Нація не пропадає якщо є кому за неї вмирати Нотатки від очевидця про лицарів УПА

«Нація не пропадає, якщо є кому за неї вмирати». Нотатки від очевидця про лицарів УПА

Лицарі, патріоти, культурні та освічені люди – так про захисників України середини минулого сторіччя розповідає 88-річна пані Юлія Островська із с. Оброшино, що біля Львова, - свідок боротьби упівців за вільну Україну. Вона й сама, ризикуючи, допомагала повстанцям, більшість із яких були її друзями. Адже й у її родині було чимало захисників. Тепер береже спогади про долі та боротьбу оунівців та упівців, що жертвували всім і йшли насмерть, аби здобути Україні волю.

З дитинства – у боротьбі із поляками

Пані Юлія виростала у патріотичній родині. Причому вже з дитинства була включена у боротьбу з поляками, від яких її родина дуже постраждала. Батько був Січовим Стрільцем. За те, що воював за Україну, на два роки потрапив у польський полон. Дід також воював у Першій світовій і був у полоні на Сибіру. Татові брати були членами ОУН і теж боролися з поляками. Один з них сидів у концтаборі у Березі Картузькій. Згодом дядько Йосип Бордун загинув у тюрмі на Лонцького. А його брат Микола Бордун - у «Бригідках».

Націоналістичний рух біля Львова

Жінка пригадує: перед війною в Оброшино було 50 членів ОУН, озброєних крісами і гранатами. Незадовго до цього сюди переселився зі Стрийщини професор Лев Шанковський, який мав чималий військовий досвід, адже був вояком УГА, і почав дуже активно організовувати націоналістичний рух. При цьому викладав українську мову у школі.

«У вересні 1939 року оброшинські ОУНівці на чолі з Шанковським напали на польський військовий вишкільний аеропорт: спалили 11 літаків, роззброїли 500 польських вояків та захопили 8 скорострілів, 370 крісів, багато скринь з гранатами та набоями. Утримували сполучення Львів-Самбір та боронили українські села від польських загонів, які тоді були у лісах», - пригадує пані Юля.

 

«Це не були випадкові хлопці. Це свідомі хлопці, причому освічені люди. Вони свідомо йшли воювати за Україну»

 

Та додає: «Шанковський мав великий авторитет. В кінці 30-хх рр. організував у себе вдома вишкіл молодих хлопців. При цьому вони вчити історію України, твори проукраїнських діячів, історію українського війська. Ввечері відбувалися марші. Він свідомо готував хлопців до війська. Адже це не були випадкові хлопці. Це були свідомі хлопці, причому освічені люди. Вони свідомо йшли воювати за Україну. А професор Шанковський до патріотизму хотів додати ще й освіту».

Жінка добре пам’ятає: професор завжди дбав про освіту українців. Згодом організував в селі агрономічну школу, з якої багато хлопців пішли в УПА. «У 1942 року Шанковський перейшов до Львова – працювати в Український центральний комітет. В той час Роман Шухевич попросив його допомогти організувати Українську Головну Визвольну Раду: дуже йому вірив, бо той зробив багато для організації УПА. Проте, незважаючи на від’їзд, Шанковський й надалі продовжував керувати підпіллям», - додає пані Юлія.

Серед тих хлопців, яких виховував професор і які пішли здобувати вільну Україну, був і дядько пані Юлії Іван Базарник. «Мій дядько був дуже свідомий. Шанковський виховав у ньому бойовика. У 1942 році він пішов в УПА. Це була важка хвилила. Дідусь мав лише одного сина і четверо доньок. Сказав тоді: «Я тебе лише одного маю, а ти йдеш!» А він схилився, поцілував його в руку і каже: «Тату! Та я ще вернуся! Я йду боротися за вільну Україну! З вільною Україною прийду!». Був багатим і добрим господарем. Любив працю. Але Україну любив більше. Знаю, що воював у сотні «Сіроманців» та був у Службі Безпеки. Однак через три роки пропав безвісти: ніхто не знає, де він загинув».

Пані Юлія каже: потім її дідуся за «бандитську» діяльність вислали на Сибір. «Спочатку одного разу до дідуся прийшов енкаведист. А вже оголосили по селу, що мій дідусь – то «бандіт», його син воює в УПА. А той чекіст не знав, прийшов і питає діда: «Ти не знаєш, тут такий старий бандит Базарник є. Ти його знаєш? То такий страшний бандит!». На що той відповів: «Та в нас взагалі бандитів нема».

