Три життя

Народилася пані Леся у 1944 році у Стрию в родині священика. Зізнається: прожила три життя. Однак вже у першому з них – дитинстві – доля приготувала їй нелегке випробування.

 

Нас вивозили, тому що тато був священиком. Потім і маму забрали за те, що її брат був лікарем в дивізії «Галичина»

 

«Пам'ятаю себе у 5 років, як вночі приїхала машина і наша бабця нас, мене і сестричку,  збирає. Стоїть солдат і кричить: «Скарєй, старуха, скарей!». Це був 1949 рік – масово вивозили людей на Сибір. Нас вивозили, тому що тато був священиком. Потім і маму забрали за те, що її брат був лікарем в дивізії «Галичина».

Жінка пригадує: посадили у вантажівку. Солдат копнув баночку з молоком, яку взяла бабця. Цей образ вона пронесла у пам'яті крізь усе життя. Після заслання на Сибір сім'ї таки вдалося повернутись на Батьківщину – вже до Львова – у 1956 році. Аби відкрити для себе світ мистецтва.

Світ мистецтва

Нова сторінка життя розпочалася тоді, коли дідусь взяв її за руку та повів у художню школу. «Тоді почалося моє друге життя – я ввійшла у світ мистецтва. Дідусь побачив у мені талант, коли взялася гарно розмальовувати іконки. І привів мене до Турина». (Роман Турин – талановитий  живописець, фотограф-портретист, режисер документального кіно та перший український фотохудожник у Галичині, – ред).

Згодом пані Леся вступила в інститут – там Господь подарував їй зустріч зі ще однією визначною постаттю – Карлом Звіринським. Брала участь у різних міжнародних виставках і симпозіумах. Разом з подругою ткали найбільші гобелени в Україні. Згодом деякі з них розмістили у Франковому виші. Одна з її робіт й досі прикрашає музей Лесі Українки в Колодяжному. Але найкращі гобелени, з жалем зізнається жінка, залишилися у Москві.  

В Інституті прикладного  і декоративного мистецтва пані Леся знайомиться з шістдесятниками, що теж впливає на її подальшу долю. Після завершення інституту викладає у художній школі. А у 1967 році одружується із сином видатного історика Івана Крип'якевича Романом. Саме у цій родині, яка була прикладом інтелектуальності, жінка стає прикладом милосердя.

Родина Крип'якевичів

«Брат чоловіка пережив поліомієліт, не ходив. Знала, що будемо разом з ним жити. Так що я вийшла заміж за двох Крип'якевичів, можна сказати. Але мені дуже пощастило, бо той другий був надзвичайно цікавою постаттю, – розповідає Леся Артемівна. – Він, до речі, в американських каталогах входить у першу десятку найвидатніших вчених світу. Зумів, не ходячи, закінчити університет, стати кандидатом і доктором наук – хімія кристалів. Мав близько кількох сотень винаходів».

А головне, Петро-Богдан беріг архіви Івана Крип'якевича. «А в той час зберегти архіви історика України було нелегко. Його архів був велетенським: Іван ж був учнем Грушевського державницького напрямку. А ми не могли в той час про архів згадувати. Наша хата мала закритий характер життя. Усе задля того, аби зберегти архів», – зізнається.  

 

«Ми дуже боялися обшуків»

 

Однак про львівську родину, яка успадкувала архів академіка-історика, не могли не знати. «До нас почали добиватися, щоб ми цей архів передали в Київ. Приїжджали, вимагали. Ми дуже боялися обшуків. Книги ховали від «облавників» навіть у фортепіано. Потім дізналися, що архіви академіків в Києві залили водою. Тому нам пощастило: архіву ми в Київ не передали», – каже пані Леся. 

У 1972 році, коли в Україні арештували багатьох, затримали і її чоловіка Романа. А додому прийшли з обшуком. «Зранку до вечора перевертали все, але не мали права нічого «ліквідувати», бо не мали доказу, що ми це десь популяризуємо. Дивилися на всі ці тризуби, марки, плювали на них, але взяти нічого не могли».

