Тоді йшлося про визволення нашої землі від невільницької ганьби царської Росії. Сьогодні зовсім інші часи, Україна стала суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. І все ж частина нашої землі (Крим – анексований тою ж (хоч і модифікованою) проімперською Росією, а частина Донецької та Луганської областей – перебувають поза дією української влади. Тут владарюють незаконні збройні формування на чолі із російськими військовими та відповідною зброєю із тої ж таки Росії. Безневинно щодня гинуть або зазнають поранень українські військові, мешканці так званої АТОвської зони. Тому й знову «палають страшні незагойнії рани / На лоні у тебе, моя Україно!» (а на календарі 2017-й !!!). А чи ж відбудеться сьогодні у Ялті – музеї Лесі Українки День пам'яті «Ні, я жива, я буду вічно жити…»? Упродовж 1995-2009-их рр. тут щорічно проводився всеукраїнський фестиваль культури та мистецтв «Лесина осінь»… У місцевому ялтинському костелі Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії відбувався концерт, присвячений пам'яті Лесі Українки.
1 серпня 1913-го, 104 роки тому, на світанку народження нового дня, Леся тихо згасала на руках своєї матері – Олени Пчілки і свого чоловіки – Климента Квітки… Вона відійшла у вічність в Сурамі (Грузія) – гірському курорті, що неподалік Боржомі… Сумна подія сколихнула не тільки всю Україну. На телеграфі стрічкою сповзали скорботні рядки від товариств, організацій, наукових закладів, окремих осіб. Телеграми-співчуття надійшли із Петербурга, Тбілісі, Харкова, Одеси, Чернігова, Воронежа, Риги, Варшави, Парижа, Відня, Женеви, Александрії…
8 серпня вагон із домовиною Лесі прибув на київський вокзал, територія якого заздалегідь кишіла поліцейським нарядом. Другого дня похорони розпочалися з того, що поліція почала зрізувати траурні стрічки та окремі «неблагонадійні» написи на вінках, принесених різними делегаціями. Було заборонено нести труну на руках, як того бажало громадянство. То вже вважалося демонстрацією. Заборонялося співати (та хор все ж виконав біля могили «Вічну пам’ять») й виголошувати будь-які промови.
Похорони Лесі Українки.
Загони поліції та жандарми оточили похоронну процесію з усіх боків. Численний конвой очолив поліцмейстер генерал Скалон. Перед входом на кладовище поліція перегородила дорогу і пропускала лише родичів та близьких небіжчиці. Тоді окремі групи людей стали періодично проривати поліцейську заслону. Промов над могилою поетеси не виголошували, але, як свідчить автор життєпису Лесі Українки – Анатоль Костенко, царська влада боялася її навіть після кончини. «Як я умру, на світі запалає / Покинутий вогонь моїх пісень / І стримуваний пломінь засіяє, / Вночі запалений, горітиме удень». Поховали Лесю на Байковому кладовищі, поряд із батьком Петром Косачем (1841-1909) та братом Михайлом (1869-1903), згодом там спочила і мати – Олена Пчілка (Ольга Косач-Драгоманова) (1849-1930).
Лариса Петрівна Косач-Квітка (літературне ім'я – Леся Українка (із 1884-го) народилася 25 лютого 1871-го у Новоград-Волинському. 1879-го Леся з батьками переїхала до Луцька. 1880-го написала першого вірша «Надія». Прелюдією до нього стала подія, пов'язана із сестрою батька Лесі – Оленою Антонівною (тіточкою Єлі). Наприкінці 70-х років у Росії прокотилася хвиля замахів на життя царя та його сатрапів. За причетність до замаху на петербурзького шефа жандармів арештували й Олену Косач. Її спочатку вислали в Олонецьку губернію, а згодом – у Сибір. Леся дізналася про це через кілька місяців, принишкла, а відтак під впливом сумної вістки написала вірша «Надія»: «Ні долі, ні волі у мене нема, / Зосталася тільки надія одна: / Надія вернутись ще раз на Вкраїну, / Поглянуть іще раз на рідну країну, / Поглянуть іще раз на синій Дніпро, / Там жити чи вмерти, мені все одно… «. Дослідники її творчості згодом оцінять текст вірша, як «промінь справжньої свідомості, хоч він і вийшов з душі дев'ятирічної дитини».