 

«Дуже багато в нас людей виселили. Всі родини тих хлопців, які були в УПА»

 

«Проте у 1947 році, прийшов до діда Дмитра Базарника голова сільради і сказав: він у списку тих, кого мають вивозити на Сибір, - продовжує жінка. - Тоді всіх членів родин упівців виселяли на Сибір. Дуже багато в нас людей виселили. Всі родини тих хлопців, які були в УПА. Сказав: «Ви старі – втікайте. А зять ваш – учасник війни, його не вивезуть». А тітка моя вийшла заміж за хлопця, який служив в радянській армії. Він колись був членом ОУН, але його зловили і він мусів служити в радянській армії. Відслужив, вернувся і далі помагав повстанцям. Але його і мою тітку таки вивезли. Як і моїх бабцю і діда. Мої діди були дуже заможними людьми. А НКВДистам треба було знищити господарства, покрасти все. Бабця вернулася, а дід там помер».

«Упівці ніколи не падали духом. Їх тримала віра»

 

Сім’ю ж пані Юлії не вивезли. Все через те, що на її батька ніхто не доносив. Хоча той співпрацював з бандерівцями: носив їжу повстанцям у ліс, де була криївка. «Він завжди казав хлопцям: «Зрадиш у малому – зрадиш і у великому. Вчив їх людськості». Вони ніколи не падали духом. Їх тримала віра. Хоча радянська влада казала: хто зголоситься з упівців - подарують дім. Але з оброшинських упівців не зголосився ніхто. Але їх потім все одно б знищили», - переконана жінка.

Вона розповідає: у селі було декілька криївок. Селяни також конспіративно допомагали упівцям. Повстанці давали і їй, ще тодішній школярці, розклеювати агітаційні листівки. Таким чином попереджали людей, аби не йти в колгоспи, не розголошувати новин про УПА.

Пам’ятає пані Юлія і той час, коли у 1945 році совіти створили групу злодіїв під виглядом УПА. «Поляки виїжджали до Польщі. А група злодіїв нападала на поляків, ніби це упівці їх обкрадають. Тоді ж зброю легко було здобути. А поляки виїжджали і казали, що то УПА їх грабує. А коли злодії обкрадали магазини, то казали потім, що це також зробила УПА. За це вивозили людей на Сибір. Тому в упівців був наказ перш за все знищити ці групи, що і робила Служба Безпеки. Але люди не вірили у ці провокації – село було дуже свідоме. І хлопці з УПА теж «працювали» з народом. Були і зв’язкові, які пояснювали підпільно, що це не вони. І казали передавати про це тим полякам. Нищили і сексотів, які на них доносили».

Батько і мати – на сторожі воїнів УПА

«Одного разу у 1946 році у нас вдома зібралося четверо упівців. НКВД робило обшуки. А хлопців не було куди подіти. А в нас під хатою була велика пивниця. Хлопці зі зброєю поховалися збоку у пивниці. І тут прийшли четверо шукати. Скільки моя мама пережила! НКВДист підійшов і відкрив пивницю. Але це був молодий солдат і, певно боявся сам спускатися. Став на сходи і посвітив. А хлопці збоку стояли, і він їх не побачив. Мама боялася, щоб упівці теж не вистрілили в того солдата, бо почнеться війна. І коли вже всі пішли, все ж одного лишили, щоб подивитися, чи нема кого в хаті. А мама моя переживала, щоб хлопці не вийшли раніше. Підійшла і почала кричати, чому він один лишився тут. На запитання, чому кричить, сказала, що глуха після вибуху бомби. Москаль її «послав» і пішов. Хлопці потім, коли вилізли, реготали довго і казали, яка вона мудра жінка», - згадує пані Юлія.

«Мого тата також вони дуже любили. Він був стрільцем і розказував їм та вчив їх багато. Вони завжди приходили слухати стрілецькі пісні, які знав тато. Також вчилися від нього патріотизму. Батько ж був свідомий українець. Чекісти хоч приходили до нас із обшуками кожного місяця, але не мали причини його забрати», - додає.

Різдво з повстанцями

«Пригадую також: я була вдома на Різдво у 1946 році. Тоді до нас прийшло шестеро упівців. А до татової сестри, яка була гарною господинею і жила по сусідству, прийшли в той самий час поїсти енкаведисти. Їм тоді було мало їжі і вони хотіли, аби вона провела їх до нас. Та ж вчепилася в піч і сказала, що нікуди з ними не піде, аж завалила ту піч. Після цього вони були дуже злі і пішли з її хати. А вона переживала і казала: «Я молилася і дивилася чи вони до вас не пішли і чи ваша хата не горить. Бо знала, що у вас хтось є. Ми ж погостили упівців і о 5 год ранку хлопці, посвяткувавши і поколядувавши, пішли з моїм татом до церкви», - пригадує жінка ті дні.

