Та найбільше чіплявся вічно п’яненький і прикрий сусід Ваня. Заллє морду - і ну Україну за коси смикати та вінок зривати. А якось напився браги і вломився до України в хату. Ноги на стіл, балалайку – під образи та й каже:
- Буду я тут жить, ібо ми адін народ і адна кровь.
Не було кому Україні допомогти, то й довгенько Ваня товкся на чужих харчах. Як чого бракувало – з хати виносив і продавав чуже майно. А бракувало завжди, бо Ваня не любив працювати. Не його це було. За що не візьметься – все криве і горбате. Зате любив Ваня на балалайці грати, горілку під косоворотку заливати і салом борщ заїдати.
Врешті не витримала Україна такого «родича» та й вигнала його. Роззирнулась, а довкруж паничі на неї оком закидають. Та все з-за плоту європейського. Штивні такі, акуратні і багатенькі. Підманюють та підморгують. А Ваня, як побачив, що йому нікому борщ варити і чарку наливати – озвірів. Увірвався в дівочий дім, поселився в кімнаті і сказав, що то його. Ще й референдум серед себе провів, щоб все виглядало, наче так і було. Бо він тут вже жив. А коли Україна повстала проти тирана і деспота в лаптях – почав катувати та вбивати родину вкраїнську.
Тим часом паничі європейські, які до України клинці підбивали, як побачили, що Ваня з Україною учинив, замість того, щоб помагати – все більше і більше стурбовувались. Аж руки їм від того турбування терпли. Хоч не переставали обіцяти, що як прийде біда – обов’язково допоможуть Україні. Бо вони джентльмени і слово тримають. Як тільки – так зразу. І безвізовий режим організують для України, і Асоціацію підпишуть, і в НАТО приймуть. Може. Колись… Уже кілька разів дату прийняття «безвізу» переносили – на 18 січня, потім – 1 люте, а востаннє – на 3 квітня. А чому ж не першого? Акурат на День дурня припало б. Обіцянка-цяцянка, а дурному радість…
Тим часом біда вже прийшла – вбивала і безчестила, крала і паплюжила, шматувала землю вкраїнську. Чорна від злості, пиятики і ненависті до всього світу. Бо Вані мало було України і Грузії. Ваня пішов на Сирію, вбиваючи матерів і дітей, випалюючи старезні міста і села, які процвітали ще тоді, як в московських болотах жаби місцевий люд цицькою годували.
А що ж європейські джентльмени? Далі собі турбуються та обіцяють. І вже вкотре переносять рішення щодо безвізового режиму з Україною. Видко, слово в джентльменів тверде як криця тільки між собою. А для гречкосіїв – воно м’ягоньке і дуже схоже на побрехеньку.
Так виглядає, що Україну в Європі хочуть бачити лише Попелюшкою – тримати покоївкою, доглядачкою немічних та недолугих або кликати грядки полоти і полуниці збирати. Най гарує убога сирітка. А те, що Україна грудьми ту Європу від п’яного Вані закриває – якось нікого з панства не цікавить. Ну, бо справді – де там та Україна. Де там та Сирія. Чужа кров і чужий біль. То чим ті джентльмени від п’яного Вані відрізняються? Тим, що одеколон «Шипр» не п’ють і з «крильца» не цюняють?
Годилось би казку оптимістично закінчити. Якось обнадійливо. Але не виходить. Бо в казках має бути мудрість, а не брехні. Тут більше пасує зацитувати Олександра Олеся.
Коли Україна за право життя
З катами боролась, жила
і вмирала,
І ждала, хотіла лише
співчуття,
Європа мовчала.
Коли Україна в нерівній
борьбі
Вся сходила кров'ю
І слізьми стікала
І дружної помочі ждала
собі,
Європа мовчала.
Коли Україна в залізнім
ярмі
Робила на Пана і в
ранах орала,
Коли ворушились і скелі
німі,
Європа мовчала.
Коли Україна криваві
жнива
Зібравши для ката, сама
умирала
І з голоду навіть згубила
слова,
Європа мовчала.
Коли Україна життя
прокляла
І ціла могилою стала,
Як сльози котились і в
демона зла,
Європа мовчала.
Богдан Марциняк Волошин, «Вголос»
Малюнки Олега Коваленка
-
ІА "Вголос": НОВИНИ