Іван Огієнко – дійсний член Наукового Товариства імені Тараса Шевченка (НТШ) (від 1922-го), один із найвидатніших богословів і діячів Церкви Христової в Україні та українській діаспорі XX століття. Народився у м. Брусилові Радомирського повіту Київської губернії (нині – Житомирська область). Навчався на медичному та історико-філологічному факультетах Київського університету імені св. Володимира. Професор Київського, Кам’янець-Подільського та Варшавського університетів. Докторську дисертацію – «Українська мова XVI століття і Крехівський Апостол 1560 року» захистив в університеті м. Брно (Чехословаччина). 1918-1919 рр. – міністр освіти Української Народної Республіки (УНР). 14 січня 1918-го виступив на засіданні першої сесії Всеукраїнського Церковного Собору з доповіддю «Відродження Української Церкви». 1919-1920 рр. – міністр віросповідань. За часів урядування професора, а саме 10 липня 1919-го у св. Софії Київській відбулася перша Літургія українською мовою (відомо також, що вчений тривалий час працював над перекладом православного богослуження на українську мову). Саме за останню працю Голова Директорії УНР Симон Петлюра (19 листопада 1921-го) висловив йому подяку від імені Республіки. Він також поставив йому в заслугу, що «Українська Церква Православна нав’язує зносини із Вселенським Патріярхом та організовано вступає до всесвітніх об’єднань церковних». В іншому листі (19 грудня 1921-го) С. Петлюра, визнаючи, що «інтегральною частиною нашого державного будівництва є й планове будівництво Української Церкви», стверджував, що «такого, точно до деталів продуманого (відновлення національної Церкви), ми не мали; і це, з мого погляду і досвіду, було одною з головних причин наших неудач». Тут же стверджувалася необхідність «внутрішнє міцної, ієрархічно здисциплінованої Української Православної Церкви на чолі з власним патріярхом, як найбільш доцільної ієрархічної форми в організації Української Автокефальної Церкви».
Міністр віросповідань розвинув видавничу діяльність для популяризації ідеї автокефальності Української Православної Церкви, привернення її звичаїв і впровадження в Богослуження живої української мови замість церковно-слов’янської. Благодійне видавництво «українська Автокефальна Церква» під редакцією професора Огієнка, «робило велике національно-церковне діло, бо розходилось посеред українського побожного народу скрізь по світі видавані ним книжечки». Більшість з них була авторства редактора видавництва. Зокрема – Українська мова як мова богослужбова. Права живої мови бути мовою Церкви, Як Москва взяла під свою владу Церкву Українську, Як Москва знищила волю друку Київо-Печерської Лаври, Церковні братства і їх історія, Українські церковні братства, їх організація і завдання, Як цариця Катерина обмосковлювала Церкву Українську, Давні переклади Святого Письма на українську мову, Як на Москві палили українські церковні книжки, Грамоти Царгородського Вселенського Патріарха до українського народу, Українська Автокефальна Церква, її завдання і організація, Церковний рух на Вкраїні, Закони УНР про Українську Автокефальну Церкву та інші. Міністр підписав текст «Прохання до патріарха Царгородського благословити Автокефальну Українську Церкву» (див.: Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. – Т. IV. Частина перша. – К, 1998).
1918-1920 рр. професор Іван Огієнко – ректор Українського Державного університету (засновано 2 жовтня 1918-го, тепер йому присвоєне почесне звання – імені Івана Огієнка) у м. Кам’янець-Подільському. Оскільки тут проживало багато євреїв, у плані організації історико-філологічного факультету передбачалося заснування двох кафедр єврейської мови і літератури. Мали відкритися кафедри польської історії та літератури. Прізвище професора було серед 20 визначних, переважно культурно-освітніх та земських діячів, які вислали меморандум до Директорії. Пропонувалося скасувати постанову про трудові ради на місцях, передати селянам землю у власність за викуп та сформувати новий «діловий кабінет з людей безпартійних» (Верига В. Визвольні змагання в Україні 1914-1923 рр. – Т. 2. (– Жовква, 1998).
Упродовж 1920-1926 років професор замешкував у Винниках (біля Львова). В ті роки Іван Огієнко підтримував важкохворого письменника Івана Липу (1865-1923), співпрацював із літературознавцем Миколою Гнатищаком (1902-1940). Винниківський період відзначений кількома написаними книжками, зокрема 1922-го він надрукував у Львові переклад Літургії Св. Іоанна Златоуста з грецької на українську мову. Підготовив та видав «Український стилістичний словник» (1924), працював над перекладом Нового Завіту. Останній вийшов у Львові 1937-го. Завдяки сприянню праведного митрополита Андрея (Шептицького) викладав українську мову і українську літературу у Львівській учительській семінарії, з якої був звільнений за проповідування національної ідеї. Згодом про цей період він напише: «Часто бувало, що місцева залізничка Винники-Львів через сніговії не ходила, тоді я, разом з місцевими семінаристами, дівчатами та хлопцями, пішки йшов до Львова, поборюючи снігові кучугури… Тоді були молоді сили і працювати науково, і поборювати трудні перепони до цієї праці… Місцева поліція не раз докучала мені…». Нині у Львові, неподалік від Львівського Національного університету імені Івана Франка, є вулиця Івана Огієнка (митрополита Іларіона).
