На жаль, такі стереотипи часто викривляли справжній зміст його вчення, інтерпретуючи думки мислителя у вигідному для певної ідеології контексті. Чи не найбільше спотворювалися думки Великого Каменяра про соціалізм та комуністичне вчення, деякі дослідники вважали, що І.Франко не зрозумів його справжнього змісту. Звернімося до думок мислителя на задану тему з його не цензурованих праць. Вони засвідчують, що ідея соціалізму та досягнення новітньої європейської науки цікавили Івана Франка протягом усього життя, тільки розуміння цих ідей і їх ролі в прогресі людства значно еволюціонізували - життєвий досвід демонстрував мислителеві їх різний зміст і вплив на суспільство.
Цікаво прослідкувати трактування Іваном Франком ідеї соціалізму протягом життя на прикладі його творів «Соціалізм і соціал-демократизм», «Що таке поступ?», «До історії соціалістичного руху», «Соціальна акція, соціальне питання і соціалізм», «Народники і марксисти» та ін., які у наявних виданнях творів або цілком замовчувались, або цензурувалися, тому як об’єктивні свідчення переконань І.Франка майже невідомі читачеві й дослідникові. Такою ж невідомою довго залишалася праця Каменяра «Сотворення світу», весь тираж якої був знищений відразу після виходу у світ у 1905 р., тому що Франко наважився з точки зору новітньої науки проаналізувати біблійне оповідання на цю тему. При цьому він спирався на найновіші праці європейських учених про великі відкриття у Вавилоні, Сирії, Палестині і Єгипті.
І.Франко був мислителем свого часу – він володів багатьма мовами, мав освіту, яка відповідала вимогам тогочасної науки, пильно слідкував за новітніми здобутками не тільки в галузі гуманітарних та соціальних наук, а й природничих, активно писав наукові праці. Свій метод наукового дослідження певної проблеми Каменяр охарактеризував, приступаючи до оцінки суспільно-політичних поглядів М.Драгоманова (1906 р.): «Щоб уможливити таку оцінку, на се наука подає нам одинокий певний спосіб – історичну появу трактувати історичною методою, зрозуміти її на тлі її часу і місця діяльності, оцінювати її погляди в зв’язку з тими ідеями та поглядами, серед яких вона виросла»[2,с.423]. Ці слова можуть пояснити еволюцію в поглядах І.Франка, адже починав він своє наукове життя у 70-х роках ХІХ ст., а закінчував – на початку ХХ ст.
Застосовуючи такий метод до характеристики поглядів І.Франка на соціалізм, його оцінку ідей соціалізму, що нуртували в Європі вже у час його навчання у Віденському університеті, помітимо певну еволюцію у трактуванні мислителем цих ідей, що відбулася під впливом історичних умов їх функціонування. Те саме можна сказати і про ставлення І.Франка до новітньої науки, яка полонила уми європейської еліти в контексті філософії позитивізму.
Ще у студентські роки І.Франко намагається всебічно осмислити появу ідеї соціалізму як історичного феномена. Виясненню сутності соціалістичного вчення, його природи, історичних основ і причин появи він присвятив кілька праць. У Відні в 1878-1879 рр. Франко переклав українською мовою частини праці Ф.Енгельса «Анти-Дюрінг», яка після публікації у 1877 р. відразу стала популярною серед німецьких робітників. З метою ознайомити українську громадськість з найпопулярнішим тоді у Європі вченням наукового соціалізму І.Франко-студент перекладає тільки «найхарактерніші глави теоретичної частини», як вважав М.Возняк [2,с.556], і дає заголовок своєму перекладові «Початок і теорія соціалізму Фрідріха Енгельса». Перекладене саме те, що знайомить з основами й суттю соціалістичної теорії – «Початок історії соціалізму», «Суспільно-економічна основа соціалізму», а також вступ «Вихідна точка соціалізму» [2,с.467-497]. Доступними для тогочасного пересічного українця термінами юний Франко викладає суть нового для Європи і для України вчення, наголошуючи, що «властиві твірці соціалістичної теорії» - це три мужі: Сен-Сімон, Фур’є і Оуен, які «звуться звичайно утопістами, бо свої думки о суспільних перемінах будують чисто на розумі і фантазії, не шукаючи їх зв’язку з сучасним розвитком» [2,с.483]. Франко переконаний. що до тогочасної економічної ситуації в Європі ці утопічні ідеї пристосував Карл Маркс – це детально висвітлено у перекладеному уривку «Суспільно-економічна основа соціалізму».
