У 1883 р. в газеті «Діло» І.Франко опублікував статтю «Наш погляд на польське питання». Перша його засада – з'ясувати геополітичні основи Польщі. Тобто щось вічне і тверде, те, що завжди формувало і формуватиме польську політику. Він відкидає як ідеологічний хлам усілякі розмови про особливу місію якихось народів і держав (іронізує і про місію Польщі боронити Захід від східних «дикарів», і про «святість» політичних уній). Справжню геополітичну місію і перспективу Польщі І.Франко бачить у межиріччі Вісли і Одри, на узбережжі Балтійського моря, де поляки мали б відіграти роль центральної нації, яка єднає і захищає всіх західних слов'ян (нащадків давніх бодричів, лужичів, сербів, лютичів та ін.). Він пише: «Головні польські ріки тягнуть до моря Балтійського, і доки б Польща була удержалась панею берегів балтійських, доти могла би бути великою силою в Слов'янщині». Цю місію Польща відчула в епоху Болеслава І Хороброго (XI ст.), коли стала особливо могутньою державою, навіть партнером (але на короткий час) Німецької імперії за імператора Оттона III.
Історично Польща оволоділа досить великими просторами географічними для того, щоб розбудувати міцний державний організм. Ведучи вмілу союзницьку політику із сусідніми меншими народами – прусами, литвинами, жмуддю, поморськими слов'янами, – роблячи їх союзниками у боротьбі за володіння узбережжям Балтики і для гідного протистояння наступові німців, поляки зуміли створити велику, впливову державу в регіоні. Однак польська політична верхівка вже у ХІV ст. за Казимира III втратила бажання вести активну північно-західну політику, а натомість звернула свої пожадливі погляди на південний схід, на величезні землі Русі. Відтак поступово все побережжя Балтики, так потрібне для геополітичного розвитку Польщі, адже воно відкривало ще й суперможливості для розвитку Польщі як морської країни – і це напередодні ери великих морських відкриттів у Європі (XV-XVII ст.), відійшло до німців, спочатку до Тевтонського ордену, потім – до Прусії. Навіть більше, як зазначає І.Франко, «Прастаре гніздо польського племені, Познаньщина, стає чимраз більше німецькою домівкою, так як сталася нею в переважній части щиро польська Силезія». Тобто Польща втратила те, що було найважливішим – перспективний простір для геополітичного розвитку.
На Русі ж Польща зустріла такі географічні простори і демографічні маси, які не змогла ані якісно охопити політично, ані переформувати соціально. Коли після Люблінської унії (1569р.) кордони Речі Посполитої дійшли аж до Лівобережної України і південних українських степів, то навіть при такому зовнішньому розмахові польської потуги, як пише І.Франко: «Ніколи не могла Польща здобутись на сильну і систематичну оборону границь». А це означає, що держава ця була нестабільною, бо зазнавала регулярних нападів від татар і турків. Далі І.Франко описує, як безлад і шляхетська анархія, вперта ненависть до русинів, відмова створити єдиний фронт із козацтвом («хамами» і «бунтівниками») проти татар і Османської імперії розхитали польську державу, принесли повстання і процеси поступового розкладу її політичної верхівки. Він робить такий висновок: «Замість боронити себе, а затим і всю Слов'янщину від походу німців, поляки своєю нещирістю і політичною безтактовністю та жадобою панування над своїми ж братами піднімали проти себе всіх, з ким тільки ввійшли в ближчі зношення, підняли проти себе руський народ, котрий, уладивши з ними дружні, братські, федеративні зношення, повинен би був зовсім природно стати лицем до сходу проти татар і заразом служити полякам опорою в їх боротьбі з німецтвом».
Далі І.Франко розвиває таку геополітичну тезу: «Ріки Східної Європи тягнуть всі до тої великої котловини, котра становить велике огниво, в'яжучи Європу з Азією Передньою. Пануючи на Чорному морі, Польща справді була б мала не тільки ключ до Царгорода, була б в кожній хвилі могла загрозити тоє серце цілої сили оттоманської, була би сталася правдивим передмуром християнства ... змагаючись багатством і освітою швидше і безпечніше, ніж не одна західноєвропейська держава. Спосібностей до заняття такого домінуючого становища на Сході було багато: ненастанні походи козацькі на Чорне море, спроби козаків до заснування постійних і сильних кошів на устях Дніпра і Дунаю. Виразні і розумні ради козацьких старшин повинні б були отворити очі польським політикам на їх власну ціль». Проте цю свою справжню історичну місію Річ Посполита у ХVІ-ХVIII ст. не виконала. І причиною тут стали, на думку І.Франка, надмірна нетолерантність поляків, їхня нещирість і фарисейство. Власне, й унія з Литвою була проведена несправедливо, вона принесла більше користі полякам, які повністю задомінували в усіх сферах у спільній країні. До руського народу, зазначав він, «котрий будь-що-будь мусив би був статися головним агентом тої східної політики» Речі Посполитої, поляки мали особливу зневагу.
