Протягом повоєнних часів, від закінчення Другої світової, загальна кількість населення України невпинно збільшувалась: з майже 42 мільйонів українців у 1959 році до більш як 52 мільйонів на початок 1993 р. Після цього усе кардинально змінилося і розпочалося скорочення кількості населення.
За даними першого й останнього перепису, в Україні на кінець 2001 р. загальна кількість постійного населення становила 48 млн 241 тис. осіб. Станом на 1 серпня 2016 року Державна служба статистики подає дані трохи більше 42,6 млн осіб, не враховуючи АР Крим.
Загалом, черговий Всеукраїнський перепис населення мав би відбутися у 2020 році. Однак, прогнози експертів невтішні - українців ставатиме все менше й менше. Чому так, «Вголосу» розповів заступник директора Iнституту демографiї та соцiальних дослiджень iменi М.В. Птухи НАН України Олександр Гладун:
На початку незалежності кількість населення в Україні становила 52 млн, зараз трохи більше 42 мільйонів, чому так відбувається? Куди насправді зникають українці?
Скорочення чисельності українці насправді дуже велике. Але слід врахувати, що останні дані, які подає Державна служба статистики, не включають населення Криму, адже статистика працює лише на офіційних даних. За рахунок Криму ми не дораховуємося приблизно 2,3 млн осіб. Фактично, зараз ми мали б мати приблизно 45 млн українців. Хоча це скорочення й справді дуже велике: якщо аналізувати його в демографічному історичному вимірі, то це дуже суттєво.
Загалом чисельність населення залежить від трьох чинників: від народжуваності, смертності та міграції. Якщо ми розглянемо кожен з них окремо, то з’ясується, що впродовж багатьох останніх років народжуваність в Україні зменшувалась. Найбільший мінус припав на 2001 рік. Тоді на тисячу населення народжувалося 7,7 дітей. Станом на 2015 рік це приблизно 10-11 дітей на тисячу населення. Процеси народжуваності почали відтворюватися, але була досить велика яма всередині 70-х років, обумовлена декількома чинниками. По-перше, економічним становищем та зміною репродуктивної поведінки жінок. Відбувся певний перехід на західну модель народження: якщо простіше, то жінки просто почали менше народжувати і пізніше – не в 24 роки, наприклад, як це було на поч. 90-х, а в 27 років. Коли зміщується календар народжуваності, відповідно й жінка теоретично може народити менше дітей.
Також,у зв’язку з тим, що в першій половині ХХ ст. у нас в країні були великі катаклізми, як Голодомор, Перша і Друга світова війна, вони відобразилися на структурі і чисельності населення через покоління. Адже тоді була підвищена смертність і зменшена народжуваність. Ті, хто не народився у 40-их, умовно, не народили в 60-их, а ті відповідно не народили у 80-х. Ці демографічні хвилі призводять до того, що чисельність населення може скорочуватися, а може збільшуватися, залежно від того, яка група жінок вступає в репродуктивний вік. Хоча зараз у нас, за багатьма дослідженнями, жінки в середньому налаштовані мати 2 дитини. Та для того, щоб чисельність населення не скорочувалася за рахунок природного чинника, потрібно, аби кожних 10 жінок народжували 21-23 дитини. У нас зараз 10 жінок народжує 15 дітей. Тому лише за рахунок народжуваності ми зараз не можемо забезпечити природне відтворення населення.
А як щодо смертності, як вона впливає на демографічну ситуацію?
Смертність обумовлена багатьма факторами, один з них – структурний фактор. У нас дуже велика кількість осіб похилого віку – старших за 60 років більше 22%. За всіма демографічними параметрами така країна вважається старою. Природно, що чим більше людей похилого віку, тим більша смертність. А дітей у віці до 15 років у нас всього 15%. Відтак, в Україні спотворена вікова структура населення: дітей менше, а людей похилого віку більше. Це обумовлено як історичними подіями, так і тим, що народжуваність падає, а також зовнішніми чинниками – погана екологія, криза в системі охорони здоров’я, криза в доходах: люди економлять на ліках, немає ставлення до свого здоров’я, як до цінності, немає культу здорового способу життя. За багатьма демографічними параметрами, Україна на початку 60-х років була на рівні західних країн, або й краще. Потім у нас був період застою, коли бюджет формувався за рахунок продажу алкоголю тощо. А ще немає довготривалих державних програм, наприклад, у Фінляндії, коли виявили, що у них велика частка людей помирає від серцево-судинних захворювань, розробили цілий комплекс програм: популяризація здорового харчування, здорового способу життя. Ця програма тривала 20 років, незалежно від того, хто був при владі. І вони досягли зменшення смертності від серцево-судинних захворювань. У нас зараз частково молодь займається у спортзалах, але це не масове явище, яке б уже закарбувалося у свідомості.