 

«Жодних радянських свят ми не визнавали»

 

«Як у християнській родині, яка потерпіла за вірність церкві, – намагалися всі свята святкувати. Але ніякого «8 марта» в нас не існувало. Жодних радянських свят ми не визнавали. І таких сімей, як наша, було багато. Це були маленькі закриті спільноти, які зберігали старі звичаї і традиції», – розповідає жінка. 

Згодом дім Крип'якевичів став місцем зустрічі шістдесятників. У той час пані Леся розповсюджувала самвидав серед художників. Згодом, коли виник «Рух», жінка належала до першого оргкомітету, що тоді ховався по підвалах. За її участі підготували перший з'їзд у 1989 році у Львові.

Боротьба за УГКЦ

З виходом Церкви з підпілля пані Леся долучилась до боротьби за відродження УГКЦ. На цей період припадає знайомство із видатними церковними постатями, такими як Борис Гудзяк, архімандрит студитів Любомир Гузар, кардинал Мирослав Любачівський і Папа Римський Іван Павло ІІ та іншими.

Вона пригадує: як переживала, коли у складі першої греко-католицької делегації зустрілася із Папою Римським Іваном Павлом ІІ у Римі у 1989 році. Однак переконана: та зустріч була важливою не лише для неї, а й для України. Адже це було визнання Папою підпільної української греко-католицької церкви. Пізніше відчувала, як Папа делікатно провадить українську лінію.

Завдяки цій зустрічі в Римі відбулося знайомство з Любомиром Гузаром, який назавжди став для пані Лесі зразком смирення, мудрості і служіння.

Після організації запропонованого Борисом Гудзяком великого з'їзду  «Українська молодь – Христові» у Львові у 1990 році, який зібрав 40 тисяч молоді та продовжив традиції з'їздів митрополита Андрея Шептицького, створилася організація УМХ, Головою обрали Ігоря Матушевського, а головою Управи – Лесю Крип'якевич.

Після того, зізнається жінка, перестала бути художником. Розпочалося третє її життя, у якому присвятила себе служінню іншим та допомозі українській церкві, яка тільки вийшла з підпілля. «Я кинула всю свою роботу: гобелени, міжнародні виставки – все перекреслила і пішла так, як тато би хотів», – каже вона.

Фонд святого Володимира

У 1997 році через велику кількість пропозицій від благодійників із Заходу про готовність допомогти бідним дітям та родинам, УМХ розділився на дві структури: пані Леся стала одним із засновників Фонду Святого Володимира. Ця доброчинна громадська організація, започаткована з благословення блаженнішого Любомира Гузара, взялась за реалізацію соціальних, культурних та суспільних проектів з метою розбудови української держави та допомозі родинам в потребі.

«Ми вибрали багатодітні родини як частину суспільства, яка була найбільш дискримінована і переслідувана у радянській системі»

«Багато сімей бідували тоді, а нам пропонували допомогу з-за кордону. Ми вже заявили себе як спільнота, якій можна довіряти. Тому нам передавали кошти, за які купували продукти для малозабезпечених родин Львова та області, – зазначає жінка. – Ми вибрали багатодітні родини як частину суспільства, яка була найбільш дискримінована і переслідувана у радянській системі. Згодом створили розгалужену структуру – організацію «Щаслива родина».

Відчули: виконуємо доручення Бога

«Все, що тоді виконували, відчували, що є знаряддям Божим, що ми виконуємо Його доручення. Багато речей робили спонтанно, але коли ти включаєшся серцем у справу, значить, Господь сам присилає до тебе того, хто має вирішити цю справу».

Ще у 1996 році старенький священик Храму Христового Воскресіння УГКЦ  запропонував для потреб фонду недобудоване допоміжне приміщення, яке знаходилося на території храму. Згодом уклали відповідний договір про співпрацю храму і фонду з метою створення «Центру родини»: храм надає приміщення, а фонд проводить капітальну реконструкцію приміщення і організовує працю.