Із 1926-го – Іван Огієнко на еміграції. 1926-1932 рр. – професор богословського факультету Варшавського університету. В органі Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ) «Церква й Життя» (1928) читаємо: «Ректор Камянецького Університету професор Огієнко зачитав реферата про читання й співи словянського тексту в старі часи з українською вимовою. Після цього в деяких церквах Камянця та по селах почали читати й співати з церковно-українською вимовою. Це не подобалось тодішньому Подільському архиєрейові Пімену…». Натомість, холмське громадянство (Польща) запросило професора для викладів про Українську Церкву. Із аналогічними відчитами він відвідав також мешканців м. Грубешова. Упродовж 1932-1940 рр. переклав повний текст Біблії українською мовою (другий переклад після Пантелеймона Куліша, Івана Пулюя та Івана Нечуй-Левицького, 1903).
Прийнявши чернечий постриг (ієродиякон, ієромонах), а відтак посвячення у сан архимандрита, наречений єпископом Холму й Підляшшя Української Православної Церкви (субота, 19 жовтня 1940-го). У неділю, 20 жовтня, відбулося довершення урочистої хіротонії архимандрита Іларіона в єпископи (Холмський кафедральний собор). Хіротонію здійснили: митрополит Діонісій (Валединський), Предстоятель Польської Православної Церкви, архиєпископ Празький і всієї Чехословаччини Саватій (Врабец) та єпископ Люблінський Тимофій (Шреттер). Під час Великого Входу митрополит Діонісій проголосив Іларіона архиєпископом Холмським і Підляським. Надання відразу сану архиєпископа відбулося з уваги на історичну давність Холмської єпископської катедри (XIII ст.). Відтак архиєпископ Іларіон відбув до Яблочинськго монастиря для додаткового вишколу. 3 листопада (вшанування преподобного Іларіона Печерського (Великого) він прибув до Холма, де відбулася інтронізація (входження) його на катедру (виокремлена із попередньої митрополичої Варшавсько-Холмської єпархії).
Апостола і Євангелію можна скрізь читати живою українською мовою
12 листопада 1940-го архиєпископ Іларіон видав розпорядження про богослужбову мову в єпархії: «Всі Богослужби правляться в Холмсько-Підляській єпархії по церковно-словянських текстах з українською вимовою їх, тобто по старо-українськи. Вимова російська не допускається. Години, Апостола і Євангелію можна скрізь читати живою українською мовою. Де того бажає парафія, благословляється правити Служби Божі й живою українською мовою, але кожного разу за окремим благословенням Архиєпископа». З’їзд отців благочинних назвав розпорядження «максимумом українізаційної праці». Владику підтримали Архиєпископська рада (грудень-1940-го та лютий-1941-го) і єпархіальний Холмсько-Підляський собор (19-21 жовтня 1941-го). Хоча були й проти неї «диверсанти» з «істинно-русских». Вони силкувалися затримати для холмського селянина російську вимогу текстів, яку «чув в церкві дід, батько селянина, він сам змалку». Знайома брудна тактика нинішнього «русского міра». У листі (21 грудня 1940-го) генерал-губернатору владика зазначав: «До сьогоднішнього дня до мене не вплинуло від моїх вірних ані однієї скарги на українську вимову, а це найкращий доказ, що ця вимова – рідна всім вірним». А число парафій з богослужбовою живою українською мовою все збільшувалось… Втім, проповідь українською мовою не була новиною для населення Холмщини і Підляшшя ще до 1917-го.
На жаль, в роки німецької окупації церковно-релігійне життя постійно обмежувалося. Богослуження у свята, поза неділями, заборонялись, щоб «не відривати людей від праці»; в неділі дозволено правити по церквах до 8-9 год рано. Холмщина стала краєм братовбивчої війни. Нищили німців, заодно поборювали себе взаємно. Архиєпископ завжди ставав в обороні вірних, відверто говорив про знущання і насильства, зрештою, представив мартиролог із автентичними доказами про насильства фольксдойчів (з поляків), мордування священиків, дяків і української інтелігенції. 16 березня 1944-го владика Іларіон постановою Собору єпископів Автокефальної Православної Церкви в генерал-губернаторстві отримав сан митрополита. 18 липня 1944-го прийшов наказ про евакуацію Холма, зокрема й єпархіального управління. Митрополит Іларіон відбув до м. Криниці (Польща). Якийсь час із владикою велися перемовини про посаду на Київській кафедрі.
