1. Три східнослов’янські народи, згодом нації – українська, російська та білоруська – кожна окремо формувалися з етнічного субстрату тієї людності, що жила на нинішніх територіях цих трьох націй принаймні від епохи неоліту. Археологія доказує, що рідко на яких просторах світу впродовж тисяч років була така стабільність населення.
2. У самостійному формуванні кожної з трьох східнослов’янських націй брали участь три чинники: а) географічна будова східноєвропейського простору; б) зв’язки населення поодиноких частин того простору з їх сусідами; в) відмінність їх етнічних субстратів від передісторичних часів.
3. Найважливішим чинником у самостійному формуванні духового та матеріального життя українців, росіян та білорусів був поділ східноєвропейського простору на рівновіддалені смуги в напрямі від Чорного моря на північ: на смугу степову, лісостепу, суцільного лісу та підбігунової тундри. Густі ліси північно-східної Європи в старих та середньовічних часах становили бар’єр між народами та цивілізаціями.
4. Важливим чинником, що грав роль у формуванні трьох східнослов’янських націй, була також східноєвропейська система рік, зокрема Дніпра, Волги, Дністра, Дону та балтійських рік Двіни і Німану. Як густі ліси були бар’єром, так ріки, як всюди в часах примітивних цивілізацій, були єдиним лучником, який звертав розвиток народів у напрямі бігу головних водних магістралей: населення середнього та нижнього Дніпра – в напрямі Чорного моря, населення гирла Волги – в напрямі Середньої Азії та Каспійського моря, населення гирла Двіни та Німану – в напрямі Балтійського моря.
5. Найраніше з-поміж трьох східнослов’янських народів почав формуватися народ русинів-українців на просторі степової та лісостепової смуги на північ від Чорного моря, по обох боках середнього та долішнього Дніпра. Прапредками етнічного субстрату, з якого формувався український народ, було населення трипільської культури, що жило на середньому Подніпров’ї від часів неоліту і створило тут рільничо-скотарську цивілізацію вже на переломі III та II тисячоліть перед Христом. Трипільці були стабільним населенням середнього Подніпров’я доісторичних часів. Вони тільки доповнювалися етнічними елементами іранських народів, що в I тисячолітті перед Христом постійно напливали, змішуючись із місцевим населенням і менше чи більше впливаючи на його духову чи матеріальну культуру. Іранські племена кімерійців, скитів, сарматів, аланів та інших, опановуючи тимчасово цю територію, надавали назви та зовнішнього характеру середньому Подніпров’ю, щоб згодом розплистися серед старої етнічної маси.
6. Корисний вплив на стан матеріальної та духової культури населення середнього Придніпров’я мали його зв’язки з народами високої цивілізації країн над Чорним та Середземним морями. Найбільш вагомий вплив на культуру предків українців у ранньоісторичних часах мали греки через свої чорноморські колонії.
7. У часах, коли на історичній арені з’явилися слов’яни, себто в часах Христа, мешканці середнього Придніпров’я (принаймні на захід від Дніпра) становили східне крило слов’янського світу. У часи переселення слов’ян на південь та північний схід, у перших століттях по Христі, населення Придніпров’я уживало вже слов’янської мови.
8. Як моноетнічний слов’янізований масив виступають предки українців уперше на історичній арені в VI ст. під назвою антів, розселених майже на тих самих просторах чорноморського степу та лісостепу, що їх нині займає український народ. Духова та матеріальна культура антів мала, з одного боку, прикмети старого трипільського населення, а з іншого – прикмети історичних русинів-українців.
9. Від римських часів починають у Придніпров’ї, зокрема в околиці Києва, становлення ремесла, а згодом й промисли гончарний, металевий та ювелірний, вироби яких вивозилися Дніпром на північ і захід. В тому самому часі розпадається старий родовий устрій, а його місце заступає племінно-територіальний. Тоді князь полян Кий, збудувавши укріплення проти степовиків, заснував Київ (бл. 560 р.) і дав початок першому державному організмові українського народу під володінням своєї династії.
10. Упродовж VII та VIII ст. творяться інші державні організми на землях антів, як Азовська або Тмутараканська Русь на південному Сході та Дулібський Союз на західних антських землях. Місцевих держав могло бути більше, як, наприклад, держави підкарпатських білих хорватів, чорноморських тиверців та уличів.
11. Наприкінці VIII ст. виникає перша назва Русь (мабуть, аланського походження) стосовно Тмутараканської Руси; згодом ця назва прив’язується до Київської або Полянської Руси. Не виключено, що й перші варязькі загони, що вже від VIII ст. прибували на антські землі, мали назву «руотсі-руси».
