Натомість чимало так званих представників нацменшин в Україні на весь світ волають – нас тут утискають! Дійшло навіть до того, що під прикриттям поняття «національні меншини» з’явилась низка громадських організацій, які не бояться заявляти, що «Україна – це «фейкова держава, якої насправді ніколи і не було». Варто лише пригадати нещодавній скандал, коли лідер ГО «Захист прав національних меншин» Олег Хавич, завдяки буковинським героям російсько-української війни, був затриманий СБУ за сепаратизм. Лідером ще однієї громадської організації, яка нібито захищає права так званих підкарпатських русинів, є «батюшка» московського патріархату Дмитро Сидор, який постійно заявляє, що «Україна – це вигадка».
Окрім того, «Вголос» уже писав, що представники польської нацменшини проводять у Львові воєнізовані навчання та спокійно декларують, що «Львув - польське място».
Прикладів безліч, але очевидно одне - коли в Україні починають робити якісь вагомі кроки з українізації, одразу з'являються «нацменшини», які «проти». Видається, що «нацменшини» - це певною мірою технологія, спрямована на те, щоб заважати українцям будувати українську сильну Україну.
Чому так і доки це триватиме? Про це «Вголос» розмовляв із директором програм захисту прав нації, національних меншин і корінних народів за національно-міжнародним правом Центру міжнародного захисту прав людини НАУКМА Олексієм Курінним, громадською активісткою, письменницею Ларисою Ніцой, громадським і політичним діячем Сергієм Жижком та політологом Олександром Аронцем.
Часто доводиться чути гіркий жарт, що нацменшиною в Україні є українці. Чому?
Олексій Курінний:
Однією із проблем українського суспільства і нині можна вважати брак глобального консенсусу, навіть ситуативного порозуміння у більшості питань – між представниками національних меншин і українством як титульною нацією, «яка історично проживає на території України, становить абсолютну більшість її населення і дала офіційну назву державі».
І справа не лише у значно менших показниках підтримки нацменшинами демократичних, україноцентричних, проєвропейських партій на виборах. А у тому, що із загостренням питань щодо самовизначення українців, які тривалий час були уярмленими у власній же державі, представники нацменшин протистоять процесу самоідентифікації українства як нації.
Але чи справді Україна аж така полінаціональна держава?
Сергій Жижко:
Під час перепису 1989 року в Україні проживали представники близько 150 меншин. Але з них українців - 72,2%, росіян - 22%. У час перепису 2001 року українців вже було 77,8%, росіян - 17,3%. Кількість представників інших національних меншин у відсотковому відношенні значно зменшилась і є мізерною.
Регіональне представлення нацменшин є таким: більшість проживає у зросійщених містах південного сходу і великих містах центру України. У побуті та публічно вона користується, як правило, російською мовою.
Чому ж українці дозволяють цим порівняно невеличким нацменшинам нехтувати правами титульної нації?
Сергій Жижко:
Це історичні тенденції. На теренах України за останні кілька століть проживали, як компактно, так і розсіяно, десятки національних меншин. У тому числі в статусі колонізаторів - поляки, угорці, румуни та росіяни. Українці відомі тим, що не політизують свою ідентичність, мають брак національної свідомості і толерантно сприймають меншини, часто пасуючи перед їхньою солідарністю, поступаючись їм титульним місцем, допоки «не сядуть на голову».
В часи пролетарського інтернаціоналізму і дружби народів в СССР українці активно денаціоналізовувались, відрікались від своєї мови, ідентичності. Тоді в тоталітарній системі планово вершилося «злиття націй» в єдиний совковий народ, панувала формула-установка - СССР є країною, де проживають до двох сотень народів і національностей.
Ця ж формула кочує і по сьогодні в різноманітних кліше про багатонаціональну Україну, в якій проживає більше сотні представників народів і національностей.
В Україні справді утискають нацменшини, як про це дехто заявляє?