Наприкінці II світової війни і перші роки після неї жив і працював спочатку у Словаччині, потім Австрії та Швейцарії. 19 вересня 1947-го прибув до м. Вінніпега (Канада). 1 листопада 1947-го митрополит Іларіон написав заяву Синоду УАПЦ про «перервання зносин з Священним Синодом УАПЦеркви до ліпших часів». Синод ухвалив листа владики «приложити до діла». 8 серпня 1951-го надзвичайний собор Української Православної Церкви в Канаді обрав владику Іларіона митрополитом Вінніпега і всієї Канади. Митрополит Іларіон, спроваджений українською громадою Собору св. Покрови у Вінніпезі.
Такий перелік найважливіших подій із життєпису митрополита Іларіона (згадайте заодно першого русича митрополита Іларіона Київського (1051). Як перегукуються нині ці славетні імена українських особистостей, їх духовна праця, служіння народові, Богові та Церкві. Син митрополита Іларіона (Огієнка) – Анатоль в одному із видань (З. Тіменик) згадує, коли урядовець запитав батька, чому він втручається в громадські та інші нецерковні справи, відповів: «Служити Народові – то служити Богові». Очевидно, що таке ж кредо сповідував у своєму житті та праці митрополит Іларіон Київський, автор донині актуального твору для нас, українців, – «Слово про Закон і Благодать».
Серед вервечки найголовніших праць митрополита Іларіона (Огієнка): Огляд українського язикознавства (1907), Українська культура (1918), Рідна мова в українській школі: Замітки з методики рідної мови (1918), Статут чехословацької Церкви. З чеської мови переклав професор І. Огієнко. – Тарнів, 1921, Український стилістичний словник (1924), Історія українського друкарства (1925), Wzory pism cyrylickich (1927), Констянтин і Мефодій, їх життя та діяльність (2 тт., 1927-1928), Пам’ятки старослов’янської мови 10-11 вв. (1929), Українська мова 16 ст. (Крехівський апостол) (1930), Складня української мови (2 тт., 1937-1938), Українська Церква. Нариси з історії Української Православної Церкви (2 тт., 1942), Слово про Ігорів похід: Літературна монографія (1949), Історія української літературної мови (1950), Українська літературна мова (1951), Поділ Єдиної Христової Церкви і перші спроби поєднання її: Історично-канонічна монографія (1952), Іконоборство (1954), Як поводитися в Божому храмі (1955, 1983), Українська церква за час Руїни (1956), Князь Костянтин Острозький і його культурна праця (1958), Граматично-стилістичний словник Шевченкової мови (1961), Хвалімо Бога українською мовою! (1962), Недоспівана пісня: Богдан Хмельницький: Історична епопея (1962), Дохристиянські вірування українського народу. Історично-релігійна монографія (1965) та багато інших.
Митрополит Іларіон (Огієнко) – перекладач Святого Письма (Біблії) та богослужбових книг на українську мову, автор віршованих творів релігійного змісту, наприклад, Філософські містерії (1957). Працю над перекладом Святого Письма завершив 11 липня 1940-го. Однак, внаслідок об’єктивних та суб’єктивних обставин (II світова війна, відхід у вічність дружини – Домініки (+1937), прийняття чернечого постригу, посвячення у сан єпископа) видання Святого Письма здійснене наприкінці 1958-го. Дослідники підрахували, що митрополит переклав українською мовою 775 тисяч слів з арамейської (давньоєврейської) і давньогрецької мов, використав 37 різних словників по 400 і більше сторінок кожний. Український переклад Святого Письма митрополита Іларіона (Огієнка) перевидавався в Канаді, США, країнах Західної Європи. В Україні його Святе Письмо коштами Українського Біблійного Товариства (УБТ, 1991) видавалося багатотисячним накладом у 1995 та 2002 роках.
Митрополит Іларіон (Огієнко) – редактор і видавець журналів «Рідна мова» і «Наша культура» у Варшаві (1933-1939), «Слово Істини», «Наша культура», «Віра й Культура» у Канаді.
В Україні за роки радянської влади наукові, науково-популярні та богословські праці Івана Огієнка були заборонені. Навіть, незважаючи на бурхливі перебудовні процеси, цензура продовжувала функціонувати, ледь послабивши зашморг на вітчизняній літературі. Так, тільки наказом Головліту УРСР (11 жовтня 1989-го) було повернуто із спецфондів у бібліотеки загального користування твори 27 осіб, серед яких були праці Івана Огієнка. До слова, Львівський облліт (діяв до 17 січня 1990-го) за чисельністю був серед найбільших в Україні. За даними книги Історія Львова (Т. 3, 2007), 1970-го він мав 13 працівників. До того ж Львівське управління, як стверджують сучасні архіви та дослідження, виявляло особливу прискіпливість і «принциповість».