Другою значною причиною польських провалів у східній політиці став фанатизований католицизм, який поляки нав'язували безкомпромісно, тратячи надміру сили для розчинення в польському державному організмі великої маси православних, замість того, щоб зробити з них органічних союзників. І.Франко виходив із твердої засади: «Найперша задача кожного народу є – стояти за своїми власними інтересами і дбати про своє власне утримання». Звідси він робив висновок про те, що Польща, перейнявшись політичним міфом боротьби з «диким сходом», «проти схизматів», поступилася своїми національними геополітичними інтересами на заході. «Католизм-бо, – пише І.Франко, – як знаємо, є силою інтернаціональною і зовсім противною почуттю всякої народної окремішності. Єднаючися з ним, Польща іменно підтинала в самім корені можливість свого существования, бо католицизм ставив її ворожо до Сходу, т.є. до її природних аліянтів (союзників – О.Б.), а зате хилив її до Заходу, т.є. до сильніших від неї ворогів, котрих жертвою мусила вона статися».
І.Франко навіть висловив припущення, що впертий і настирливий католицизм завадив Польщі приєднати до себе Московщину після смерті Бориса Ґодунова і в період царювання першого Дмітрія Самозванця.
З усього цього І.Франко робив такі висновки: щоб припинити міжнаціональні чвари в співжитті із литвинами, білорусами й українцями, поляки повинні відмовитися від ідеології зневаги до цих народів, від спроб цілковито асимілювати їх, як про це скрито і відкрито заявляли більшість із тогочасних польських політиків, повинні усвідомити конструктивну роль ідеї створення польської держави у її етнографічних рамках, з налагодженням рівноправних і союзницьких стосунків з названими народами для якісного геополітичного протистояння імперським інтересам Росії. Він сформулював навіть нове геостратегічне гасло: «Польща для поляків, але Русь для русинів». І заявляв: «Ми всіма силами є і мусимо бути противні реставрації історичної Польщі на руських і других непольських землях. Ми мусимо протестувати проти відбудування історичної Польщі будь в якій-будь формі: чи шляхетській, чи навіть демократичній, бо ми знаємо дуже добре, що всяка Польща в давніх границях значить для нас майоризацію, притиск, успослідження і - винародовлення, але відрікаючись від історичної Польщі, ми яко демократи і автономісти, зовсім нічого не маємо проти Польщі яко народу, проти Польщі ... в етнографічних границях». Як бачимо, наш мислитель задовго до польських політологів Є.Ґедройца і Б.Мєрошевського, яким сьогодні українські ліберали приписують всі заслуги в розпрацюванні геополітичної стратегії історичного порозуміння поляків із трьома народами на східних рубежах Польщі - литвинами, білорусами й українцями, чітко розумів і закликав до такого ж співрозуміння поляків, що їхнє стабільне майбутнє можливе тільки на засаді діалогу із цими народами, а не навпаки. Водночас він за 17 років (!) до знаменитої брошури М.Міхновського «Самостійна Україна» (1900 р.), в якій було гасло українського націоналізму «Україна для українців», логічно сформулював цю тезу в політологічному сенсі. Це ще одне підтвердження того, що саме І.Франка треба вважати першим теоретиком модерного українського націоналізму (особливо багато націоналістичних положень, зокрема і про державну самостійність України, він висловив у 1890- і рр.). Додамо, коли зявилася брошура М.Міхновського, багатьом провідним українцям захотілося, щоб маніфестантом самостійності і націоналізму був саме «східняк», це була, може, перша велика ідейно-політична маніпуляція галицького істеблішменту, щоб підживити національні процеси на Наддніпрянщині.
І.Франко передбачав навіть створення у майбутньому альянсу східноєвропейських націй для протистояння наступові німців і Росії. Наголошував, що взаємна запекла боротьба між поляками й українцями тільки ослабить їх і зробить легкою здобиччю для сусідів.
У 1897 р. в німецькомовній статті «Поляки і русини» в часописі «Die Zeit» І.Франко пояснював потребу польсько-українського союзу як вимогу стабілізації цілої Східної Європи. Він застерігав і нагадував, що вся та імперська методологія і тактика політичної боротьби, засвоєна поляками в епоху розмаху Речі Посполитої (ХV-ХVIII ст.), сповнена нетерпимості, владних підступів і замашок, асиміляторства і бюрократичного тиску, самозасліплення і самозакоханості, мусить назавжди відійти в минуле. Саме вона призвела до виродження врешті польської державної і національної верхівки – шляхти, яка у ХУШ ст. настільки сповнилася розбещеністю, зрадливістю, паразитарністю, що відмовилася захищати святу національну ідею, фактично сама призвела до занепаду країни і подальшого її поділу між сусідніми могутніми державами – Прусією, Росією та Австрією. І.Франко зауважив: «Потомки тих южноруських магнатів, що колись, притягнені польською силою, зрадили власну народність і перейшли до поляків, тепер перші зрадили і прошахрували самостійність Польщі чужим державам».