Відтоді занедбана будівля за кошти благодійників почала перетворюватися у Центр проектів для родин – найважливішого підрозділу фонду. Тут спільнота досвідчених педагогів, психологів, соціальних працівників почала допомагати родинам у створенні атмосфери релігійного, духовного, культурного життя для дітей та дорослих.

Пані Леся радіє, що фонд налагодив багато гарних контактів: з Австрією, Німеччиною, Швейцарією, Бельгією; добре зарекомендував себе як структура  людей довір'я.  З-за кордону все частіше отримували вантажі для потреб шкіл, садочків, соціальних центрів. Зокрема, допомагали німці, голландці, швейцарці.

За роки фонд активізував діяльність у таких сферах як духовно-патріотичне виховання дітей та молоді, плекання національних традицій, збереження історичної і родової пам'яті, захист особи і родини у важких обставинах: матеріальна допомога, лікарська та психологічна опіка, порадництво, громадсько-політична діяльність. Фонд почав організовувати літні відпочинкові табори, паломницькі подорожі. Для деяких дітей пані Леся та її однодумці є хресними батьками.

Європейці були вражені, коли почули про війну

Окрім цього, засновники фонду також намагалися популяризувати історію України у світі: на церковних соборах, європейських форумах, міжнародних рухах, оскільки фонд був і залишається дійсним членом світових структур UNUM-OMNES, Колоквіум Міжнародних Парафій (CEP) та щорічних Східно-Європейських семінарів в Німеччині.

«На з'їзди вибирали найкращу команду, аби вона на відмінно представила Україну та Церкву на них. В кожну шпарку намагаємося влізти, аби говорити про Україну і про війну», – каже пані Леся та добре пам'ятає: «Європейці були вражені від фотографій, які моя внучка Климентія зробила на Майдані».

 

«Підійшов якийсь чоловік з Петербурга і каже: «Ви прєдсталяєтє,  што ви сєводня здєлалі? Ви даже нє прєдставляєтє! Бомба!»

 

Пані Леся також пригадує ще одну не менш важливу подію: на одному із таких заходів вона як свідок Сибіру розповіла європейцям про терор у союзі.  На це почула: «Ми про це ніколи не думали. Ми не знали. Підійшов якийсь чоловік з Петербурга і каже: «Ви прєдсталяєтє,  што ви сєводня здєлалі? Ви даже нє прєдставляєтє! Бомба!»

Тому пані Леся переконана: суспільство має пам'ятати і цінувати такі організації, такі родини, батьки яких будували  Україну чи гнили по тюрмах на сибірах. «Господи, дякую Тобі за те, що Ти нас вибирав, аби ми були в Твоїй армії вояками. Ми намагалися «стріляти», як могли!».

Окрім розповіді про Україну та її історію, пані Леся та її однодумці не забули і про тих, хто працював на її благо чи постраждав за любов до неї. Зокрема, підпільних священиків і тих, хто був репресований в німецьких чи радянських концтаборах. Тепер спомини тих, хто пережив репресії і залишився бадьорим світлим воїном, якого не зламали, планує передати в «Тюрму на Лонцького». Бо назбирався у фонді і вдома вже цілий архів.

Благодійник року-2010

Однак справою життя все ж залишається Фонд Святого Володимира та Центр родини, в якому навіть віддалених від церкви дітей наближають до Бога. За свої благочинні діяння Фонд навіть визнали «Благодійником року на Львівщині-2010». Пані Леся пишається, що за всі 27 років усієї своєї діяльності вона та однодумці зберегти добре ім'я. Бо не давали нікому хабара. Це особливо цінували у Європі, довіряли і продовжують довіряти й надалі.

Наступного ж року Львів прийматиме 30-й ювілейний Колоквіум європейських парафій (СЕР), що об'єднує священиків і мирян. «Європейці побачили, що Україна їх приваблює. Захотіли тут організувати з'їзд. Представники 30 країн приїдуть сюди у 2019 році», – каже жінка.