Також, порівняно з іншими країнами, у нас висока смертність чоловіків працездатного віку, як через гірші умови праці, так і через нехтування своїм здоров’ям. Та й тривалість життя у нас невелика, а від цього і відмінності у структурі причин смертності, порівняно із західними країнами. Адже в Україні 66% людей помирає від інсультів, інфарктів у той час, як у західних країнах збільшується частка людей, які помирають від онкохвороб. А ті, як правило, вважаються захворюваннями людей старшого віку. У 12 країнах Європи смертність від онкохвороб перевищила смертність від серцево-судинним захворювань.
Наскільки вагомим є вплив міграції на демографічну ситуацію?
Якщо говорити про міграцію, тут ми повинні розділяти два моменти: офіційні дані і неофіційні. Після набуття незалежності ми мали трохи збільшену чисельність населення за рахунок того, що до нас приїжджали люди з колишніх республік Радянського союзу. Потім десь до 2004 року мали постійне скорочення населення за рахунок мігрантів – на рівні 130-150 тисяч осіб щорічно. Після цього до 2009 року невеликий приріст населення на рівні 14-18 тисяч щорічно. Практично. офіційно зареєстрована міграція не надто впливає на чисельність населення. Однак ми маємо виклики, пов’язані з трудовими мігрантами, які виїжджають за кордон, як туристи, а також хвилею еміграції, пов’язаною з війною. Тому, можливо, в Україні зараз навіть менша кількість людей, аніж це показує офіційна статистика.
Чи можемо ми, власне, вже зараз стверджувати про демографічну кризу?
Передумови цієї кризи, особливо в сільській місцевості, були вже в середині 60-х років. Міграція, старіння населення - там усі ці процеси почали відбуватися значно швидше. Це комплексна проблема, яка не може бути вирішена дуже швидко. Демографічні процеси дуже інерційні і надто пов’язані між собою.
Які прогнозуєте тенденції на найближчі десятки років?
Тенденції щодо скорочення населення, за прогнозами нашого, інституту, будуть продовжуватися. І вже десь у середині цього століття, а це 2050-2060-ті роки ми матимемо кількість населення приблизно 35 млн, плюс-мінус 1 мільйон. І це ще прогноз з урахуванням Криму. Загалом прогнози робляться за різними сценаріями, це середній сценарій, де враховано середній рівень народжуваності і смертності. Демографічних передумов немає, щоб стабілізувалася демографічна ситуація. Це можливо, якщо щось різко зміниться в демографічній поведінці населення, особливо щодо народжуваності. Якщо у нас, наприклад, суттєво збільшиться рівень заробітних плат, покращиться ситуація з житлом, адже ці два фактори найбільше стримують народжуваність. Можливо, тоді щось зміниться, але позитивних прогнозів ми не даємо.
Тобто, якихось радикальних методів, аби покращити демографічну ситуацію, фактично, немає?
Ми вважаємо, що немає суто демографічних чинників впливу на демографічну ситуацію. Усе потрібно розглядати в комплексі, адже демографія – це дзеркало соціально-економічної ситуації в країні. І сама ситуація з демографією не може змінюватися миттєво, у демографії такого просто не буває.
Що роблять у європейських країнах, які зіштовхнулися з подібною проблематикою? Наприклад, знаємо, що деякі практикують відчиняти двері перед мігрантами. А якими б методами могла скористатися Україна?
В принципі з такою кризою, тільки дещо в інших параметрах, зіштовхуються більшість країн Європи. Частина з них вирішує це за рахунок міграції, але треба усвідомлювати, що це змінює країну. Візьмемо приклад Франції, яка дозволила практично вільно в’їжджати мешканцям колишніх своїх колоній з африканських країн. Відтак, в самій Франції зросла чисельність арабського населення, а це призвело до збільшення конфліктних питань у суспільстві, натомість не вирішило багатьох проблем, а створило певне підґрунтя навіть до терористичних актів, які ми бачимо зараз.
Якщо використовувати міграційний чинник, то це треба робити дуже обережно. З якої країни запрошувати людей? Як їх адаптувати потім? У нас певний приріст є з колишніх республік Радянського союзу, зокрема, кавказьких, з Афганістану. А з розвинутих країн люди до нас просто не поїдуть. Уявімо, що півмільйона сирійців приїде до 45 мільйонів українців. На скільки б це взагалі змінило країну, чи готові ми до цього? Це буде зовсім інше суспільство. Тому з міграційним чинником слід працювати дуже обережно. У нас немає, на жаль, ані нормальної демографічної політики, ані міграційної політики. Все, як відбувалося само по собі, так і відбувається.
Як останні події в Україні, а саме війна, економічна криза, відобразяться на демографічній ситуації через кілька років?
Я завжди кажу, що лише після того, як завершиться війна і ще через 3-5 років опісля можна буде говорити про те, як вона вплинула. Якщо говорити загалом, то під час будь-якої соціальної кризи, чи економічної, чи війни, завжди збільшується смертність і скорочується народжуваність. Це в усіх країнах так. Опісля смертність дещо зменшується, бо нібито слабші померли під час війни, а народжуваність дещо збільшується. А потім відновлюється та ситуація, яка була до початку війни і зберігаються ці десятилітні, столітні тренди.
Олена Янковська, «Вголос»
ІА "Вголос": НОВИНИ