Чому так відбувається? Чому українці в Росії зайняли настільки пасивну позицію щодо України? Чим українські товариства в РФ відрізняються від діаспори Європи чи Канади? І чи насправді так просто живеться українській діаспорі у тій же Португалії, Іспанії чи Італії?
Про це та інше Вголосу розповіли директор Центру зовнішньополітичних досліджень OPAD, уродженець Кубані Сергій Пархоменко, член Ради директорів Світового конгресу українців Валерій Семененко та секретар всеросійської громадської організації «Український конгрес Росії» Віктор Гіржов.
Панове, розпочнемо з цифр: скільки нашого люду офіційно та неофіційно мешкає в Росії, Канаді, Португалії та інших країнах, де українську діаспору вважають великою та активною?
Віктор Гіржов:
Одна із найбільших українських діаспор знаходиться у Канаді: за підсумками перепису 2006-го року вона налічує 1 млн 209 тисяч українців. Далі йде США: за результатами торішнього перепису там мешкає 930 тисяч українців. У Бразилії налічується 500 тисяч вихідців з України, у Казахстані – 333 тисячі, у Білорусі – 159 тисяч.
В Італії налічується близько 250 тисяч українців – легально і ще десь так само – нелегально. У Португалії, офіційно нараховується 35 тисяч українців, які мають дозвіл на перебування, ще десь близько 15 тисяч тих, хто отримав громадянство цієї держави. В Іспанії живе і працює приблизно сто тисяч наших співвітчизників, в Естонії – 23 тисячі, Латвії – 46 тисяч. У Німеччині – близько 40 тисяч. Найменшою є вірменська діаспора – 2 тисячі.
Сергій Пархоменко:
Щодо Росії: за переписом 2002 року – українців налічувалось 3 мільйони. Під час останнього перепису офіційно заявили про те, що вони ідентифікують себе українцями, лише 2 мільйони мешканців Росії. Офіційно у Москві мешкає 254 тисячі українців. Чи не найбільше українців проживає в Москві, Санкт-Петербурзі, в Тюменській області, на Зеленому Клині, і, звичайно, на Кубані.
Але є й інші показники. Підраховано, що в Росії загалом мешкає 20 мільйонів етнічних українців. Тобто це люди, які є нащадками українців, вивезених в Росію упродовж останніх 150 років. Ця цифра є досить приблизною, але вона має чітке математичне підґрунтя: є спеціальна формула, за якою це вирахували. І ще одне: можна порахувати реальну кількість українців в Росії: їх налічується близько 10 мільйонів. Це люди, які відносно недавно опинилися в Російські Федерації, або ж у них є досі родичі в Україні.
Чому така величезна українська діаспора в Росії ніяк не допомагає Україні? І чому там українці головно займають або пасивну позицію, або демонструють агресивну поведінку щодо України?
Сергій Пархоменко:
Знищити українську діаспору в Росії було одним із завдань Путіна та його команди. Поставили вони собі таку мету одразу, як прийшли до влади. А почали з пропаганди. Останні 17 років усім втовкмачували в голови, що в Україні – НАТО, хунта, фашизм. І з 1991 року вони мріють загарбати Росію і встановити диктатуру. І я знаю про що кажу, в Росії дійсно почали так думати. При чому роблять це громадяни абсолютно щиро.
Є, звісно й такі, що пам’ятають про своє українське коріння. Але людей, у кого залишився цей український дух і хто ще зберіг генетичну пам'ять про Голодомор на тій же Кубані, Ставропіллі, на Дону – дуже мало. Тому підтримка України в Росії є дуже індивідуальною: хтось поїхав воювати за нас в АТО, хто щось «запостив» в соцмережах… От і все.
