[media=163606,163607,163608]
Кореспондент «Вголосу» поспілкувався із молодим офіцером, який прибув на лікування до Львівського шпиталю, про нинішню ситуацію на сході та про можливі наслідки такої війни.
Чому пішов на фронт?
Набридло свавілля. Треба було діяти. Одним із методів дії було прийняте для себе рішення захищати людей. Я почав втягуватися у вир тих буремних подій в країні. Спочатку я потрапив на Майдан.
Там познайомився з досить цікавими людьми, з якими я продовжив свій шлях далі, з якими почав бачити подальшу мету як дію. Бо, як це кажуть, один у полі не воїн. А так хоча б була згуртована команда, всі були дружні, дружно працювали заради одної спільної мети. Це мене досить добре підкріплює й нині. Бо хоч я по життю поводжуся як одинак, але в компанії – цікавіше.
Розкажи про свій шлях на схід. Чому саме «Січ»?
Мала формуватися група однодумців із єдиною думкою, з єдиною ідеєю, з єдиною метою. Але, як показали наступні фактори, що це не до кінця було так. Комусь дещо там не подобалося, але як для мене – для мене там було все. Хто бажає чогось досягнути, він знайде як, де і коли.
На той час мені перебування в «Січі», як робота, дуже подобалася. Тренуєшся, займаєшся улюбленою справою, захищаєш людей і відпочиваєш. Все, що треба для нормального чоловіка, який захищає свій народ.
З якими думками їхав на першу ротацію?
Аби вберегти побратимів.
Які перші враження від так званої зони АТО?
В деякій мірі, якщо чесно, ми були розчаровані. Нас на той час закинули у вже небуремний Слов’янськ. Там як таких військових дій вже не було. Єдине, що у нас була можливість піднімати свій кваліфікаційний рівень, як у бійців. Тобто, адаптуватися на напівворожій території, щоб орієнтуватися, знати як себе поводити, як виїжджати на тривожні виклики, бойові завдання. Виклики, коли у будь-який момент може звідкись диверсант вискочити, зробити обстріл і т.д.. Тобто, треба було діяти оперативно, думати швидко, аби ліквідувати загрозу. Бо одна ваша помилка – це може бути рівноцінно, як мінімум, одному життю.
З якими проблемами зіштовхнувся на службі?
Як я вже говорив, повинні служити і працювати добровольці. Але система намагалась з’їсти батальйон «Січ». З’являлися різні паперові фактори, які починали помалу з’їдати всю роботу. І, до того ж, сама влада не давала йому існувати. Бо добровольців усіх відганяють, а добровольці – це єдина рушійна сила, як на мене, яка на той час була досить потрібна, бо суть усієї так званої АТО зробили, по-суті, вони – добровольці. Не сперечаюся, нині є армія, Нацгвардія… але.
За час служби у батальйоні «Січ», якщо чесно, мені сподобався колектив. Однак останньою серйозною роботою і місцем, де дислокувалися – були Піски і околиці Мар’їнки. Коли вивели батальйон із передової – все затихло. Як можна людям, які прийшли захищати свою землю, сказати, що ви маєте захищати Верховну раду? Ми тренувалися близько трьох місяців заради того, щоб знищувати ворога. Делікатно, грамотно, без жодної похибки знищувати кожного нашого противника. А тут нам говорять: ви нікому не потрібні, захищайте Верховну раду, будьте звичайними міліціонерами. Скажіть це добровольцю. Він дуже буде радий? Людині, яка прагне захистити, а якщо треба – то й життя віддати, тільки якщо треба, бо доброволець не та людина, яка помирає заради держави, а яка живе заради держави. Це всі забувають.
У нас є велика кількість добровольців. А добровольці – це сама незламна сила, яку ще ніхто ніколи не поборював. Вони все рівно вистоять і будуть йти далі, навіть якщо вони будуть розсіяні, вони все рівно згуртуються і далі будуть тягнути цей збройний конфлікт. Якщо чесно, то я сумніваюся стосовно Національної гвардії, тобто наших внутрішніх військ.
Як ти вважаєш, ким бути легше: добровольцем чи мобілізованим? Кому легше нести службу?