Вже у той час, як бачимо із перекладених уривків популярної в Німеччині та й цілій Європі праці Ф.Енгельса, Франко продемонстрував своє глибоке зацікавлення науковим соціалізмом, намагався ознайомити з цими новітніми ідеями своїх співвітчизників. Він уважно заглибився у суть цього вчення, пов’язував його із зміною суспільного устрою, але аж ніяк не революційним шляхом. Засвідчує це детальний виклад ідей наукового соціалізму у праці 1881 р. «Програма галицьких соціалістів» [2,с.448-464], де Франко переконує, що «соціалістична пропаганда у нас так само правомірна, як на Заході, і що нам вже ніщо не може допомогти, крім радикальної зміни суспільного ладу, прискорення якої мусить забажати собі весь народ, як тільки спізнає своє нинішнє становище» [2,с.456]. У Галичині він сам мав намір зайнятися такою пропагандою, за що відсидів півроку у в’язниці, і цей факт позначився на його особистій долі – звинувачений у соціалістичних переконаннях він не зміг одружитися з коханою Ольгою Рошкевич, а також набув тяжку недугу – ревматизм, що передчасно звела його в могилу.
Як трактував Франко суть соціалізму видно із його ранньої праці «Що таке соціалізм?» (1878 р.) [2,c.44-55], де він популярно викладає власне розуміння нового вчення. У формі коротких запитань і обширних відповідей на них читач має змогу вникнути в суть соціалістичного вчення, яке ґрунтується на визнанні свободи громадянина і спільній власності на засоби виробництва. «Соціалізм, - пояснює Франко, - то є прагнення усунути всяку суспільну нерівність, всяке визискування і всяке убозтво; запровадити справедливіший, щасливіший лад, ніж нинішній, і то в такий спосіб, щоб нинішній виробничий капітал, тобто грунти, фабрики, машини й інші знаряддя праці, а також сировина перейшли від приватної власності окремих людей до загальної власності. Соціалізм, таким чином, є ворогом усякого поділу. Він не хоче забирати в одних, а давати іншим, він вважає все, чим нині володіє людство, наслідком праці всього людства протягом довгих віків» [2,с.44-45].
Авторові лише 22 роки, він максималіст в оцінках привабливості наукового соціалізму, тому не може і не бажає бачити його слабких сторін, чи недоліків. В основі соціалістичної доктрини юний Франко утверджує визнання приватної власності тільки на «предмети безпосереднього вжитку кожної людини», і праця не буде товаром, а «найпершим обов’язком усіх громадян». І найголовніше - «ідея соціалізму прагне до загальної свободи всіх людей, до їх рівності не тільки перед законом… Соціалізм хоче всім дати можливість користуватись наукою, мистецтвом і вигодами життя і всюди, де тільки можна, говорити про справжню свободу» [2,с.50]. Такий ідеальний устрій привабливий ще й тим, що «ідея соціалізму прагне тим самим і до знищення всяких класових привілеїв і усіх станів, і до цілковитого зрівняння прав жінок з правами чоловіків» [Там само]. Ідилія всередині кожного соціалістичного суспільства поєднується в уяві молодого Франка з ідеальними міжнародними відносинами країн, адже тільки соціалізм, на його погляд, здатний утвердити мир і злагоду в світі: «Ідея соціалізму прагне зрештою до найтіснішого збратання (федерації) людей з людьми і народів з народами як вільних з вільними і рівних з рівними, прагне тим самим до зниження усякого підданства, всякої політичної залежності, всякого уярмлення одного народу іншим, і до ліквідації воєн як таких, що чужі людській природі, бо знищують поступ, здичавлюють людину» [Там само]. Раціоналіст Імануїл Кант, як відомо, також вважав, що в майбутньому людство визнає війни аморальними як суперечливі «категоричному імперативу» і природі людини.
