до тодішнього правопису, які навіть втілились в окремий правопис – «драгоманівку». Зокрема, він пропонував додати кириличні літери до латинської абетки.
Наступний етап відбувся під час формування сучасного українського правопису. Так, у 1927 році під час з’їзду правописної комісії у Харкові пропонувалося перейти на латиницю, але і це було невдалою спробою. За перехід проголосувало 20 людей, а за кирилицю – 25. За часів Незалежності був проект української латиниці, автором якого є Іван Лучук.
А нині вже маємо новий етап спроби латинізувати українську мову. Відбуваються активні дискусії і, можливо, це все-таки чимось закінчиться.
Чому ж тоді у нас вкорінилась кирилиця?
Петро Пшеничний:
У тому, що ми користуємось кирилицею, є дві причини: політична та релігійна. З політичної точки зору була боротьба між Візантією та Римом за поширення свого впливу. Також були і релігійні питання: з Візантії присилали на слов’янські землі та Моравію своїх посланців, які мали навертати ці народи у православ’я. В той час, власне, і була прийнята кирилиця. Але тут найголовніше – це зрозуміти, а що таке кирилиця. Зараз про це тривають суперечки і навіть мовознавці не дійшли до спільного висновку про те, чи є кирилиця в тому вигляді, якою ми її знаємо, творінням Кирила, чи він все-таки винайшов глаголицю. Бо є думка, що Кирило все ж винайшов глаголицю, а кирилиця – це письмо, яким послуговувались суто на слов’янських землях. Тобто, кирилиця – це не що інше, як грецька абетка з додаванням певних літер. Навіть за таких умов батьківщиною кирилиці є Болгарське царство, а не Київська Русь. А звідти вона поширювалась на українські землі, які намагались навернути у візантійське православ’я. Тобто це та ж сама насильницька політика.
Олексій Курінний:
Але сьогодні завдяки нашій тисячолітній абетці ми здатні досить вільно читати руські стародруки, без попередньої герменевтичної підготовки!
Як приклад, варто навести передусім «перший український друкований словник Лаврентія Зизанія», який родом із теренів сучасного Борислава, під назвою «Лексис, сиречь реченія вкратце собранны и из словенскаго языка на просты рускій діалект истолкованы», що вийшов у світ у Вільні 1596 року. Основні незрозумілі простому людові слова церковнослов’янською у «Лексисі» перекладалися як цілком сучасні літературні українські: «мовлю – гомоню», «мрак – морок», «мел – вапно», «мятеж – замученнє», «махрама» – «ковдра альбо простирало», «мудрствую – зрозуміваю». Кожен знавець абетки може відтак легко перевірити ці питомо українські слова у руському стародруці!
Тоді ж, у 1596 році, видано другу книгу Л. Зизанія «Грамматіка словенска» – першу досить повну граматику того часу. У книзі містився перший у руській друкованій літературі світський малюнок, під яким наведено віршовані рядки, що їх легко так само розібрати зі знанням кирилиці: «Прожно ты ся кусишь писмо обмети. Который не хоче мене розумети».
Можна легко зрозуміти слова другого рядка, а знаючи значення самого лишень застарілого нині слова «прожно» – марно, даремно – досить легко зрозуміти й загальний зміст вірша.
Іще більш показовим прикладом є «Граматика слов'янська» (Грамматіки славенскія правилноє синтагма) від 1619 р. – фундаментальна праця видатного східнослов'янського філолога Мелетія Смотрицького (родом із Поділля), видрукована у видавництві Віленського церковного братства. Ця «Граматика» тривалий час впливала на розвиток лінгвістичної думки слов'янських народів, до першої чверті 19 століття була основним підручником церковнослов'янської мови.
Наведені подібності середньовічного «руського письма» до розмовної української мови вкрай легко нині може перевірити кожен україномовний читач – але при цьому при заміні на латиницю такі тексти стануть недоступними для переважної більшості суспільства, окрім хіба що професійних філологів та істориків!
Але ці речі і є предметом зацікавлення лише для істориків! Хто з простих українців читатиме стародруки в оригіналі? Цікавить інше: чому ще з позаминулого століття не було зроблено практичних кроків для запровадження латиниці?
Петро Пшеничний:
Це все залежить від політичної волі. Тобто усім нам, українській владі, бракує стратегічного мислення. Ми не вміємо і не хочемо прогнозувати, які відбуватимуться процеси у світі і відтак розробляти якісь стратегічні плани власного розвитку.
Олексій Курінний:
По-перше, зміна абетки на латинський алфавіт означатиме, як я уже казав, «розрив традиції». Свого часу історичну руську спадщину було втрачено під час Хмельниччини, коли нові події визвольних змагань і нова козацька еліта заступили у народній свідомості княжу добу. Утвердження «фонетики» – сучасної української літературної мови на народній основі без прив’язки до традицій правопису церковнослов’янського літературного спадку, по суті, несподівано стала цілковитим розривом із давньою літературно-писемною традицією Русі, яка тепер «дісталася» «руському міру» і нині його аматорами й пропагандистами використовується як доказ давності саме російської мови.
Другим аргументом є те, що в буквально нещодавно, рік-два тому, стався своєрідний «україномовний інтернет-Ренесанс» і мільйони підлітків на Правобережжі перейшли-таки на українську мову онлайн-спілкування. Однак різка зміна алфавіту може спричинити лише маргіналізацію україномовності, коли молодь не бажатиме повсякчас перемикати розкладки і переважно спілкуватиметься російською.
Тоді, можливо, латинку слід запроваджувати поступово і паралельно, як це робили і роблять у інших країнах, де ще існує кирилиця?
Петро Пшеничний: Саме так. Для початку нам потрібна латинська абетка. Щоб її офіційно впровадити в Україні, потрібно, аби правописна комісія розробила єдиний стандарт латинської абетки української мови. Бо нинішній стандарт латинської транслітерації не передає повністю мовних явищ. Він не послідовний.
Далі цю латинську абетку потрібно закріпити у правописі. Тоді ми б отримали дві графічні системи відображення української мови: латиницю та кирилицю. Як наслідок, зникли б суперечки про те, як передавати українські прізвища в документах.
І після цього, коли ми отримаємо дві повноцінні абетки, можна латиницю та кирилицю використовувати паралельно. Також латинську абетку одразу ж можна застосовувати для тих сфер життя, які послуговуються латинською транслітерацією. Зрозуміло, що перехід з латиниці на кирилицю не відбудеться за місяць чи навіть рік. Це доволі тривалий процес, який залежатиме від наступних етапів. Перший – це розробка та ухвалення латинської абетки. Другий – запровадження її вивчення у школах та спеціальні курси для громадян України. Третій – офіційне впровадження латиниці поруч з кирилицею. При цьому в державних документах спочатку може використовуватись кирилиця з подальшим дублюванням та латинку, як це в є Сербії, наприклад. А потім, коли люди повністю освоять латинку, звикнуть до нового правопису, має відбутися повний перехід. Я думаю, що це може статись у найближче десятиліття.
Марія Бойко, «Вголос»
ІА "Вголос": НОВИНИ