Тільки в часи сучасної новітньої історії України українська спільнота отримала можливість читати, вивчати і досліджувати праці митрополита Іларіона (Огієнка). Серед перших праць, виданих в Україні, були – монографія Дохристиянські вірування українського народу. Вона видана 1992-го коштом Акціонерного комерційного банку «Градобанк» м. Києва. Науковий консультант – доктор філологічних наук Олекса Мишанич. Це факсимільне відтворення за виданням 1965-го, Вінніпег. У книзі описано дохристиянські вірування, слов’янську міфологію, головних дохристиянських богів, українську демонологію, дохристиянську богослужбу, відунство і повір’я, життя людини в обрядах і повір’ях, смерть, похорон і позагробне життя, стародавні народні свята, двоєвір’я, вдачу і суспільне життя наших прадавніх предків.
Українська Церква. У двох томах (– Київ, Видавництво «Україна», 1993). В анотації до праці зазначається: «Видання, що вперше побачило світ у Празі 1942 року, стало бібліографічною рідкістю. Ім’я його автора Івана Івановича Огієнка (1882-1972) – видатного українського етнографа, письменника, перекладача, державного і церковного діяча на довгий час було викреслене з нашої історії. У книзі на основі численних історичних джерел розповідається про поширення християнства в Київській Русі, виникнення Української православної церкви, її боротьбу за незалежність від Російської, визначну роль у розвиткові духовної культури українського народу». Тут маємо важливе і всебічне обгрунтування: «Київська Церква рано набула собі великої поваги, а тому Київський митрополит постійно називався «митрополит Київський і всея Руси» і фактично був керівником усієї східної Церкви – в Україні, в Москві і на Білій Русі».
У серійному виданні «Бібліотека українця» 1993-го вийшла брошура: Митрополит Іларіон (Іван Огієнко). Як поводитися в Божому храмі. (– К.: ПБП «Фотовідеосервіс», 1993. – 72 с.). Видрук зроблено за виданням: Митрополит Іларіон. Як поводитися в Божому Храмі. – Вінніпег, 1955. – 72 с. Йдеться про морально-етичні засади життя та поведінки християнина при здійсненні Богослужіння. Книга містить багато цінних порад для молоді різних християнських віровизнань, обіймає низку проблем церковної педагогіки. Текст до друку підготував доктор філологічних наук Олесь Білодід.
Нарешті, спадщина митрополита Іларіона (Огієнка) стала джерелом для багатьох дослідників української наукової та богословської літератури, яка отримала відповідний напрямок – огієнкознавство. В цьому теж вбачаємо велич і різнобарвний світ Огієнкового духа, його серця і подвижницької праці. Постійно до праць митрополита звертаються наукові працівники Львівського музею історії релігії, дослідження його спадщини періодично друкуються на сторінках щорічного наукового збірника «Історія релігій в Україні» (виходить із 1992-го). Зокрема, серед авторів дослідників огієнкознавства опублікували матеріали доктори та кандидати наук, аспіранти, здобувачі, музеєзнавці – Анатолій Колодний, Людмила Филипович, Ірина Преловська, Михайло Скалецький, Оксана Панько, Світлана Повторева, Ірина Вовк, Зоя Росінська, Анатолій Яртись, Зиновій Тіменик, Ірина Петренко, Оксана Бегей, Валентина Дем’ян, Борис Вол, Ніна Шевченко, Олександра Кундус та багато інших. Оригінальне перше видання під назвою «Огієнкові афоризми і сентенції» в історії української науки й культури видав Зиновій Тіменик. За цим же автором упорядкування, вступна стаття і покажчик. Книга містить 500 виразів із 244 різножанрових творів (проповідей, послань, притч, наукових праць, поезій, публіцистики), що відтворюють усю неповторність, глибину й актуальність думок митрополита Іларіона (Огієнка). Варто зауважити, що упорядникові видання надсилали різноманітні огієнкознавчі матеріали із Канади, Польщі, Франції, Італії, Аргентини, США, Англії та України.
В експозиції Львівського музею історії релігії виставлена книга професора Івана Огієнка «Пам’ятки старослов’янської мови X-XI віків. Історичний, лінгвістичний та палеографічний огляд з повною бібліографією та альбом 155 знимків з пам’яток з кирилівською транскрипцією» – Варшава, 1929.
Оксана Боруцька, спеціально для «Вголосу».
«Вголос»
ІА "Вголос": НОВИНИ