Захоплення юного Франка ідеями соціалізму викликане насамперед несправедливими суспільними відносинами, в яких йому доводилось жити, а також відсутністю людської свободи, яку він гостро й боляче відчував. Ідея соціалізму означала в його уяві рівність людей перед законом, повну свободу особистості для розкриття своїх природних здібностей і наявність для цього можливостей у суспільстві, однакову відповідальність усіх людей за стан суспільства, самовіддану працю кожного на спільне благо. Донині такі ідеї обговорюються як основа громадянського суспільства, що засноване на свободі й відповідальності свідомих громадян – такі суспільства утверджуються в багатьох країнах – Данії, Канаді, Фінляндії, Швеції. Громадяни цих країн усвідомили, як писав Франко, що «спільна праця є основою соціалізму» [2,с.52].
Глибоко ерудований мислитель уже в ті юні роки добре знав світову та європейську історію, і це дозволяло йому твердити, що людство поступово йшло до соціалізму, адже тільки з соціалізмом він пов’язує суспільний поступ. Спроби втілення соціалістичної ідеї в минулому, вважає Франко, не втрималися, бо, наприклад, членів «соціалістичної християнської общини» не об’єднувала спільна праця, тоді як найвигіднішим для соціалізму є спільне виробництво необхідних усім товарів. Вельми цікавим виглядає його спостереження про те, що соціалістичну реформу не можна проводити раптово – він, як знаємо, був противником будь-яких кривавих подій, навіть осудив Велику Французьку революцію в одному з листів до Ольги Рошкевич. А у статті «Що таке соціалізм» стверджує, що така реформа необхідна, бо у суспільстві вже назріває потреба змін. «Соціалістична пропаганда, - пише він, - має на меті не раптове проведення реформи, а, власне, розумне, продумане і якнайдосконаліше її впровадження. Одночасно хоче вона шляхом підготовки й освіти народу запобігти страшному, кривавому вибухові, який через зростаючий утиск, злидні й збільшення кількості пролетаріату був би невідворотним і для всієї народної освіти, для всього поступу дуже шкідливим» [2,с.53]. Франко глибоко переконаний, що соціалістична ідея цілком відповідає гуманній сутності людини, адже проголошує вона свободу людської особистості, з якою мислитель пов’язує суспільний поступ. У його перекладі праці Ф.Енгельса це переконання підкреслене поглядами європейських прихильників ідеї соціалізму: «Соціалізм, по їх думці, - се вираз абсолютної правди, розуму й справедливості, і треба його тільки винайти, а він уже своєю власною силою здобуде світ» [2,с.469].
Захоплений увагою митрополита Андрея Шептицького до доктрини соціалізму взагалі, а соціального питання зокрема, Франко все ж наважується з наукової точки зору вступити в полеміку з особливо авторитетним у Галичині церковним ієрархом, оскільки митрополит схильний поєднувати окремі тези соціалістичної доктрини з християнським вченням. Вказуючи, що на довгому шляху розвитку й утвердження соціалістичних ідей у людській історії були їх різні розуміння, Франко переконує, що все ж не можна приписувати соціалізмові визнання релігії й моральності приватною справою, як і прагнення до ліквідації будь-якої приватної власності, бо виступає він тільки за усуспільнення засобів виробництва – основних продуктивних сил. Не погоджується Франко і з твердженням митрополита, що соціалізм начебто пропагує абсолютну рівність людей, не сприймаючи водночас релігійного тлумачення нерівності залежно від долі людини, адже «соціалісти в основу своїх програм зовсім не кладуть якоїсь фікційної абсолютної рівності, а тільки усунення соціальних нерівностей, нерівних шанс (можливостей) праці та заробкування, зовсім не стоячи на тім, щоб і результати праці кожного чоловіка, значить і його здобутки та заслуги були однакові» [2,с.399].
Полеміка Франка з митрополитом А.Шептицьким з приводу його послання «О квестії соціальній» вперше надрукована 1904 р., і тут мислитель виступає не з ідеологічних, чи політичних переконань, а з чисто наукових мотивів, як глибокий знавець сутності доктрини соціалізму. Він вважає неприпустимим спрощене трактування соціалізму, приписування йому тих рис, яких ця доктрина ніколи не мала, водночас вважає, що «соціалізм як щось одноцільне взагалі не існує, що були й єсть різні соціалістичні теорії від Платона до найновіших часів, що ті погляди та теорії дуже сильно різнилися і різняться між собою вже хоч би тому, що кожна була будована на інших премісах, була немов відбиттям у вігнутім дзеркалі суспільного ладу, сучасного даному авторові» [2,с.397].