12. У першій половині IX ст. державний організм із столицею в Києві – Київська Русь, об’єднував уже все лівобережжя степової та лісостепової смуги, тобто Чернігівщину та Переяславщину. Ядро цього державного організму, земля полян, простягалось також на західну частину середнього Придніпров’я. Тоді над Київською Руссю поширив свій протекторат Хозарський каганат, скинений князями Аскольдом та Диром (862-882), першими християнськими князями Київської Руси. Аскольд та Дир були усунені від володіння ватагами варягів, що з півночі, з Новгород Великого, під проводом Олега наїхали на Київ і заволоділи Київською Руссю в роках між 879 і 882.
17. Наїзд на Київ варягів під проводом Олега мав для наступних поколінь два важливі наслідки: ) прискорив об’єднання давніх антських племен, етнічного субстрату українського народу, в одній державі; б) через прилучення до Київської Руси північних лісових просторів з населенням етнічно чужим Олег створив з моноетнічної держави Київської Руси поліетнічний державний твір – імперію з домінуючим становищем Київської Руси. Домінуюче становище Київської Руси проявилося в структурі держави. Вона складалася вже із Київської Руси-України та з прилучених територій поза Руссю, залежних від Київської Руси і зобов’язаних платити їй данину…
18. Правління варязької династії у Києві в першу чергу потягло за собою приєднання до домінуючої Київської Руси однорідних (антських) племен, частково в мирний спосіб, частково через завоювання. Таким чином, уже наприкінці IX ст. мало не всі етнічно українські племена були влучені до Київської Руси й почали зватися Руссю, або Руською Землею. Спільне життя
моноетнічних племен в Київській Русі, що відігравала до того ж роль господаря імперії, витворювало почуття духової спільності населення, званого русичами або русинами. Християнізація і швидкий ріст національної культури за Володимира Великого та Ярослава Мудрого закінчили тисячолітній процес формування цього народу. Отже, в половині IX ст. руський або український, народ був уже сформований.
19. З утворенням єдиного державного простору від Фінської затоки до Чорного моря відкрилися нові ринки торгівлі із Візантійською імперією, Балканами та арабськими країнами високої цивілізації, з одного боку, і з краями балтійськими – з іншого. Рушійним нервом цієї торгівлі став давно відомий, але тепер упорядкований та стережений державною владою Дніпровий водний шлях «із варяг у греки». Йшов він від чорноморського узбережжя рікою Дніпром до межиріччя між верхньою Волгою, Двіною та мережею північних річково-озерних шляхів до Балтійського моря. На межиріччі біля Смоленська був збудований перевіз товарів «волоком», так само як на півдні, щоб оминути дніпрові пороги. Північною станицею того шляху був Новгород Великий, Смоленськ став осередком території верхніх «волоків», Київ – віссю шляху «із варяг у греки». Таким чином, імперія Київської Руси стала єдиним економічним басейном.
21. Чинниками, що поєднували в одну цілість поліетнічну Руську державу, були: а) сильна центральна влада київських князів, сперта на військову силу варягів; б) економічні вигоди всіх частин держави із спільної економічної системи імперії…; в) після хрещення Руси християнська віра та єдина Церква під владою київських самостійних архиєпископів, власне митрополитів; г) зростання культури, що спільно з християнством асимілювала поліетнічні елементи півночі, витворюючи державний патріотизм на всіх просторах держави.
22. Після смерті Ярослава Мудрого цілість імперії захиталась, а в половині XII ст. взагалі перестала існувати внаслідок: а) ослаблення центральної влади великих київських князів та браку чужої збройної сили; б) поділу Руської держави на уділи, згідно з постановою Статуту старшинства (Ярослав Мудрий); в) порушення економічної структури держави та її розпаду на окремі економічні регіони після захоплення половцями Дніпрового шляху; г) пожвавлення відцентрових сил, спертих на етнічній та духовій відмінності населення північних територій, приєднаних до Київської Руси; д) продовження постійних наїздів на Русь кочовиків зі сходу.
23. Асиміляційні сили християнства та культури Київської Руси-України на північній території почали діяти вже від часів Володимира Великого, одначе християнство знаходило несприятливий грунт на північних землях ще до кінця XI ст. Поділ імперії на Київську Русь, або Руську Землю, та на території, прилучені до Київської Руси, поволі уступає після смерті Ярослава Мудрого, коли численні Рюриковичі дістають свої уділи також поза Руссю. Тоді назву Руська Земля, стосовну раніше винятково до Київської Руси, починають прикладати вже до всієї держави, щоб тим викликати патріотизм та зацікавлення державною цілісністю населення всіх земель. Натомість сама назва Русь залишається як етнічна назва післяантських українських слов’ян, себто стосується винятково до Руси-України.