Відтак у свої 73 Леся Артемівна ще повна сил та енергії, аби втілювати у життя нові задуми та проекти. Переконана: гарні ініціативи треба продовжувати. Однак у Львові не всі розділяють її діяльність на благо українським дітям та родинам.  Основною проблемою Фонду залишається питання достойного приміщення під офіс і під ті проекти, які хотіли би продовжувати.

 

«Одержуємо подяки та нагороди за благочинну діяльність, а знайти інше приміщення для перенесення проекту є неможливим»

 

 «Нас викидають на вулицю»

«За два місяці нашого центру не буде – нас викидають на вулицю. Ми одночасно втрачаємо всі приміщення. Зі зміною адміністраторів храму, на жаль, не відбулося продовження обіцяного на 25 років інвесторам договору. А договір укладали з умовою, що він буде довготривалий, – каже пані Леся. – Це дуже важливо, бо змінить наше обличчя і наш напрямок праці. Навіть держава не розриває договору, а продовжує, коли піднаймач добре працює і з користю для суспільства використовує приміщення».

Для неї це дуже важка і болюча тема. «Ми мріяли про цей центр, відколи почали цю працю. Вийшовши з репресованих родин, взяли на себе місію допомагати родині, яка би мала стати здоровою клітиною нашої нації. І ми всі свої зусилля вклали у ті проекти, особливо у проект «Центр родини».  До того ж,  в приміщення вкладені мільйони гривень від християн Заходу, тому за договором не платили за оренду, а лиш за комунальні послуги – і підносили приміщення з руїни. На це пішло 18 років. І тут опираємося на той факт, що той проект нікому не потрібний. Там, де виховують дітей, де є навернення», – не може зрозуміти жінка.  На прохання митрополита Ігоря Возьняка фонду дозволили залишитися у приміщенні  ще до 31 липня 2018 р.

Невже це узаконене рейдерство?

Зараз же пані Леся та її однодумці шукають нове приміщення, бо допомоги нізвідки не чекають. Вже зверталися і до обласної та міської влади, проте там скеровують назад до церкви. Жінка каже: «Парадоксально, що одержуємо подяки та нагороди за благочинну діяльність, а знайти інше приміщення для перенесення проекту є неможливим».

Зверталися навіть до Блаженнішого Святослава Шевчука. Однак слово й далі за адміністратором храму – священиком Сергієм Шваглою, який «ділити церкву» ні з ким не збирається. 

Пані Леся погоджується, що за законами того світу фонд є в юридичному програші, проте не перестає вірити, що Бог їх провадить. Хоча зараз слово священика храму й важливіше, ніж їхня загальна благочинна справа.

P.s.

Через певний час до нашої редакції надійшов лист від настоятеля храму Христового Воскресіння у м. Львові о. Сергія Швагли, у якому він висловив свою думку. Цитуємо:

«ЗАЗНАЧУ: носієм проекту «Центр родини» є Церква, яка від своєї ідеї не відмовляється. «Центр родини» залишається при храмі Христового Воскресіння. Адже без благословення Церкви цей проект не є важливим, втрачає благословенний сенс.

Аби надати Церкві можливість діяльніше сповняти цей проект, Митрополит Львівський, Високопереосвященний Ігор Возьняк відповідним Декретом призначив священика нашого храму директором «Центру родини». Однак душпастир не зміг працювати через штучні перепони від Фонду св. Володимира.

Ба більше, на останній зустрічі, яка відбувалася 22.05.2018 р. в присутності представників державної влади та депутатського корпусу, як настоятель храму я вчергове запропонував компроміс, який дозволяв Фонду св. Володимира на певний час залишитися у наших церковних приміщеннях. Однак голова Фонду п. І. Матушевський відмовився від нашої пропозиції. Чому? Питання залишається відкритим…»    

 

Марія Волошин, «Вголос»

ІА "Вголос": НОВИНИ