Сергій Жижко:
За час незалежності України не було фактів утисків меншин державою чи українськими політичними організаціями за національною ознакою, окрім окремої історії з кримськими татарами.
Українці сьогодні в умовах кращих зразків європейської політкоректності і толерантності позитивно ставляться до представників національних меншин, їхніх потреб в питаннях культурного розвитку і зв’язків із своєю історичною батьківщиною. Тому розмови про утиски – це міф. Насправді усе навпаки.
Тобто насправді утискають українців?
Олексій Курінний:
Так. Наочним свідченням такого ігнорування інтересів українців представниками міноритарних етносів України є три нещодавні приклади.
Перший: 7 квітня цього року було зареєстровано законопроект «Про статус кримськотатарського народу в Україні», який підтримали не лише представники Меджлісу, а і ліберально налаштовані депутати парламентської коаліції з низки фракцій. Попри всю значущість й позитиви даного законопроекту, він щонайменше двічі порушує права та інтереси етнічних українців Криму. Зокрема, у ньому принципово наполягається на включенні до майбутньої територіальної кримськотатарської автономії усієї території півострова, навіть тих районів і міст, де корінний народ Криму становить 5%, а то і 1-2% (Північ і південь Криму). Але і за умови включення значних теренів української етнічної території до кримськотатарської автономії, очільники кримськотатарського руху відмовились від попередньо погодженого робочою групою (авторами законопроекту) «куріального» принципу формування Верховної Ради АРК. Якщо за первісним проектом усі три основні етноси Криму – кримські татари, українці та росіяни – мали отримати по третині місць у парламенті майбутньої кримськотатарської автономії, то в зареєстрованому тексті згадка про українців уже відсутня. Зрозуміло, що за такої ситуації вигоду від створення національної автономії матимуть кримські татари, а реальний контроль і владу – «російськомовне слов’янське населення» Криму. Етнічні ж українці Криму вкотре лишаться ні з чим.
Другим прикладом стала деструктивна і суперечлива позиція президента Єврейського форуму України Аркадія Монастирського у питанні перейменування проспекту генерала Ватутіна на генерала Шухевича. Свого часу цей пан доклався до ухвалення чинного досі русифікаторського закону Ківалова-Колесніченка «Про засади державної мовної політики», а нині активно протидіє громадським ініціативам декомунізації топонімів. Висловлена ним позиція видається дивною і суперечливою з огляду на явне небажання зрозуміти прагнення українців. Президент єврейського форуму, підтримуючи «Красную армію», як «визволителів Києва», жодним словом не коментує її участь в оточенні сіл під час Голодомору 1932-33 років, який призвів до багатомільйонних жертв. Нарешті, пан Монастирський, слідом за паном Гордоном, засвідчує історичне невігластво: якщо перший «прив’язав» Шухевича до дивізії СС «Галичина», то другий так само «прив’язав» С. Бандеру і створену в 1942 році УПА до розстрілів євреїв у Бабиному Яру 1941 року! І це при тому, що восени 1941 року Бандера вже перебував у німецькому концтаборі.
Третім прикладом є позиція луганського соціолога Іллі Кононова, який усередині 1990-х – у першій половині 2000-х вів мову про «домінірующую етнічєскую коаліцію украінцев і русскіх» на Сході України, що, мовляв, призвело до того, що «в Донбасє сложилась особая етнотєріторіальная общность». На основі цього Кононов безапеляційно стверджував: «Нікакая стратегія строітєльства Украінского государства нєвозможна бєз учьота украінско-рускаво взаімодєйствія в Украінє мєжду рускоязичним Востоком Украіни і украіноязичним Западом».
Коли ж принаймні частина росіян і російськомовних Донбасу підтримала проросійських бойовиків і закликала Путіна увести війська, що і спричинило сучасну російсько-українську війну, то ця його «теорія» зазнала нищівного краху. Але Кононов і надалі продовжує виступати проти декомунізації й деколонізації, зокрема проти жорсткого законодавчого захисту української мови, заборони російських соціальних мереж і перейменування проспектів – тут, у Києві, не на Донбасі!
