[media=74597,74598,74599,74600,74601,74602,74603]
Символічно, що мешканець Луганська Ярослав Дудіч народився на Львівщині і потрохи пожив у багатьох містах нашої держави. Він назвав свою акцію «Україна – мій дім», а на прапорі, який майорів на ровері написав «Луганск Львів». Щоправда, в Луганській області, за словами велосипедиста, український стяг доводилось ховати у рюкзак.
Ідея «з’єднати країну невидимою ниткою», за словами Ярослава Дудіча, у нього з’явилася зовсім спонтанно. Медик за освітою, головний лікар медичного центру у Луганську каже, що не міг просто спостерігати за тим, що відбувається у рідному місті, яке ще донедавна було мирним, а нині переживає справжню війну.
«Раніше я ніколи так багато не подорожував велосипедом, бо це лише моє хобі. Я просто їздив ним на роботу та додому. До подорожі спеціально не готувався, але все вдалося. Просто коли почалися оці поділи на ДНР, ЛНР та Україну, всередині мене щось закипіло, я зрозумів, що мушу щось робити, хоча б якусь піщинку всипати в чашу об’єднання країни. Кричати у Луганську вголос, що схід і захід разом, що я за єдину Україну я не міг, бо мене взяли б, вкинули у підвал або вбили. Тому я сів на велосипед і поїхав», – розповів Ярослав Дудіч.
Протягом 12 днів чоловік проїхав понад 1,5 тисячі кілометрів: щодня проїжджав в середньому 140 км. Щоразу ночував у наметі і лише в Києві трохи відпочив вдома у друзів.
У кожному місті, куди приїжджав сміливий луганчанин, його зустрічали групи людей. Проводили екскурсії, показували найвизначніші місця, просто розмовляли. Та й на трасі велосипед, прикрашений синьо-жовтою символікою, привертав увагу. Ярослав Дудіч розповів, що постійно сигналили водії, люди кричали «Слава Україні!».
«Їдучи з Луганська до Львова, я бачив різну Україну в різних містах. Луганськ зараз – це повна депресія. Місто сіре не лише на вулицях – сірі душі людей. На Луганщині подекуди довелося розбирати велосипед і їхати електричкою. Коли я вже «винирнув» у Харкові, почалась відлига: я вдихнув на повні груди, розправив плечі, дістав із наплічника прапор. А вже далі, починаючи від Полтави, я відчував справжню Україну, цю єдність, прагнення цілісності», – поділився враженнями луганчанин.
Чоловік розповів, що хотів, аби з ним поїхали товариші, однак усі бояться. Навіть на прохання зняти у центрі міста відеоролик про свій марафон він отримав відмову від товариша. «Він сказав: всюди ж камери! Нас просто повбивають», – пояснив Ярослав Дудіч.
У Луганську, за його словами, зараз люди бояться говорити про єдину Україну не лише надворі, але й навіть вдома. За словами луганчанина, у сепаратистів є списки людей, які проти створення так званих народних республік. Цих людей ловлять на вулицях або у їхніх будинках, забирають і кидають у підвали. Відпускають тільки за великі гроші, якщо їх приносять родичі, або б’ють до півсмерті. Керують місцевими сепаратистами «професійні вбивці», по діях яких видно, що вони бездоганно знають свою праву. Місцевим доручають хіба охороняти незначні блокпости, використовують як «гарматне м'ясо».
Ярослав Дудіч каже, що загалом Луганська народна республіка – це переважно бандити, криміналітет, наркомани та алкоголіки. З подачі спецслужб Росії людей там налаштували на незалежність, дали зброю у руки «потрібним» особам і тепер важко буде зупинити те, що відбувається.
«Щоб не згас запал, їх постійно «підгодовують» грошима. І платить не лише Росія, але й місцеві князьки. До прикладу, мародерство не зачіпає супермаркети та бізнес, який тримають олігархи, бо вони теж платять, щоб їх не рухали. Гроші представникам так званої ЛНР дають ті, кого я вважаю зрадниками, – Єфремов, комуністи та представники місцевої влади», – розповів луганчанин.
Він вважає, що ситуація, яка зараз є на сході України виникла тому, що люди там байдужі до всього. Вони не відчувають потреби у національній самоідентифікації, живуть за принципом «моя хата скраю». Безперечно до поглиблення сепаратистських настроїв у Східній Україні долучився і Путін.
Луганчанин просить не залишати його земляків наодинці з бідою. А допомагати мешканцям сходу, на його думку, треба не так матеріально, як духовно, адже зараз там повний інформаційний вакуум. Люди не мають істинного уявлення про те, що відбувається у державі, бо відключене не лише українське телебачення та радіо, а й навіть інтернет.
Ярослав Дідич каже, що вже сумує через завершення подорожі. Тут, на Львівщині планує відвідати друзів та розчистити криницю у рідному селі. Однак прогнозувати, чи повернеться назад у Луганськ, наразі не береться та й не знає чи буде куди… Луганчанин дуже сподівається, що його мирна акція допомогла хоча б одній людині зрозуміти, що Україні – єдина і кожен має зробити хоч щось, щоб так було завжди.
Леся Бурбан, «Вголос»
ІА "Вголос": НОВИНИ