Отже, Франко переконаний, що до розуміння ідеї соціалізму, особливо її соціального змісту, треба підходити з конкретно-історичними мірками, адже ця ідея пов’язана в історії людства з впорядкуванням і покращенням суспільного ладу, а кожна епоха розуміла таке вдосконалення по-своєму, aле це не заперечує основного змісту соціалістичної ідеї – своєрідного стрижня, придатного для всіх епох, який хіба що уточнювався та поглиблювався його зміст. На думку Франка, такий наскрізний зміст ідеї соціалізму наповнюють справжня свобода людини, рівність усіх перед законом як рівність у праві на свободу, знищення експлуатації й рабства, політичної залежності, класових і станових привілеїв, уникнення воєн, спільна власність на засоби виробництва, суспільний договір, сталий добробут, розвиток природжених здібностей кожної людини. Про все це турбується не держава, а суспільство – добровільне об’єднання людей на основі визнання рівних прав і свобод кожного громадянина – члена цього суспільства. Наприклад, за таким конкретно-історичним підходом основою сповідуваного М.Драгомановим соціалізму Франко називає «мужикофільство», бо у конструкції майбутнього справедливого ладу той намагався звести до мінімуму вплив держави, поклавши громаду «основною одиницею і підвалиною своєї будови»: «Він так і називає свій соціалізм громадівством, себто організацією, опертою на автономії і федеральній злуці громад» [2, с.427].
Втім, вважаючи спільною основою соціалістичної доктрини природне право людини на свободу і гідне поцінування своєї праці, Франко розглядає соціалізм як «інтернаціональну справу», що має не тільки специфічні риси, пов’язані з особливостями історичного, чи суспільного розвитку, а й національне обличчя. Це вельми важливе для України. Франко зауважив, що вже в останнє десятиліття ХІХ ст. в Європі відчувається певне заперечення «одностороннього марксівського економічного матеріалізму», суспільство відчуває, що людиною в житті керують не лише «потреби жолудка», а цілий комплекс «фізичних і духовних потреб», «невпинна і чимраз інтенсивніша культурна праця». Ідеал індивідуального життя треба прийняти «головним двигачем у сфері матеріальної продукції», а «синтезом усіх ідеальних змагань» у сфері «суспільного й політичного життя… буде ідеал повного, нічим не зв’язуваного й не обмежуваного… життя і розвою нації. Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами прикрити своє духове відчуження від рідної нації» [2,с.284]. Саме «виразний національний грунт», на думку мислителя, здатний спричинитися до того, щоб «здорові органічні парості» соціалізму перестали бути «сірою теорією» і зробилися «цвітучою дійсністю».
Написана 1900 р. стаття «Поза межами можливого» {2,c.276-285] засвідчує, що І.Франко поглиблено і всебічно вивчав соціалістичну доктрину, його цікавили всі конкретно-історичні прояви її тлумачення і впровадження. Так, уже на рубежі ХІХ і ХХ ст. Франко помічає, на його погляд, спотворене тлумачення ідеї соціалізму соціал-демократами, називає їхній варіант соціалізму «марксистський соціал-демократизм», або «державний соціалізм». Праці мислителя на цю тему в радянські часи замовчувалися, вони опубліковані Богданом Кравцевим у Нью-Йорку 1966 р. під назвою «Іван Франко про соціялізм і марксизм»[1], і тільки в незалежній Україні стали доступними нашому читачеві.
Там можна прочитати, що соціалістичну доктрину Франко вважає не штучно створеною, а результатом осмислення людиною суспільних відносин. Її авторство він не схильний приписувати певним конкретним особам, стверджуючи, що ідеї соціалізму зародилися тоді, коли люди, оволодівши силами природи, замислилися і вирішили впорядкувати свій суспільний стан, щоб він відповідав найвищим ідеалам справедливості й братерства. Соціалізм як велике культурне надбання новітніх часів має такі ж давні корені, як людське осмислення суспільного устрою. Усунувши Бога за межі природи й покладаючись тільки на свій розум, людина Нового часу перестала шукати мету й сенс реальності поза межами земного життя, і тут, на землі, «знайшла поле для взаємної любові, праці для добра загалу, дбання про поступ і вдосконалення нових поколінь. Із отсего новочасного змагання виплив і соціялізм, т.є. думка про таку зміну суспільних порядків, яка б, зносячи всякі привілеї, всяке поневолення і всякий визиск, позволяла одиницям і цілим народам якнайкраще розвиватися» [1, с.30].