Із спогадів сестри Ольги: «6-го січня 1881-го Леся в Луцьку пішла на річку [Стир] подивитися, як святять воду, і в неї дуже померзли ноги. Скоро по тому і від того, як тоді думали, вона заслабла: у неї так сильно почала боліти права нога, що вона, незважаючи на те, що й тоді дуже терпляча, аж плакала від болю. Вважали, що то в Лесі гострий ревматизм. Лікували її ваннами й мастями, і нога через який час перестала боліти і не боліла скільки років. Однак од тої пори треба датувати початок Лесиної, як вона жартуючи називала, «тридцятилітньої війни» з туберкульозом…». Йшлося про туберкульоз мисково-стегнового суглоба, потім він поширився на легені й нирки.
Два роки Леся перебувала у Києві, де й почалося її з братом Михайлом приватне навчання за програмою чоловічої гімназії. Особливо студіювали літературу, класичні мови – грецьку та латинь (всього вона знала 8 мов). Одночасно вона брала уроки з музики у першої дружини Миколи Лисенка – Ольги Олександрівни (дівоче – О'Конор), за походженням із шотландського роду. Давно її предок (де Конор) поселився у Франції. За наполеонівських часів доля закинула одного із Деконорів в Україну. Тут він повінчався з українкою в Диканьці, сім'я запозичила український побут і культуру.
Стосовно ж Лесі, то вона разом із братом Михайлом успішно долали граніт науки. До слова, діти Косачів (три дівчини і два хлопці) здобули вищу освіту, Леся через хворобу здолала її самотужки. Вона знала майже всі європейські мови. Добре була обізнана та орієнтувалася у світовій історії, у 19-літньтому віці написала для своїх сестер підручник «Стародавня історія східних народів» (надрукований в Катеринославі, 1918). Чимало переклала творів Миколи Гоголя, Адама Міцкевича, Генріха Гейне, Віктора Гюго, Гомера ті ін. До слова, збірку поезій Генріха Гейне «Книгу пісень» (92 вірші перекладені Лесею) видав у Львові Іван Франко. Вимушені потребою лікування подорожі до Німеччини, Австро-Угорщини, Італії, Єгипту, кількаразові перебування на Кавказі збагатили враження й сприяли розвою світогляду письменниці й поетеси. Відвідавши 1891-го Галичину, а пізніше й Буковину, Леся Українка познайомилася з діячами Західної України: Іваном Франком, Михайлом Павликом, Ольгою Кобилянською, Василем Стефаником, Осипом Маковеєм, Наталією Кобринською, Іваном Трушем, Володимиром Гнатюком. Значний вплив на формування її поглядів та світогляду мав Михайло Драгоманов (брат матері), у якого вона майже рік гостювала у Софії. 1896-го Леся Українка виступила з гострим протестом проти французьких поетів, які вітали приїзд російського царя до Франції. У відозві, написаній французькою мовою, вона дала характеристику Росії – тюрми народів.
Поезія: «досвітні огні засвітили!»
Багатогранна літературна спадщина Лесі Українки включає поезію, драматичні поеми та мистецьку прозу. Серед поезій, які вперше побачили світ – вірші «Конвалія» і «Сафо» (львівський журнал «Зоря», 1884). Наступного року у Львові вийшла збірка її перекладів творів Миколи Гоголя (спільна праця із братом Михайлом). Та й перша збірка її поезій «На крилах пісень» теж народилася у Львові (1893, друге видання в Києві, 1904), там же вийшла й друга збірка «Думи і мрії» (1899), третя «Відгуки» (1902) – у Чернівцях. До слова, у третю збірку увійшла також драматична поезія «Одержима». Кожний вірш починався з нової сторінки. Тому на загал збірка мала 96 сторінок тексту (6 аркушів). Леся отримала її, перебуваючи на лікуванні в Італії. «Моя нова книжечка віршів вже вийшла, і мені прислана, гарненько видана і в гарній оправі», – писала вона матері.