І.Франко ще раз пояснював нереалізовану геополітичну місію Польщі: «Польська держава мала сповнити дві великі історичні задачі, що заразом чинили дві великі умови її власного існування. Яко огниво між Сходом і Заходом, між німцями і слов'янами, мусили поляки бути кристалізаційним осередком для слов'янських племен, що жили на північному заході, над Лабою і Балтійським морем, мусили боронити їх від денаціоналізації і германізації… мусили поляки давати захист і руському плем'ю, що жило на південному сході, від ненастанних татарських нападів, постаратися завоювати джерело тих нападів – кримський ханат, і таким чином розширити своє панування аж над Чорне море і скріпити його. Ні одної з сих великих задач не сповнила польська держава. Незважаючи на велику побіду над німецькими хрестоносцями коло Ґрюнвальда і Таненберґа 1410 р., вона таки позволила германізувати поморських слов'ян і, таким чином, утратила береги Балтійського моря, своєю ледащою національною, релігійною і соціальною політикою вона пхнула русинів в обійми їх найтяжчих ворогів – татар і через те була далеко відперта і від Чорного моря. Вона втеряла так найважніші підвалини своєї економічної і політичної сили і, нарешті, мусила упасти».
Причиною всіх поразок у т.зв. «романтичний період», тобто від повстання під проводом генерала Т.Костюшка 1794 року і до польського повстання 1863 року, І.Франко вважав вперте небажання з боку поляків бачити українську суспільність як окрему націю. Націю, яка має іншу душу, іншу історію і культуру, свої інтереси і плани. В усіх великих повстаннях, що тривали часами безперервно (період наполеонівських війн), у 1830 році, в добу «Весни народів» 1848 р., поляки апелювали тільки до ідеї великої історичної Польщі – прагнули відновити її у кордонах 1772 року, вважаючи за «свої» етнічні землі литвинів, білорусів і українців, не передбачаючи хоч би якоїсь національної автономії для цих народів, а гасло «За нашу і вашу свободу» насправді мали за зручний агітаційний і тактичний хід, а не за концепцією повноцінного національного звільнення і порозуміння між народами-сусідами, що опинилися у неволі. Тому, наголошує І.Франко, польські повстання оберталися страшними катастрофами, коли нижчі верстви, селяни, допомагали царським і австрійським військам розбивати і виловлювати повстанців яко «панів», оскільки польська програма визволення не передбачала якісного соціального унормування на селі, серед працюючого люду.
І.Франко застерігав, що полякам, щоб знайти велике, стратегічне порозуміння з українцями, не досить відмовитися від «шляхетської політики», тобто від політики соціальної зверхності великих власників. У їхній демократичній політиці, в діяльності «польської людової партії», яка виступає за демократичні, соціалістичні перетворення, чітко проступає та ж тенденція до зневаги українських національних інтересів, та ж солідарність з консерваторами («станьчиками») на ґрунті польського домінування. Це чудове передбачення сучасних польських «вибриків» щодо України, передбачення того, що польська політика, вже цілком без шляхти, ще довго базуватиметься на ідеях нетолеранції і зверхності щодо українців.
І.Франко цілком правильно, за логікою геополітики, передбачав, що поляки ще довго будуть боротися за східні землі, тобто за майже всю сучасну Білорусь, Литву і принаймні за всю Правобережну Україну. Чому? Тому що в тодішніх умовах, коли Шльонськ (Вроцлав), Познаньщина (долина Одри), Помор'я з Ґданськом були в німецьких руках, Польща в разі відмови від білоруських, литовських та українських земель виявилася б нікчемною державою. Він писав: «То була би країна без природних границь (тобто гір, великих рік, морів, які б відмежовували її простір – О.Б.), без жодного устя ріки, без значних природних засобів, значить, твір, зовсім не спосібний до життя».
Сьогодні Польща не є в таких умовах. Навпаки, вона отримала після 2-ї Світової війни свої колись онімечені західні землі, які охоплюють долини Одри і Вісли – найбільших рік її геополітичного простору, величезне узбережжя Балтійського моря із стратегічним портом Ґданськом; Польща по-суті стала найбільшою державою Середньої Європи, простору між Альпами і Чорним морем, між Балтикою і Балканами. Цього їй цілком досить, щоб виробити собі гідну і величну геополітичну стратегію, щоб назавжди гарантувати безпечне і щасливе життя польській нації. Однак цього, схоже, замало для теперішньої польської політичної еліти – і вона почала робити регулярні заяви про свої поки що символічні претензії на східні землі, наприклад, нещодавно вирішила розмістити в паспортах своїх громадян зображення львівського цвинтаря, на якому поховані польські вояки, створила «Музей східних кресів» в Любліні, який однозначно є апеляцією до імперської політики Польщі на сході. Геополітичні уроки історії, виходить, не стали для неї повчальними. Очевидно, що така політика може принести цій державі тільки нові випробування і зіткнення, а це у такому хисткому регіоні, як Середньо-Східна Європа, є особливо небезпечно. Для нас же Франкові застереження є вельми повчальними і актуальними в усіх сенсах.
Олег Баган, спеціально для «Вголосу»
ІА "Вголос": НОВИНИ