Валерій Семененко:
Ще один з методів боротьби Кремля – створення фейкових «проукраїнських» структур. От, наприклад, в Москві з’явилось дуже багато так званих земляцтв українських областей: Полтавське, Дніпропетровське, Донецьке, Київське, Чернігівське, Кримське… Вони зайняли чітку проросійську позицію. Особливо «старається» Донецьке та Луганське земляцтво. Позиція у них настільки антиукраїнська, що їх вважають більшими українофобами, ніж путінську владу. Ці земляцтва вільно приймають у Кремлі, з ними працюють, їх рекламують. От, наприклад, почесним головою «Українських земляцтв Росії» обрали режисера Федора Бондарчука. Його батько певне в домовині перевертається через те, що його син пішов таким антиукраїнським шляхом. До речі, отакі гоніння й масований висхідний тиск на українські організації почались у 2000-х, але апогею він досяг у 2006 році: коли ми заговорили про Голодомор.
А ще більшість людей не те що боїться допомагати Україні, а й просто висловлювати свою проукраїнську позицію. Адже будь-яке слово на підтримку України може спричинити серйозну небезпеку для них самих, їх родин, зрештою це може серйозно нашкодити кар’єрі. Такі речі трапляються повсякчас.
Які способи залякування та методи тиску зазвичай застосовують в Росії?
Сергій Пархоменко:
Багато українських організацій просто закрили за допомогою силових органів і так званого правосуддя. І є приклади такої силової ліквідації. Зокрема, це стосується Федеральної національно-культурної автономії українців у Росії; Українського освітнього центру; Бібліотеки української літератури в Москві.
Позакривали усе що можна на Кубані, звідки я родом. На початку 90-х років там дуже швидко розросталися українські організації, українські культурні товариства, виходили навіть друковані органи тих українських організацій. Їх були десятки. Були навіть відділення на факультетах ВНЗ. У Краснодарі, у педагогічному інституті таке було. Був колись цілий культурний центр на Кубані. Зараз там немає навіть формально нічого українського. Там силою задушили усе. Десь-хтось не так сказав – податківці та ФСБ так залякають, що одразу відпадає охота щось українське робити. Чому? Бо це регіон з найвищим відсотком українського населення серед усіх регіонів Російської Федерації, а ще знаходиться на кордоні з Україною.
Валерій Семененко:
Скажімо, в Петербурзі у нас завжди діяла міцна українська організація. Але її голова водночас займає високу посаду: очолює одну із кафедр військово-медичного вузу. Так от: його викликав ректор, «побалакав», пообіцяв серйозні неприємності. Все: наш керівник залишається керівником, але активна його участь у роботі товариства завершилась.
Дуже часто в офіс організації вривалась ціла делегація: прокурори, поліція, ФСБ. Пояснюють свої дії просто: написали лист про те, що в приміщенні ховаються бандерівці, які у спеціальних схронах ховають зброю. Більше того, ФСБ може прийти з обшуками додому, викликати на допити, як от було у моєму випадку. Відповідно я уже два роки мешкаю в Україні.
Дійшло до убивств українських діячів. Наприклад, вбили у Владивостоці Романа Кріля, убили в Тулі нашого активіста. Убили українця Музиченка у Підмосков’ї. Доказів, що це зробила російська влада нема. Ми намагалися спонукати владу до розслідування цих убивств, але нічого не вийшло.
А як знущаються з підприємців! Дуже часто такі випадки трапляються в Сургуті та Омську: там наші українці, як то кажуть, тримались до останнього. В Омську узагалі хотіли прикрити Центр української культури «Сірий клин». Але на суді наші хлопці, зокрема голова організації Сергій Винник, якось відбилися. Але попри це, деякі українські організації в Росії, звичайно, точково, але таки діють.
Чи не втручаються російські спецслужби у діяльність української діаспори, наприклад, у Європі? Якщо так, то які застосовують методи тиску: уже перевірені, чи придумують щось нове?
Віктор Гіржов:
Втручаються і дуже активно. Це на перший погляд здається, що у Європі українським діаспорам живеться так безхмарно. Насправді це не так: українські згромадження відчувають потужний тиск російських спецслужб. Про це розповідають наші активісти, з якими я часто зустрічаюсь. Щодо методів, то вони використовують і ті, що застосовували проти українців на своїй території. Придумують також й нові. І кошти вони на це спрямовують дуже серйозні.