Насправді, мало би добре служитися добровольцю. Але, на мою думку, дуже високий рівень заангажованості. Тобто, система не дає рости людям, які прагнуть щось міняти. А країні просто необхідні люди, які можуть щось змінити у цій державі. Бо скільки людей ідуть в політику, на держслужбу, щоб збагатити себе, захистити свій бізнес. Свій. Тобто, власні інтереси. А можливість допомогти людям?
Розкажи про свою контузію. Де отримав?
У підрозділі «Карпатська Січ» отримав контузію головного мозку. Це було в серпні 2015-го.. На той час я перебував на стадії оформлення у 93-ю ОМБр. Як завжди займався буденною справою, тим, чого навчили. Використовував свої знання на практиці: допомагав хлопцям облаштовувати бліндажі, оборонні та вогневі точки встановлювати. Це було під Донецьким аеропортом.
Під час одного такого вечора нам передали по рації, що такий собі сепарський командир «Гіві» на нас дуже образився, бо ми їм жити не давали. Вони передали по своїх каналах, що буде «отвєтка» із танків і САУ. Я ще тоді хлопцям говорив, як зараз пам’ятаю: хлопці, якщо буде якийсь обстріл, якщо хтось мене ослухається – я сам надаю копняків.
Спочатку було тихо, а потім все почалося із легких пострілів кулеметів, які підсилились мінометами і почала працювати артилерія. Ворог старався бити прицільно по наших позиціях. Щось так гучно гупнуло, що запищало аж у вухах. Просто це було вже в стані афекту. Хлопці, які були у моєму підпорядкуванні, вирішили подивитися, що сталося. Я їх відправив у бліндаж і лишився зі своїм напарником «Йорком», якого потім загнав у нору. Сам залишився спостерігати та намагався передати координати звідки ведеться вогонь.
У нас у підрозділі постійно проходили навчання. Я на той час був інструктором. І от під час тренувань я відчув сильний шум в голові і вухах. Давалася в знаки контузія. І так я потрапив до лікарні.
Я знаю, що це була не перша твоя контузія…
Так, першу контузію я отримав на Майдані під час останньої революції. У бійні із «Беркутом». Спочатку у мене під ногою вибухнула світлошумова граната і потім під щит закотилася граната прямо під коліно. Врятував мене тоді щиток на нозі, який був повністю обсмалений від вибуху. І потім ще було пряме попадання коктейлем Молотова по голові.
Зі сторони «беркута»?
Так, зі сторони «Беркута». Тоді добре, що у мене були засоби захисту. Потім отримав численні удари дубинкою і берцами по голові. Навіть шрам лишився на потилиці.
До речі, ти ж подавав до суду на «Беркут»? Як там ця справа?
У Львові, здається на Городоцькій, у прокуратурі є моя заява. Там не просто заява написана, там подано по факту побиття. По знятих побоях, по огляду лікаря був встановлений факт побиття. Декілька разів я давав покази. Але саме головне, що коли давав покази у своєму райвідділку, мені прокурор сказав, що цю справу ніхто взагалі не буде вести. Забудь про неї. Зараз просто не маю часу то піднімати.
Чи змінилася українська армія за два роки війни? Які нині реалії?
Які реалії? Стара техніка. Я навіть скажу, як це називається: «вміння керувати підрозділом за умов обмеженого фінансування». Це так нині називається. За це навіть щось доплачують (сміється).
По перше, хоча б броня є, каски є, в кожного вже є автомат. Техніка починає ремонтуватися. Наприклад, я забирав із ремонту машину, то на неї витратили більше чверті мільйона гривень. А такої техніки дуже багато ремонтується.
Є багато недопрацювань. Бо на тих же заводах немає чим ремонтувати, де запчастини брати, але хлопці викручуються як можуть.
Але можу сказати, що хоча б 24-річний занепад армії зупинився. Почали літаки літати. Наші хлопці тренуються. Але все одно залишається величезна проблема із пальним. Не розумію чого. Начебто самі свою нафту добуваємо. Думаю, що не так важко її переробити і кинути на промисловість військову. Але це нікому не треба.
Ким краще бути - рядовим чи командиром?
