«Україна проти Росії»
Україна передала до суду в Гаазі позов проти РФ на 800 томів, 300 з яких під грифом «таємно» і «цілком таємно», в надії, що міжнародний суд допоможе втихомирити російського агресора. Як і багато непояснених явищ у цій війні, перший позов до РФ від імені України з’явився лише через три роки після анексії Криму і початку війни на Донбасі, хоча обіцянки судитися почали лунати одразу після окупації українського півострова. Ще у квітні 2014-го тодішній глава МЗС України Андрій Дещиця заявляв про те, що Україна готує позови проти Росії до різних міжнародних судів.
У Міжнародному суді українська сторона пред’явила Росії походження «Бука», з якого було збито пасажирський літак МН17 і який після скоєння злочину повернули на територію РФ, обстріли житлових кварталів у Маріуполі і Краматорську, знищення пасажирського автобуса біля Волновахи, дискримінацію кримських татар і українців, які проживають в окупованому Криму. Серед переліку порушень українська сторона називає так званий референдум на півострові, який відбувся у березні 2014-го, заборону російським Верховним судом діяльності Меджлісу кримськотатарського народу, обмеження на викладання української і кримськотатарської мов, переслідування, арешти, засудження представників національних меншин.
Після тривалого розгляду справи, Міжнародний суд ООН під керівництвом голови засідання Ронні Абрахама, зваживши аргументи сторін (при тому, що всім адекватним людям на планеті зрозуміло, що Росія брутально напала на Україну), погодився на запровадження тимчасових запобіжних заходів за позовом «Україна проти Росії», однак лише щодо порушення Конвенції про запобігання расової дискримінації нацменшин у Криму(!). Це те, що в ООН вважають найбільшим злочином Росії, не помічаючи 10 тисяч вбитих та понад 50 тисяч скалічених українців. Суд також зобов’язав Росію поновити діяльність Меджлісу та навчання українською мовою в Криму. Як було сказано у формулюванні суду: «Наразі суд дійшов висновку, що кримські татари та етнічні українці у Криму залишаються вразливими». Також суд зобов’язав як Росію, так і Україну на час розгляду справи уникати порушень Конвенції про запобігання всім формам расової дискримінації - начебто Україна її будь-коли порушувала.
Водночас суд відмовив Україні у затвердженні тимчасових заходів проти РФ за Конвенцією щодо заборони фінансування тероризму. На думку суду, Україна не надала достатньо доказів про умисність перерахування коштів для так званих ДНР і ЛНР. Таке формулювання звучить так, ніби Україною не було надано роздруківок банківських операцій, які б підтверджували переказ коштів урядом РФ на офіційні рахунки ДНР та ЛНР. В такому випадку немає й жодних офіційних доказів присутності російських військ на Донбасі та анексії Криму - Генштаб, ФСБ та ГРУ РФ не опублікували таких документів, тож для ООН війни в Україні немає. Суд вирішив, що на цьому етапі розгляду справи у нього немає достатньо матеріалів. Тобто Україна має можливість посилювати свої аргументи, є також можливість надавати додаткові аргументи і боротися за рішення міжнародної спільноти.
Чи існують офіційні терористи?
Ситуація виглядає абсурдною, адже за такою логікою можна констатувати що й Голокосту не було, комуністичної окупації половини Європи, та й зрештою нещодавніх терактів у Європі теж не було. Понівеченні тіла, руїни посеред Парижа, Брюсселя та Лондона, фото та відео жертв - це все безумовно жахливо, проте, - де офіційні документи Ісламської держави чи Аль-Каїди про планування та реалізацію терористичних проектів у вищезгаданих містах? Де списки відповідальних співробітників та менеджерів цих організацій, які стали виконавцями даних «робіт»? Де дані бухгалтерій та фінансові звіти, які підтверджують закупівлі вибухівки, пластиду чи тротилу у офіційних постачальників та їх доставки на офіційні склади цих організацій?
Хтось щось підірвав в центрі Парижа, потім невідомо хто закинув в You Tube розмите відео низької якості, на якому невідомий чоловік із закритим обличчям каже, ніби це справа рук ІДІЛ. Чому тоді світова спільнота повинна в це вірити і після цього бомбити Сирію та Афганістан? Де докази, де рахунки, де документи? Міжнародний Суд ООН чомусь не хоче вірити у причетність РФ до війни на Донбасі та анексії Криму, але без жодних доказів вірить у наявність структурно організованого ісламського тероризму.