24. Поняття «земля» в правничих творах тих часів та в літописах рівнозначне з поняттям держави. Землями називаються не тільки поодинокі уділи держави-імперії, але також чужі краї (Грецька земля, Лядська земля, Угорська земля…).
27. Етнічною базою російського народу були фінські племена вповні або тільки частково слов’янізовані, тому найбільше чужі Русі. Вони, як стверджує археологія, жили від найдавніших часів мисливства та рибальства. Гострий клімат та важкі обставини життя витворили з них реалістів, здібних працювати колективно. Існуючі тут у половині IX ст. князівства Ростовське та Муромське, як також земля в’ятичів, були приєднані до Київської Руси збройно, тому їх населення виступало проти залежності від Києва та християнізації.
28. Удільні князі із Руси, які отримували ці області, як новоорганізовану Суздальську землю, урядували серед неслов’янського та слов’янізованого населення автократично з допомогою свого дружинного та адміністративного апарату, не потребуючи рахуватися, як на Русі, із старійшинами родів чи боярством, якого тут спершу не було. Абсолютна влада князя характеризувала княжий устрій на Суздальщині від самого початку.
29. Вирішальний вплив на сепаративне ставлення Суздальщини до Києва мала політика внуків Володимира Мономаха, синів Юрія Долгорукого, Андрія Боголюбського та Всеволода (Большоє Гнєздо). Вона спиралась на таких принципах: а) підривати силу та значення Києва, а натомість, вивершувати власне князівство із столицею в Суздалі, потім у Володимирі на Клязьмі; б) зберігати приязні союзні стосунки з половцями та нацьковувати їх на Русь; в) дотримуватися вигідних відносин із візантійським імператором, протиставляючи себе київським князям; г) підтримувати візантійського патріарха, що противився ставити митрополитами русинів-українців; д) розбудовувати власну економічну потугу по лінії Волга-Новгород Великий.
30. Внаслідок такої політики Юрійовичів упродовж другої половини XII ст. на теренах верхньої Волги постала нова Суздальсько-Володимирська державна одиниця, політично, економічно та духово так далеко відчужена від Київської Руси, що її важко було вважати за частину Руської землі. На переломі XII-XIII ст. витворився там новий суздальсько-володимирський народ, ядро московського або російського народу. Отже, в той період наступив остаточно не тільки політичний, але також духовий розклад Руської держави-імперії, утвореної Олегом віщим.
31. Довше, ніж політичні впливи Києва на цілу імперію, тривали впливи київської культури, створеної в основному генієм Київської Руси, себто українського народу. Починаючи від половини XI ст. , під впливом київської культури та в суперництві з Києвом, творяться осередки місцевих культур, найскоріше та бурхливіше у Новгороді Великому; дещо пізніше в Суздалі, Володимирі на Клязьмі, Полоцьку та Смоленську.
32. Київська культура на території поліетнічної Руської держави впродовж 300 років за допомогою київського східного християнства, київської літератури,
писаною урядовою церковно-слов’янською мовою, кириличною азбукою, за взірцями київського церковного мистецтва, з допомогою правної системи «Руської Правди» та державної адміністрації, залишила на культурі двох інших східнослов’янських народів, росіян та білорусів, тривалі сліди донині. Ці спільні культурні надбання становлять зміст поняття Східної Слов’янщини. Вони подібні до спільних культурних надбань народів культурного впливу римської культури на населення провінцій римської імперії, себто так званої романізації.
33. Створена в Совєтському Союзі та апробована Центральним комітетом Всесоюзної комуністичної партії теорія про існування «єдиного прарусского народу» впродовж IX-XI ст. на цілій території Руської держави, як єдина доктрина щодо формації трьох східнослов’янських народів, позбавлена будь-якої наукової підстави.
Серед багатьох важливих ініціатив у гуманітарній сфері сьогодення чимало українських істориків сходяться на тому, щоби до імен наших князів, зокрема Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха та інших державних, культурних та громадських діячів нашої держави додавати прикметник український. У минулому ми говорили княжна Анна Ярославна, проте навіть тепер ворог силкується привласнити її ймення на кшталт Анна Русская, а ми стверджуємо правду про неї – Анну Київську, Анну Українську! Адже це княжа доба України. Практикуймо ймення Україна на кожному етапі її розвитку і життя сьогодні і назавжди. Це історичне ймення (1187) нашої держави, а від неї і народу, і громадянства. «…Сьогодні всі українські землі прийняли назву: Україна, українець, український, бо в жилах їх дітей пливе та сама кров, що в українців Київської землі й Києва» (Михайло Возняк (1881-1954), літературознавець, професор Львівського університету (із 1939-го), дійсний член ВУАН (пізніше АН УРСР), співробітник видань і комісій НТШ).
Степан Боруцький, спеціально для «Вголосу»
ІА "Вголос": НОВИНИ