Радянські готелі, люди напідпитку, і всюди по місту – пам‘ятники національних героїв, які суворими поглядами переслідують тебе! Про те, щоб встигнути оновити інфраструктуру Львова до Євро-2012 не може бути й мови, – ділиться враженнями від поїздки до Львова у швейцарській Neue Zürcher Zeitung Андрес Вюслінґ.
Блаженні від горілки нічні гульвіси та бронзові національні герої на проспекті Свободи: Зустрічі у Львові/Лємберзі
Львів, що на самому заході України, переживає перехідний період. Настали нові часи, але радянські ще не зовсім позаду. При цьому старе місто нагадує про далеке минуле, коли Львів, по-німецькому Лємберг, був центром не однієї культури.
Сірі тіні з’являються у світловому конусі вуличного ліхтаря чи автомобільної фари і знову губляться в темряві. Контури розсіюються і зникають, десь лунає сміх. Яскраво освітлені тільки забігайлівки з горілкою; вони ніби маяки в морі мороку. Перед прилавком вишикувалася черга, люди купують свою пайку горілки з бутербродом із оселедцем та цибулею. Далі вони влаштовуються зручненько біля загвинчених столів на загвинчених табуретках: чоловіки вже охрипли, жінки хихочуть, а закохані пари зайняті лише собою. У повітрі тремтить зваблива суміш з алкогольних випарів, цигаркового диму та солодкавої музики. Надворі суботня ніч, молодь розважається на проспекті Свободи у Львові. Удень сюди напливає ціле місто, жінки переважно в чоботах на високих підборах. Львів – стара німецька назва Лємберг – видається провінційним містом із бюргерським шармом. Його лаштунки, занесені у світову культурну спадщину ЮНЕСКО, нагадують про українсько-польсько-єврейсько-вірменсько-австрійсько-радянську перетасовану історію.
При цьому місто аж ніяк не багате; до західних стандартів іще дуже далеко. У старих міських кварталах гарячу воду подають у квартири лише 6 годин на добу. До віддалених районів курсують трамваї – коли їм заманеться – приблизно раз на 15 або 20 хвилин; вони старі, пошарпані й постійно переповнені. Утім, у центрі міста є розкішні магазини та ресторани; перед ними припарковуються бундючні чорні лімузини, в яких залишаються на варті норовливі водії у темних костюмах і рожевих сорочках.
Пам’ятники національних героїв
Посеред проспекту Свободи вивищується пам’ятник національного письменника Тараса Шевченка. Це монумент української історії, похмурий та масивний. Послання таке: Україна – незалежна країна; в неї власні історія та майбутнє. Бронзовий велетень не може приховати свого походження з радянської традиції. Поряд із ним – виразна стела із зображенням історичних та міфічних сцен.
Загалом про пам’ятники: у Львові їх – сила-силенна. Від початку незалежності по всьому місту наставили статуй людей з національним значенням. Скрізь вони дивляться тобі услід серйозним поглядом; ні місцеві жителі, ні туристи у прогулянках по місту не можуть їх уникнути: поети й співаки, та ще деякі політики і терорист, Степан Бандера, – лиха фігура. До славетного кола належить і жінка, колись прославлена на весь світ сопрано Соломія Крушельницька. Її позолочений бюст красується у фойє оперного театру. Та особливо популярним є аутсайдер художник Єпіфаній Дровняк. Він сидить із піднятим угору вказівним пальцем у маленькому парку та насолоджується відвідинами від старого до малого. Діти видираються на нього, дорослі цілують.
Університетське місто Львів вважається центром національної думки. Ця національна думка, схоже, в основному полягає у прозахідності та антисхідності. Її вершечок – на позір антирадянський, а в глибині –антиросійський, що проявилося в далеко небезуспішній спробі, зробити українську єдиною державною мовою; при цьому всі українці говорять російською і далеко не всі – українською. Оксана, наша молода й обізнана екскурсовод, пояснює розбрат у країні так: «На сході вони були 600 років під російським пануванням, а на заході – лише 60». Про цей час нагадує пам’ятник особливого роду: генератор перешкод, високо над містом, колись повинен був «уберігати» від радіо- й телепрограм із Заходу.
Грюндерство та радянський шарм
Львів ніколи не стояв на місці. У ХІХ столітті тут відбувся прорив до сучасності, проявившись у промисловості й торгівлі. Свідчення тієї доби є готель «Жорж» на площі в центрі міста, елегантна архітектурна пам’ятка часів грюндерства. Тут спав Бальзак. Широко розкинуті сходи ще пам’ятають блиск того бюргерського світу на маргінесах імператорської та королівської монархії (Австро-Угорщини), що згасла скоро вже 100 років тому. Нині ж готель є пам’ятником застою; у прірві між «усе ще» та «ще ні». Номер на другому поверсі відгонить в’язким духом радянської епохи. Тут великий, але порожній холодильник, вузьке чернече ліжко з вовняною ковдрою, громохка шафа. На темно-коричневому войлочному покритті брежнєвських часів зачаїлися підступні мікроби.
Старий режим панує й далі на повну силу в залі для сніданків. Там над гістьми пантрує звикла до влади функціонерка, дбаючи, щоб вони їли те, що дають: театр абсурду значної розважальної цінності, в якому мусиш брати участь, байдуже, чи ти бадьорий, чи сонний – усе одно примусово.
Дуже хотілося б знати, чи є у поважного готелю плани на майбутнє та які. «Ясно, що мусить щось бути, це ж видно. Але що – не знаю», – відрубала директорка готелю. Очевидно вона не та, хто повинен вирішувати долю «Жоржа». І, мабуть, керівні державні інстанції заблоковані в боротьбі за владу. Але є певний термін: 2012 року Україна (разом із Польщею) має прийняти Чемпіонат Європи з футболу. Серед місць проведення матчів є і Львів. Навряд чи доти відбудеться масштабна модернізація міської інфраструктури – будівництво вимагає часу. Проте в будь-якому разі з оновленням готелю «Жорж» можна впоратися.
Корисно знати
Як потрапити: до Львова літають «Міжнародні Авіалінії України»; авіакомпанія запросила групу журналістів відвідати Львів. Є щоденні сполучення через Київ, де доводиться чекати на пересадку.
Змінне панування: Львів є традиційним центром історичного регіону Галичина, що охоплює частину України, а також Польщі. У середньовіччі Львів був столицею власного королівства. Потім місто належало до Польщі (з 1340 року), Австрії (1772), знову Польщі (1921), до Радянського Союзу (1939), німецької Генеральної губернії (1941), ще раз до Радянського Союзу (1944) й нарешті до незалежної України (від 1991-го). Старе місто є частиною світової культурної спадщини ЮНЕСКО.
Сплав культур: у Львові 735 тисяч жителів. До Другої Світової війни міське населення було етнічно мішаним. Складалося в основному з поляків та євреїв, крім них із вірменів та німців; українці мешкали переважно на околицях. Євреїв понищили нацисти, поляків вигнали або переселили совіти.
Оригiнал матерiалу:
http://www.nzz.ch/magazin/reisen/staedte_im_osten_1.1707941.html…
http://inozmi.glavred.info/articles/757.html
ІА "Вголос": НОВИНИ