Це слова із праці Франка «Соціялізм і соціял-демократизм» (1897), де вперше мислитель привертає увагу до соціял-демократичного руху, який шириться в Європі поряд з ідеями «правдивого» соціалізму. Такий рух, зауважує Франко, «не конче може бути соціялістичним, хоча вважає себе таким, може бути змаганням до зміни суспільного ладу в якімсь неозначенім ближче демократичнім напрямі» [1, с.31]. Із подальших міркувань видно, що
до соціял-демократичного руху мислитель зараховує передусім марксизм, прихильники якого називають своє вчення «науковий соціялізм», «немов був би надто ще якийсь соціялізм неуків – таких неуків як Сен-Сімон, Оуен, Прудон і Чернишевський», - іронізує мислитель [1,с.35]. Розвінчуючи марксистський «науковий соціялізм», І.Франко переконливо доводить, що є помилкою приписувати Марксові авторство діалектичного методу, теорії додаткової вартості, теорії концентрації (монополізації) капіталу, тези про матеріалістичне розуміння історії. Такі висновки він підтверджує численними науковими фактами. Підсумком цього розвінчання є заключні слова Франка, де він остаточно розмежував «правдивий соціялізм» і соціял-демократизм (марксизм) як «хибну доктрину»: «Правдивий соціялізм, ідея будучного братерства людського може тільки виграти на тім, коли люди позбудуться ілюзій і хибних доктрин» [1, с.71].
Свої переконання у відмінності цих доктрин Франко продовжує утверджувати у двох наступних працях – «Що таке поступ?» (1903) [2,c.300-348] і «До історії соціялістичного руху» (1904). Помітно, що під впливом історичних обставин, також із власного життєвого досвіду, мислитель уважніше й пильніше приглядається до соціалістичного вчення, намагається бачити у цій доктрині позитивні й негативні сторони: «Проклямований зразу як філянтропія, як постулят християнської любови і справедливості супроти бідних та покривджених, він (соціалістичний рух – Авт.) у ХІХ віці робиться фільозофією найлівішого крила гегельянців, світоглядом цілих поколінь учених, релігією мільйонових мас, робиться могутнім двигачем політичного та соціяльного розвою, окликом боротьби, для одних найвищим ідеалом, метою поступу, з якої осягненням кінчиться історія, а для інших грізною небезпекою, синонімом перевороту та побіди варварства й нового деспотизму, найбільшим ворогом індивідуальної свободи та загального поступу» [1, с.121].
Щоб глибше збагнути вчення марксизму, Франко детально й ґрунтовно аналізує «Маніфест Комуністичної партії 1848 р.» і доводить, що його текст є плагіатом із опублікованого 1843 р. твору послідовника Фур’є француза Віктора Консідерана під назвою «Принципи соціялізму. Маніфест демократії ХІХ ст.». Розвінчуючи легенду про «месіанство» Маркса і Енгельса, український мислитель переконливо стверджує, що вони «пригорщами черпали» із цього твору. Більше того, заявляє, що «оброблена ними програма державного соціялізму аж надто часто пахне державним деспотизмом та уніформізмом, що проведений справді в життя міг би статися великою загальною гальмою в розвою або джерелом нових революцій [1, с.149].
У праці «Що таке поступ?» Франко чітко описав усі «приваби» такого «державного деспотизму», розвінчуючи пропаговану прихильниками марксизму лассальянцями ідею «народної держави». Осмислюючи всесвітній прогрес і способи й засоби його досягнення, автор праці детально висвітлив основи марксистського вчення про поділ праці, усуспільнення власності на
засоби виробництва, теорію додаткової вартості тощо, зауваживши, що сам Маркс не змалював у деталях «той будущий громадський устрій, у якому буде спільна праця без визиску і спільне вживання плодів праці без нічиєї кривди»
[2,с.340]. Ласcаль і Енгельс розвинули теорію справедливого ладу, де «свідомі робітники» здобудуть перевагу у державних радах і ухвалять там закони, які змінять теперішню, основану «на визиску і дармоїдстві» державу на народну, в якій би «через своїх вибранців панував увесь народ».