Проте, окрім явної відірваності не лише від реальності, але й від елементарної людяності, за такою логікою Гаазький Суд дотримується офіційної російської версії щодо подій на Донбасі: в Україні триває внутрішній конфлікт, танки, артилерію, БМП, та РСЗВ «Град» сепаратисти знайшли в покинутих шахтах, і жодних доказів фінансування Л/ДНР Росією не має. Це нагадує звіти ОБСЄ часів 2014 року: «З боку російського кордону в Україну прорвалися танки, але чиї саме це танки встановити не вдалося». Або «через потужні масовані обстріли представникам ОБСЄ не вдалося зафіксувати та задокументувати обстріли». Україна ще повинна доводити світу, що стала жертвою російської агресії. Після таких коментарів міжнародних суддів, Кремль може святкувати перемогу - в Гаазі вірять в будь-які знущальні офіційні байки Москви, які вона створює для розумово відсталої світової спільноти.
Величезною помилкою українців була віра в те, що Європа й міжнародна спільнота, хоча й морально, але у цій боротьбі підтримує Україну. Насправді навіть офіційні керівники місій ОБСЄ завжди наголошували, що вони не перебувають ні на чиїй стороні - вони «за мир», за толерантність, за компроміс та консенсус. Сусідня держава засилає до нас своїх агентів, найманців та військових, які захоплюють частину території і проголошують «окрему республіку», - а ми не маємо права повертати своє і мусимо досягати з ними «компромісу».
Якщо перенести цю ситуацію на побутовий рівень, то це виглядало б приблизно так: у вашу квартиру вдерся злодій і заявив, що це його квартира. Тоді за подібною логікою Гаазький суд, дотримуючись принципів консенсусу, врахування обох точок зору, мав би визнати право загарбника володіти лише половиною вашої квартири. Адже неможливо ж вирішити конфлікт, коли одна сторона виграє все, а інша залишається ні з чим - це не буде демократично і толерантно. Потрібно ж, щоб думки та інтереси обох сторін були враховані - це і є справжня демократія, принаймні для країн третього світу - вважають в Гаазі.
Міжнародний Суд і румуни
Між іншим, за часів президентства Ющенка, Україна вже один раз покладалася на міжнародний суд у справі суперечки навколо острова Зміїного, на який також претендувала Румунія. Незважаючи на всі існуючі міжнародні угоди про повоєнне визнання кордонів, в тому числі й підписання Румунією акту Загальноєвропейської наради з безпеки і співробітництва 1975 року, згідно з яким офіційно погодилася з приналежністю острова до УРСР, питання територіальних претензій до України не зникло. У вересні 2004 року Румунія передала на розгляд Міжнародного суду ООН питання про делімітацію континентального шельфу і виняткових економічних зон між двома країнами, де розташоване родовище, яке експерти оцінюють в 10 мільйонів тон нафти і 70 мільярдів кубометрів газу. Україна відстоювала позицію, що Зміїний має кваліфікуватися судом як острів, і тому повинна існувати 200-мильна економічна зона навколо нього: на Зміїному дійсно розташоване селище, діє церква, державні установи.
Але тоді, коли Україна, поклалася на розсудливість та цивілізованість міжнародної спільноти, Міжнародний суд, формально визнавши Зміїний островом, по суті, порушив межі повоєнних кордонів в Європі на користь Румунії. Україна отримала всього лише 12 миль акваторії замість очікуваних 200. В результаті розмежування шельфу під контроль Бухаресту перейшло близько 70-90% перспективного родовища «Олімпійське». Воно й не дивно, адже кого мав би підтримати суд, розташований в європейській країні - члена ЄС і НАТО, чи сторонню державу? Вже тоді українці мали б переконатися, що якщо доручити міжнародному суду вирішувати домагання сусіда щодо приналежності власної хати, то світова спільнота навряд чи виявить розум та справедливість, - скоріше упередженість.
А судді хто?