Із спогадів письменниці, громадської діячки Людмили Старицької-Черняхівської (1868-1941): «Пам'ятаю, як зараз, той день, коли Леся, молодесенька на той час дівчина, прийшла до нас з двома книжечками [переклад Г. Гейне «Книга пісень» та власна збірка «На крилах пісень»]. Батько мій наклав на носа пенсне, взяв розрізалку, ласкаво погладив сіро-блакитний томик, як любу дитинку, і почав обережно розрізувати листи.
Се ж було не те почуття, з яким ми тепер беремо нову українську книжку, – се було почуття святобливої радості: ця ж книжка, що переїхала з такою великою небезпекою чи то в конверті, чи то в чиїсь широкій кишені з-за кордону, тепер лежала перед нами свіжа й лагідна, як реальна звістка про можливу долю українського слова, про якесь далеке майбутнє життя.
Ми всі, разом з молодим автором, посідали навколо, – батько мій чудово декламував, через те всі любили слухати, як він читав уголос. Перечитано було усі вірші Лесині, деякі по кілька разів. Тато був у захваті, він цілував Лесю і по своїй звичці так душив її, що можна було подумати, він її зовсім зламає в своїх дужих обіймах» (А. Костенко). Серед найкращих поезій збірки був вірш «Досвітні огні», в якому прокинулись «люди робочі» і серед темряви «досвітні вогні засвітили».
Поетичний хист Лесі високо оцінив Іван Франко. Він, зокрема, писав, що від часу Шевченкового «Заповіту» Україна не чула такого гарячого поетичного слова, як з уст цієї слабосилої хворої дівчини. Українські епігони Шевченка не раз рвали кайдани, віщували волю, але то було тільки пережовування поетичних зворотів і образів Кобзаря. Леся Українка, писав Іван Франко, не силкується на Шевченків пафос, не пережовує його термінології, у неї є свій пафос, своє власне слово. Позитивно і щиро на першу поетичну збірку поетеси відгукнувся письменник і журналіст Осип Маковей…
Авторка «Коли втомлюся я життям щоденним…»і «Скрізь плач, і стогін, і ридання» внесла нові мотиви в зображення дійсності царської Росії, де «В кормигу запрягав народ народа. На вільне слово ковано кайдани». Цикл «Подорож до моря» виявив крайовий патріотизм поетеси, подвійне («кулішівське») ставлення до козацького минулого як «слави», але й «згуби» вітчизни, майстерність у малюванні морських краєвидів. Високу культуру вірша, що співдіяв із суміжними мистецтвами (в циклі «Сім струн» – з музикою), виявили сім віршів, усі різні жанрово і строфами, але однозвучні своїм початком звучанню відповідної ноти. Кожна струна нотного строю від Do до Si має окремий вірш, що містить певність перемоги.
Збірку «Думи і мрії» відкрив цикл «Мелодії». Її вірші – це мелодії душі. Вони здебільшого сумовиті, а то й розпачливі, що викликане тяжким особистим життєвим змаганням, тугою за омріяним щастям. Восьмивірш 2Стояла я і слухала весну…» виконує функцію гармонії на тлі драматичних попередніх текстів. Весняне відродження природи навіює ліричному «я» мрії про «любов. Про молодощі, радощі, надії». Приваби рідної весняної землі виявилися суголосними таємним надіям, засвідчили силу природи як розради, єдність внутрішнього стану людини і поетичного довкілля. Це твір із основним мотивом перемоги всевладної весни над захмареним «хворим серцем» (В. Погребенник).
Найсильнішим циклом у тогочасній Лесиній поезії стали «Невільничі пісні» (1895-1896). Відкриває їх мотто з «Шільйонського сонета» Дж. Байрона – рядки про волю, найяснішу в темниці. Саме вони разом із поезіями «Єврейські мелодії», «Свята ніч», «Жертва», «Саул», «Плач Єремії», «Ізраїль в Єгипті», «Пророк» увійшли до книги «Слово благовісту: Антологія української релігійної поезії» (Упорядник доктор філології, професор Тарас Салига. – Львів, 1999). У «Невільничих піснях» вперше було надруковано вірш «Slavus-sclavus» («Слов'янин-раб»). Це голос-протест проти рабства найгіршого, бо прийнятого добровільно. На цей раз – слов'янською спільнотою. Поетеса уміло вписала картину покірних поклонів кремезного, як дуб, слов'янина перед короною, його недоброзичливих щодо брата вчинків навіть у мить жорстокого побиття нагайкою. «Тепер, куди не глянь, усюди слов'янин / На себе самохіть кладе кайдани…2. У цьому поетичному циклі Леся Українка назавжди прощається з «рожевими ілюзіями», «бо треба шукати дороги людям, що ходять в ярмі».