Керовані такими ідеями німецькі соціал-демократи створили партію, що мала на меті управляти народною державою, тобто «статися всевладною панею над життям усіх горожан». Така «народна держава» не надає громадянам «найповнішу й найширшу свободу», а навпаки, «опікується чоловіком від колиски до гробової дошки», виховує такого громадянина, якого потребує, «запевняє йому заробіток і удержання, відповідне до його праці й заслуги»». Держава регулює не тільки виробництво, а й втручається у приватне життя громадян, «кілько кожний чоловік має працювати, а кілько спочивати», може дійти й до того, «кілько в ній людей має родитися, aби цілість не була обтяжена… Отся віра в необмежену силу держави в будущім устрою, то головна прикмета соціальної демократії» [2,с.341].
Франко усвідомлює, що життя в такій державі було би «правильне, рівне як добре заведений годинник», і такий порядок і опіка дуже привабливі для бідних людей і «міліонів беззахисних дітей». Проте він вбачає у такій теорії соціал-демократів величезні недоліки, насамперед - це тотальний контроль держави над кожним громадянином: «Люди виростали б і жили би в такій залежності, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою» [2,с.341]. Армія контролерів мала би необмежену владу в державі, яку могла би захопити назавжди – немає значення, чи ці контролери «родовиті, чи вибрані». З нашої недавньої історії знаємо, що Франко геніально передбачив усі принади «радянського ладу», де влада належала нібито народові, а по суті управляла державою одна партія – КПРС. Більшовики втілювали ідеї соціал-демократизму, усіляко спекулюючи на уявній привабливості марксистського вчення для широких мас, але не застерігали перед його слабими сторонами й недоліками. У часи Франка ще не було спроб реального втілення цих ідей – у Європі активно обговорювалися лише теорії, та мислитель категорично був проти їх реалізації: «Ні, соціал-демократична «народна держава», коли б навіть було можливим збудувати її, не витворила би раю на землі, а була би в найліпшім разі великою завадою для дійсного поступу» [2,с.342].
Наскільки чітко розрізняв І.Франко ідею, на його погляд, «щирого і людського соціалізму» та соціал-демократизму, асоційованого з марксизмом, видно із його рецензії на книгу А.Фаресова «Народники и марксисты» (1899) [2,c.272-274]. Тут він вживає поняття «марксистський соціал-демократизм» і наголошує, що хоча ця доктрина імпонує інтелігенції «ніби науковою фразеологією», все ж у Європі вона близька до банкрутства «з огляду на свою політику яко партія». Мислитель дуже збентежений, що така доктрина набирає популярності в Росії і має прихильників в Україні - «на сю доктрину ловиться в значній часті гарячіша українська молодіж». Він пильно й переконливо застерігає від такого захоплення, стверджуючи, що ця доктрина є теорією пролетаризації широких мас і згубна для України як селянського краю, де селяни є основною соціальною силою. Марксистський соціал-демократизм з його вимогою «пролетаризації селянських мас» домагається цілковитого зубожіння селян, бо вважає, що «селяни тільки тоді будуть дозрілі до поступу і для соціялізму, коли цілком щезнуть з лиця землі яко самостійні господарі, а всі поробляться наймитами, фабричними робітниками і пролетаріями» [2, с.273].
На жаль, не прислухалися до думок великого патріота України ні його сучасники, ні в майбутньому будівничі «комуністичного раю», послідовно знищуючи селянство як клас, як могутню верству українського суспільства, що забезпечувала його існування. Цей процес знищення селянства продовжується донині, бо через політичний тиск керманичів «народної держави» сформувалося вже кілька поколінь прихильників цієї ідеології. Франко передбачив таку небезпеку, зауваживши, що до шкідливої для соціалізму взагалі доктрини «марксистського соціал-демократизму» вельми прихильна царська цензура і що проти неї виступають «свідоміші українці», бо «соціал-демократизм стає ворожо як против усяких обов’язків суспільної самодіяльності та децентралізації, так само і против національного українського руху, і з того погляду являється для українства далеко гіршим ворогом, ніж російське самодержавіє і російська цензура. Бо коли самодержавний тиск є тиском фізичної сили і, так сказати, в’яже руки, то соціал-демократизм краде душі, напоює їх пустими і фальшивими доктринами і відвертає від праці на рідному грунті» [2,с.272]. Воістину пророчі слова, які актуально звучать і нині.