З одної сторони, рядовий ні про що зайве не думає. Йому сказали – він робить. Але з іншої сторони, ти бачиш, що командири не вміють думати і приймати своє командирське рішення. Тоді що зробиш? Єдиний варіант – міняти командирів, щоб оті солдати знали, що робити. Я розумію, що я ще не досвідчений і багато ще чого не знаю. Два роки війни – це не два роки вивчати українську паперову армію.
А яка вона, ця українська паперова армія?
Хочеш щось зробити, наприклад, сказати солдатові, вітаю тебе, ти – сержант. Ти повинен написати рапорт, цей рапорт підписати у вищого начальства, потім після вищого ще у вищого начальства, аж поки не дійде до самого вищого. Після цього документи переходять у відділ кадрів частини. І вони потім починають друкувати. Якщо пропустили одну кому чи рядочок – починається ще веселіше. Людину, наприклад, призначили на посаду, але звання не присвоїли. Доводиться потім далі працювати. Приходити у стройову частину, дізнаватися номер наказу, який ти сам не знаєш. Бо, якщо не присвоїли звання, а лише помінялася посада, то не завжди номер наказу достовірний або чітко написано номер. Доводиться сидіти день, два випрошувати в людей, щоб вони виділили тобі 5 хвилин, аби перевірити всі списки і реєстри.
Наприклад, у мене два сержанти півроку тому отримали молодшого лейтенанта, а в них посада «солдат». І враховуючи те, що їм присвоювали «старшого солдата», «молодшого сержанта» і от зараз вже мали присвоїти «сержанта», а у них у військовому квитку – лише «солдат».
Наближається зима. Як зараз із забезпеченням на фронті?
Дають один комплект зимової форми. І це є добре, що хоча б один комплект видають кожному солдатові. Але як придумали розумні люди? Розумні люди придумали, що видавати треба 3 комплекти. Один переться, а другий вже готовий до вдягання. У випадку, якщо попередній намок або забруднився, має бути як мінімум один комплект на заміну. Уявіть собі, мокра, холодна осінь чи зима. Треба вдягнути щось тепле, сухе. А солдат немає на заміну нічого. Вдягає холодне і потім різні хвороби. Хлопці їдуть по лікарнях і немає кому служити.
Яка ситуація на східному фронті?
Ситуація загострюється. Проявляється це в жертвах. Росте кількість жертв. Грубо кажучи, в середньому ми втрачаємо в день 1 людину і 2-3 поранених. Так як мене вчили, що втрати на війні допустимі до 30% за військову кампанію. Наскільки розумію, у нас втрати перевищили 50% пораненими і вбитими. Я б не сказав, що ми маємо АТО. Це реальна війна. Просто ми ті втрати приховуємо за тим, що набираємо нових людей на місця тих, кого вже нема або хто лікується, або хто вже ніколи не зможе вилікуватися. Ті ж інваліди, які не зможуть навіть захистити свою родину. Немає навіть гарантії зараз, що всі зможуть отримати групу інвалідності. І на 1000 грн. їм доведеться купувати ліки, платити комунальні послуги, і, я навіть не знаю, чи будуть кошти на те, щоб за щось харчуватися.
Як нині веде себе ворог?
Переважно спить, але якщо працює, то працює чітко. По відпрацьованих схемах, позиціях. Вони все знають. Як не знати, якщо їхні безпілотники літають направо, наліво. Просто як завжди існують маленькі проблеми, які тягнуть за собою великі. Якщо вони знають де ми є, вони просто чекають моменту. Ми дійшли до тієї межі, що за цей час війни всі знають де і хто стоїть. Необов’язково розвідку чи безпілотними пускати.
Чи відвели російські окупанти важку техніку від так званої лінії розмежування?
Якщо нас нещодавно обстрілювати із танків та артилерії, то думаю відвели на кілометрів 2, щоб прикрити свої війська в момент нападу.
Чи є зараз прямі сутички із ворожими ДРГ?
Сутички і зіткнення постійні, якщо чесно. Особливо на Луганському напрямку. Луганський напрямок після середини 2015-го року став місцем війни ДРГ. Бавляться в хованки. Це сама складніша гра, яка може бути. Хто кого передумає. От якраз там – чесна, правдива, стояча війна. Наскільки я бачив Донецький напрямок, там більше обстрілів, а от тут більш обдумано все. Спочатку пішли «погуляли», «подивилися». Якщо є хвіст – обстріляли хвіст, якщо треба з «великого». Ну іще накидали на позицію, звідки ті прийшли. І все.