Взагалі ж, як зазначають дослідники творчості Лесі Українки, вона увійшла в українську літературу передусім як поетеса мужності й жертовної звитяги. Її лірику умовно поділяють на особисту, пейзажну й громадянську. Серед основних тем Лесиних поезій: краса рідної природи, любов до батьківського краю, особисті переживання, покликання поета й роль поетичного слова, соціальні та громадянські мотиви. Творчість поетеси поєднала мотиви громадські й приватні, «любов до людей, до рідного краю і широких людських ідеалів», драматизм епохи і «сильну віру в кращу будущину» (І. Франко), прометеїзм та жіночність. Унікальною мистецькою постаттю робить її вже й сам факт незвичайного творчого поступу в обставинах режимної облоги, протидії жорсткій особистій недузі, заодно, будь-яких натяків на неї в її писаннях не знайти. Більше того, поетеса стверджувала: «Сором хилитися, Долі коритися!».
Чимало афоризмів Лесі України донині видаються не тільки актуальними в літературі, а й у повсякденному житті-бутті українського громадянства: «Що сльози там, де навіть крові мало!»; «Тільки той ненависті не знає, / Хто цілий вік нікого не любив!»; «Слово, чому ти не твердая криця…»; «Не поет, хто забуває про страшні народні рани…»; знамените Лесине: «Contra spem spero!» «Пишу – значить існую». Останній можна, даруйте, теж перефразувати: «Писати – значить жити».
Леся Українка і Львівщина
Під час російської окупації (1915) у Львові пропало чимало рукописів українських письменників, серед них і депозит Лесі Українки (Історія Львова. – Львів, 2007. – Т. 2.). 24 березня 1942-го в залі оперного театру відбулася академія в честь Лесі Українки (Культурне життя в Україні. Західні землі. Документи і матеріали. – Київ, 1995. – Т. 1). Серед інших вистав у репертуарі драматичного колективу Львівського театру був «Камінний господар» Лесі Українки (Там само). За часів радянської влади у Львові організовано перший український державний драматичний театр імені Лесі Українки, діяв кінотеатр її імені (демонструвалися короткометражні стрічки), до її ювілейних дат влаштовувалися виставки. До 100-річчя з дня народження Лесі Українки (1971) у с. Павлів Радехівського району відкрито пам'ятник поетесі. В той же час в ідеологічних документах зверталася увага на довільне користування (невірне відображення історичних подій), цитування чи коментарі, мовляв, тих рядків або строф поетеси, які містять заклики до боротьби за національне визволення, тобто, висловлювалося звинувачення у тенденційному трактуванні. На думку, укладачів таких рішень, львівський літературознавець М. Рудницький викреслював з творчості Лесі Українки все те, що мало революційний характер, що відбивало народні думи, народну боротьбу проти гнобителів і експлуататорів (Там само). Дісталося Дмитрові Павличкові, який у травні 1956-го на семінарі викладачів ВНЗ м. Львова (Будинок вчених) заявив, що у літературних проблемах слід звертатися не до праць Маркса-Енгельса-Леніна, оскільки вони не були літераторами і в цьому розуміли не дуже багато. Треба у таких випадках звертатися до Франка і Лесі Українки (Культурне життя в Україні. – Львів, 2006. – Т. 3). За роки незалежності України у Львові знову відновив діяльність театр імені Лесі Українки, її іменем названа одна із вулиць міста Лева. Вельми символічно, що в с. Підлиссі Золочівського району відбудовано садибу, де побачив світ поет, будитель Галичини Маркіян Шашкевич (1811-1841), у стіну його будинку закладено землю з рідних місць Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Івана Франка та Лесі Українки.
Підготував Степан Боруцький, спеціально для Вголосу
Фото з сайту: http://www.l-ukrainka.name
ІА "Вголос": НОВИНИ