Ще одне, можна сказати остаточно ствердне розрізнення ідеї соціалізму та марксистського соціал-демократизму знаходимо у передмові до збірки «Мій Ізмарагд» (1897), де Франко однозначно категорично засудив марксистську соціал-демократичну доктрину, але не відмовився від ідеї соціалізму. При публікації цієї передмови слова про осуд опускалися, адже вони не вписувалися у проголошувані тези про нібито прихильність Франка до марксизму. Ці щирі слова поета наводить Богдан Кравців: «Жорстокі наші часи! Так багато недовір’я, ненависти, антагонізмів намножилося серед людей, що недовго ждати, а будемо мати (а властиво вже й маємо) формальну релігію, основану на догмах ненависти та клясової боротьби. Признаюся, я ніколи не належав до вірних тої релігії, і мав відвагу серед насміхів і наруги її адептів нести сміло свій стяг старого щиролюдського соціялізму, опертого на етичнім, широко гуманнім вихованню мас народних, на поступі й загальнім розповсюдженню освіти, науки, критики, людської та національної свободи, а не на партійнім догматизмі, не на деспотизмі проводирів, не на бюрократичній регляментації всеї людської будучини, не на парламентарнім шахрайстві, що має вести до тої «світлої» будучини» [1, с.14].
Зі слів самого І.Франка видно, що він був протягом усього життя адептом «щирого і людського соціялізму», заснованого на визнанні природного права людини на власність, свободу, забезпечення життєвих потреб і суспільних благ, соціалізму «з національним лицем», гуманного й толерантного до всіх народів, але ніколи не сповідував «релігії марксистського соціал-демократизму» з її проповіддю насильства, ненависті, класової боротьби, нетолерантності «не лише супроти «невірних», тобто не-соціялістів, але також супроти єретиків та «гетеродоксів» [2,с.122]. Еволюція його поглядів протягом життя спиралася на поглиблене вивчення всіх нюансів популярних у Європі новітніх вчень про перебудову суспільного ладу і призвела, як видно зі слів самого мислителя, до чіткого розрізнення ідей «правдивого соціалізму» та «комуністичного соціал-демократизму», або ленінського більшовизму. Від такої доктрини, прихильниками якої були німецькі соціал-демократи (марксисти), а згодом і російські та українські більшовики (ленінці), прикриваючись ідеями соціалізму, Франко рішуче відмовляється, бо вона оперта на «непорушних догмах та культі осіб», має більше характер релігії, ніж науки. Провідником такої релігії мислитель вважає створену її адептами державу, яка буде репресивною машиною, що своїми контролюючими органами «налягала би страшенним тягарем на життя кожного поодинокого чоловіка». З такою державою і такою ідеологією Франко не мислить ні поступу, ні майбутнього людства. На його думку. «властивий поступ починається аж там, де наступає здруження» [2,с.347], де кожна людина турбується не так про своє власне щастя і благо, як про щастя і благо всієї спільноти. Тому справжній прогрес Франко пов’язує з ідеями «правдивого й щиролюдського соціалізму»: «Люди починають переконуватися, - вважає він, - що само багатство, сама наука, сама штука не може дати чоловікові повного щастя. Наскільки чоловік може бути щасливим у житті, він може се тільки в співжитті з іншими людьми, в родині, громаді, нації. Скріплення, утончення того почуття любові до інших людей, до родини, до громади, до свого народу – отсе основна підвалина всякого поступу, без неї все інше буде лише мертве тіло без живої душі в ньому» [2,с.345]. Цей висновок випливає із чисто наукового аналізу ідей соціалізму, які були основою чи не найпопулярнішого в Європі в часи діяльності Франка вчення про покращення суспільного устрою. Саме так розумів ідеї соціалізму український мислитель.
1. Іван Франко про соціялізм і марксизм. Рецензії і статті 1897-1906 /Впорядкування, вступна стаття і довідки Богдана Кравцева. - Нью-Йорк: вид-во «ПРОЛОГ», 1966.- 258 с.
2.Франко Іван. Зібрання творів у п’ятдесяти томах. -Т.45. - Філософські праці. - К.:Наукова думка,1986.- 574 с.
Марія Кашуба, спеціально для «Вголосу»
ІА "Вголос": НОВИНИ