«То були високої моралі люди. Хотіли бути вченими»

 

І додає: «Бог оберігав нашу хату. Я постачала упівцям все, що їм було потрібно. Просили також книжки: історію України, географію. Навіть радянську літературу, газети, аби знати історію ворога. Ті хлопці були всі культурні, не пили, не курили. Бо мали бути здорові для України. То були високої моралі люди. Всі хотіли бути вченими. Один мій знайомий Роман – був великим географом, просив мене купити йому книги. Іван Козак, що загинув, був дуже добрим архітектором та взагалі дуже талановитою людиною».

Проте жінка пригадує і трагічні випадки, які спіткали тих, хто боровся за вільну Україну. «Раз був дуже трагічний випадок. У Івана Кулика, який був в УПА, вдома була криївка. Хтось доніс. Хлопці сховалися, але вороги знайшли вихід з тієї криївки і кинули туди гранату. Два хлопці – Михайло Волосецький і Степан Калагурський - вийшли. А Іван Кулик йшов останнім і загинув. Він в тій криївці так і лежав. Аж згодом його тіло перепоховали. Родину того Івана вивезли на Сибір. А тих хлопців потім таки знищили».

Пані Юлія й зараз добре пам’ятає: гірко плакала, коли почула про загибель одного зі своїх товаришів. «Михайло Волосецький - псевдо «Мирослав» - був лицарем: любив армію. Дуже трагічно загинув. За нього давали великі гроші. Хтось, напевно, злакомився. Він втікав з дому, але йому прострелили ногу. І він тоді сам застрелився. Там знищили ще двох хлопців. Їх кинули на драбенястий віз, чоботи стягнули. Коні тягнули їх, так що ноги волочилися по землі. Потім кинули у вапнярку і спалили».

 

«Хлопця привезли мертвого і кинули під школу. І повз нього вели кожну дитину»

 

Пам’ятає пані Юля також випадок, коли енкаведисти вирішили на прикладі «виховувати» непокірних українців. «У 1945 році молодий хлопець Михайло, ховаючись від радянської армії, втікав до лісу. Знав, що там, у криївці, є хлопці. А його побачив енкаведист і застелив. Потім хлопця привезли і кинули під школу. Повз нього вели кожну дитину. Для дітей це було важке видовище».

Жінка й зараз добре пам’ятає: в УПА було понад 30 хлопців з Оброшино. Загинули всі, окрім одного. Врятувався лише Іван Островський. Проте доля й надалі підготувала йому випробування. На нього донесли, після чого арештували і відправили на Сибір. Коли повернувся, знову арештували.

Патріоти й оптимісти - попри все

«Я багатьох бачила: старших і молодших. Були різні серед них. Але це були патріоти. Вони вчилися, читали, жили, любили. Також хотіли сім’ю, але жертвували всім. Однак у них не було зневіри. Один з іншого сміявся. Хоча розуміли наприкінці безвихідь свого становища, але це були віддані своїй справі люди», - продовжує пані Юлія.

Зараз вона переконана: «Радянська влада знищила ціле покоління дуже свідомих, мудрих українців. Якби ми їх мали тепер, все було б зовсім по-іншому!»

 

«Вони завжди казали мені: «Збудуємо ще Україну! Не переживай»

 

Згадуючи про події минулого століття, тепер вже дружина та мати Юлія Островська, що колись допомагала повстанцям, переконана: «Бог мене дуже любив. Я прожила 88 років і завжди малу Божу ласку». Причому й досі пам’ятає слова своїх друзів-упівців: «Вони завжди казали мені: «Мала! Збудуємо ще Україну! Не переживай».

Тепер ж про героїчну славу оброшинських повстанців та їх боротьбу за вільну Україну нагадує великий пам’ятник із написом-спомином для наступних поколінь: «Вони загинули за волю України». На монументі - прізвища усіх патріотів села, яких знищили більшовики і поляки у 40-50 рр, зокрема упівців. З іншого боку - ще один напис: «Нація не пропадає, якщо є кому за неї вмирати».

Марія Волошин, «Вголос»

 


ЗА ТЕМОЮ
КОМЕНТАРІ

Загрузка...
Завантаження...
RedTram
http://joxi.ru/82Q4PW8IjpQ3Lm