От мені лиш цікаво, чи зміг би звичайний шахтар так? Саме головне, щоб такий «шахтар» зняв чужу розтяжку, постави свою і ще все зробив так, наче його там не було. Фахівець своєї справи вчиться 5-6 років. Хіба що треба бути генієм, щоб досягнути майстерності за 2-3 роки. Але все одно треба вдосконалюватися.
Чого нам не вистачає для перемоги над ворогом?
«Оплотів» в так званій зоні АТО. Всієї нашої хорошої, справної техніки там. А ще Нацгвардії. Ну відсотків 20-30% загнати на східний регіон в зону АТО і зробити так: армію поставити на другу лінію, Нацгвардію на першу і між ними поставити інженерні спорудження. І сказати: будете вертатися назад – будемо розстрілювати. Якщо порівнювати армію і Нацгвардію, зараз Нацгвардії більше ніж армії і вона перевершує по воєнній потужності, якщо їм почали видавати танки. Навіщо внутрішнім військам танки? Для цього є армія. Навіщо внутрішнім військам міномети? Машини протитанкової дії, протиповітряної оборони і т.д.?
Для того, щоб внутрішній конфлікт вгамувати, тих же самих терористів, якщо у нас АТО, чому в нас не воює Нацгвардія? Я не можу зрозуміти? Це їхня робота. Антитерористична операція – внутрішній конфлікт. Але, ми забуваємо, що прогрес не закінчується. Теорія війн говорить, що у нас гібридна війна. Якщо у нас гібридна війна – вводиться військовий стан. А якщо вводиться військовий стан – всі промисловості працюють на забезпечення обороноздатності держави. І ніякі стратегічно важливі підприємства не можуть бути у приватних руках. Скажіть, якомусь політику чи олігарху це вигідно?
І тому ми маємо АТО…
За Мінськими домовленостями на Донбасі мають пройти вибори. Як ти до цього ставишся?
Негативно. Ми домовляємося із терористами. Ніхто у світі не домовляється з терористами. Ніхто. Але, враховуючи всі наші втрати… Нам просто треба зробити «бурю в пустелі».
Яка країна, яка має власну самоповагу таке допустить? Я не знаю.
Останній наказ йти вперед, я навіть не знаю, коли був. А ви розумієте, що зараз психологічна картина може скластися така: через фазу застою може статися, що у людей просто поїде дах і вони будуть або втікати із поля бою, або йти на ворога самовільно. Ти не будеш контролювати людей. Ніхто не зможе контролювати. Вони навіть можуть збунтуватися. Будемо мати Туреччину.
Що плануєш далі робити?
Далі хочу підтягнути своє здоров’я. Далі рости, щоб щось міняти. Надіюся, що вийде. Починаючи із «Карпатської Січі», я почав свою діяльність як інструктор. Якщо все вийде, хотів би стати інструктором Української армії і вчити Українську армію, щоб бути впевненим, що хоча б частинка цієї армії буде навчена так, як має бути. А не буде військо отамана… (сміється).
Як ставишся до того, що іноземці приїжджають до нашої країни і тренують наших солдатів?
Я тільки за. Це нам потрібно для обміну досвідом. Є те, що ми вміємо краще, є те, що вони вміють краще. Я б не сказав, що ми настільки всі загиблі. Головне завдання - знати шаблони, але вміти відштовхуватися від них, іноді ламати. Тобто, ти знаєш, що треба зробити, але обдумай до кінця, бо кожна ситуація має свої «але».
Побажання?
Треба триматися. Треба тренуватися, поки затишшя. І надіятися, що наша влада дасть команду «Фас!». Але в перших рядах піде Нацгвардія, бо у них хоча б зброя є нормальна. Бо ми воюємо зброєю зразка 40-70-х років. Ми (армія) воюємо у Другій світовій, а Нацгвардія – фактично у Третій.
Алла Федорченко, «Вголос»
ІА "Вголос": НОВИНИ