Хоча, як свідчить історія, ніхто чужий зі сторони не захистить краще власну гідність, аніж ми самі. Практично завжди всі рішення міжнародних судів наприклад щодо Югославії, Косово, Палестини, не вирішували проблем на користь національних держав та прав корінного населення. Дейтонські угоди за посередництва США, передбачали створення нежиттєздатної розірваної країни Боснії і Герцеговини, яка складалась з Мусульмано-Хорватської Федерації і Республіки Сербської, в якій продовжувалася міжетнічна неприязнь. Тому, на відміну від Хорватії, ця країна досі не спромоглася стати на ноги і нагадує скоріше той віз із казки, який тягнуть в різні сторони лебідь, рак та щука. Міжнародна спільнота за останнє століття не вирішила успішно жодного міжнародного конфлікту, а будь які приклади побудови успішних держав у зоні міжетнічного конфлікту стали можливими тільки завдяки ігноруванню думки міжнародної спільноти.
Найкращим прикладом цього став Ізраїль, влада якого слушно вважає, що питання ізраїльської території повинні вирішувати ізраїльтяни, а не зібраний у міжнародних організаціях мікс із п’ятдесяти ворожих мусульманських країн, далеких від розуміння проблем Ізраїлю країн Африки, Латинської Америки чи Океанії. Чому випадковим і непрозорим чином підібрані представники Зімбабве, Науру, Албанії, Парагваю, Гондурасу та Єгипту мають вирішувати, якими територіями володітиме Ізраїль?
Подібним чином може бути поставлене запитання і щодо справи «Україна проти Росії» в міжнародному суді: а судді хто? В кого більше союзників і «платних друзів» друзів закордоном: в бідної України чи у багатої нафтою та газом РФ? В чий бік тягнутимуть «незалежні» оонівські представники Білорусі, КНДР, Казахстану, Куби, Сербії та Сирії в україно-російському конфлікті? Зрештою, навіть представники, на перший погляд, нейтральних Франції, Німеччини, Греції, Угорщини, Іспанії чи В’єтнаму можуть бути заангажовані російською пропагандою, яка широкою мережею телеканалів, газет та Інтернет-сайтів розгорнута по всьому світу.
Окрім того, ледь не у кожній країні в недавньому минулому діяли фінансовані з Москви комуністичні та соціалістичні партії, різноманітні «рухи за мир», які були справжніми шпигунськими організаціями СРСР. А сьогодні їхні колишні члени та їх родичі зайнялися самостійною політичною і юридичною практикою. Але, як відомо, колишніх кадебістів не буває. Не слід забувати й тисячі радянських «кротів», підготовлених у спецшколах ГРУ і закинутих у найрізноманітніші країни під виглядом лікарів, вчителів, садівників, перекладачів, юристів тощо. Ніхто б ніколи не здогадався про радянське походження ветеринара, який з прекрасним квебекським акцентом та канадським паспортом вже десятиліття проживає у Лос-Анджелесі, а для КДБ це було типовою рутинною. Тож ніхто не знає достеменно, яке минуле у того канадського чи німецького судді, і яким саме чином потрапив у комісію Міжнародного Суду ООН по справі «Україна проти Росії», і чому він не бачить доказів російської агресії?
Зрештою, а що робитиме Україна, якщо раптом «компетентні кадри» з Міжнародного Суду ООН визнають Росію непричетною до фінансування сепаратистів на Донбасі і рекомендуватимуть офіційному Києву краще подбати про дотримання прав російськомовної меншини в Україні та збільшити фінансування російських шкіл в рамках європейської мовної конвенції? Чи слід Україні відмовлятися від Криму, проводити вибори на Донбасі і пускати до Верховної Ради Захарченка і Плотницького, як народних депутатів від Донбасу, якщо нам так хтось скаже в ООН? Чи не краще українцям наслідувати приклад Ізраїлю, який використовує міжнародне право так, як це роблять всі успішні країни - тільки коли це вигідно.
Тому в ХХІ столітті Україні слід не очікувати милості світової спільноти, а краще розбудовувати свою армію, встановлювати міцніші зв’язки з природними противниками РФ і маніпулювати міжнародним правом лише для виграшу часу на випадок російського наступу. Пріоритетним питанням української дипломатії має бути створення нових міжнародних оборонних союзів, на випадок якщо євроатлантична система дасть збій. Прикладом може бути створення Балто-Чорноморського союзу, з країнами, для яких захист від російської агресії давно став національною ідеєю. Тоді б питання врегулювання територіальних суперечок з Росією в Східній Європі вирішував би не Гаазький суд, а, наприклад, Суд Балто-Чорноморського союзу. Можливо, тоді рішення міжнародної юстиції були б більш справедливими, а у спонсорів тероризму не запитували б фінансових звітів.
Валерій Майданюк, політолог, спеціально для «Вголосу»
ІА "Вголос": НОВИНИ