От, наприклад, першими відчули на собі російські впливи українці Португалії. Там якісь аноніми створили ресурс «Українці в Португалії». Спочатку він був нейтральним: йшлось про допомогу мігрантам, перевезення речей, переказ коштів, консультації, допомогу у виробленні документів. А згодом почалось просування політичних нюансів. І суть їх антиукраїнська. Модератори нав’язували дискусію, що португальцям нецікава наша війна й наші проблем з Росією, що вони хочуть знати більше тільки про нашу культуру, духовність. Тобто модератори тонко «розмивали» проблеми російської агресії. А згодом взялись за формування толерантного ставлення до росіян та всього російського.
Ще одна технологія Кремля і руського міра – створення, так званих, «Координаційних рад співвітчизників».
Що це за «ради»? І у яких країнах вони функціонують?
Віктор Гіржов:
Ці «координаційні ради», проекти Кремля і спецслужб, з’являються у всіх країнах, де функціонують потужні українські громади. І оця, так звана, «рада», ширить інформацію про те, що у Португалії нараховується 50 тисяч російськомовних. Тобто всіх українців автоматично роблять потенційними носіями «русского міра».
В Іспанії створили таку «раду» і до роботи залучають українців. Ці «ради» влаштовують виставки «Донбас – гірка правда», виставляють українців як братовбивць, спекулюють на фото дітей. Також в Мадриді проводять на «День Побєди» марші з георгіївськими стрічками тощо. Так що спецслужби працюють.
Подібне діється в Норвегії, Німеччині, країнах Балтії, Італії. Щоправда в Італії, де працюють здебільшого українці із західних регіонів України, російські впливи не такі великі. Але вони є. Існують групи прихильників Путіна і «руского міра», які нагадують про себе ходою «безсмертного полку» чи мітингами «проти київської хунти». Але такі акції нечисельні і розраховані переважно на італійців. Центром пропаганди «руского міра» є парафії московського патріархату, куди ходять православні головно з Центральної та Східної України.
Такі речі набули гострих форм від початку війни: саме тоді Росія почала «розкладати» українську діаспору за кордоном. Робить це, щоб знівелювати її впливи та зменшити рівень допомоги. Це насправді дуже небезпечно. Бо це може закінчитися дуже небезпечним речами.
Чи відчувають українські організації, особливо в Росії, бодай мінімальну підтримку української влади, адже там вона особливо потрібна?
Сергій Пархоменко:
Знаєте, однією із причин такої ситуації в РФ є байдужість до цього питання української держави.
Наша влада забила «великий болт» на своїх побратимів в РФ. Ніхто не хотів допомогти навіть видавати якісь газети українські чи просто організовувати обмін для школярів. Єдине що було, то у 90-ті українські діячі пробували їздити на культурний обмін. Але про це усі скоро забули.
Валерій Семененко:
Та яка допомога? В МЗС України є цілий департамент світового українства – вважайте, що його нема. Ми не відчуваємо його існування узагалі. Більше того, ми не розуміємо позицію нинішньої влади.
От лише один приклад: у часи Януковича у Москві послом України був такий собі Володимир Єльченко. Саме він допомагав росіянам душити українські демократичні організації і підігравав оцим фейковим земляцтвам. І, о диво, він нині сидить в ООН. Хіба це не дивна політика нинішньої української влади, яка послала такого чоловіка в США?
А скільки разів ми просили представників української влади посприяти у тому, щоб для українців Росії були тут якісь преференції. Ну, приміром, існує таке собі посвідчення закордонного українця. На жаль, це посвідчення, у порівнянні з картою поляка, є куцим. От уявіть: це посвідчення дає право влаштуватися на роботу чи на вступ до вишів в Україні, але водночас на перебуваня на території воно права не дає. І ми уже виходили на ВР з різними пропозиціями, і на усіх, кого могли дістати – результат нульовий. Просили також, щоб товариствам надавали невелику адресну допомогу. Результат – нульовий. Також звертались із тим, щоб Україна приймала у себе школярів із «залишків» оцих освітніх осередків в Росії. Теж немає результату.
Так що ми не бачимо допомоги від влади. І усе це, насправді, дуже прикро. Бо могло бути по –іншому…
Адріана Гринишин, «Вголос»
ІА "Вголос": НОВИНИ