Тобто розмови про утиски нацменшин – це певна технологія, спрямована на те, щоб не давати можливості розвиватись українству на своїй землі?
Лариса Ніцой:
Проблеми нацменшин в Україні – це, поза сумнівом, відпрацьована Кремлем політтехнологія. Так само, як російські війська Путіна, коли заходили на схід України та у Крим, то у якості заслони ставили українських жінок та дітей. Так само, щоб стати на заваді розвитку України та українізації, Путін виставляє у перші ряди так звані нацменшини, які насправді є опорою «руского міра» в Україні. Бо якщо розібратися глибше, то серед тих, які кричать про ущемлення нацменшин в Україні, немає жодного реального представника національної меншини. Свого часу я зустрічалася із представниками інших національностей, які живуть в Україні, з головами їхніх спілок. Так-от: я не чула, що у них є якість проблеми із національною самореалізацією. Скажіть, хіба ми чули, щоб про утиски заявляла литовська, естонська, вірменська, азербайджанська, німецька чи білоруська національні меншини? Хіба ми чули, щоб вони робили гучні заяви, щоб вони не погоджувалися з декомунізацією чи квотуванням української мови на телерадіоефірах? Та ні, ніхто з них не проти, а вони і є нацменшинами. А тому під узагальненими словами «нацменшини в Україні» насправді ховається єдина національність в Україні – російська. Власне, ця національність в Україні меншиною себе не вважає. Вона нас, українців, у нашій державі вважає неповноцінними «молодшими братами». Для росіян українці є українською нацменшиною в своїй же державі. А тому московити, прикриваючись узагальненим словом «нацменшини», продовжують нам насаджувати «рускій мір».
Олександр Аронець:
Справді, за більшістю так званих нацменшин «стирчать вуха» Кремля. Це очевидно, коли дивишся на всі їхні заяви. Прикметно, що вони робляться московською, а не державною, українською мовою. Виникає логічне питання: чому ці так звані нацменшини, маючи свою національну мову, послуговуються саме російською? Чому вони не послуговуються мовою країни, яка дала їм хліб, домівку, роботу, громадянство? Зрештою, їхні українофобські заяви дуже часто схожі на сюжети кремлівсько-кісельовських «вєстєй на ОРТ». Зрештою, навіть якщо абстрагуватись від впливу Кремля, яке право мають «нацменшин» диктувати, як жити понад 90% населенню України - українцям? Ті ж національні герої Ізраїля вчиняли терористичні акти задля виникнення своєї незалежної держави. І чомусь там ніхто не каже, що вони терористи і жодна нацменшина не може навіть рота відкрити та сказати криве слово в бік національних героїв Ізраїля. Бо знають, що за таке можна і до в'язниці загриміти.
Який ви бачите вихід із такої доволі складної ситуації?
Лариса Ніцой:
Для початку треба розуміти, що коли чуєш про утиски нацменшин – це неправда. Далі просто підходити і вимагати від цих «притиснутих нацменшин» конкретних прізвищ, доказів. Чи є ці «ображені» справді представниками нацменшин? А яких? Я не сумніваюсь, що саме російських. А далі, це вже робота для наших спецслужб – дізнатись, хто стоїть за цими «ображеними нацменшинами», хто їх фінансує.
Сергій Жижко:
Біда в тому, що українці толерантні до прав меншин і байдужі до своїх потреб і прав. Тому слід українізовуватись, докладати спільних зусиль до повернення української мови для неукраїномовних нащадків «забутих предків». Адже чи варто, посилаючись на інтереси російськомовних меншин в Україні, а, фактично, російської меншини, продовжувати російщити українців? Підігравати російській нацменшині – це готувати суспільство до нових кримів, «лугандонів», сепаратизму на догоду Росії. Варто нарешті показати, що Україна вже не колонія Росії.
Олександр Аронець:
Будьмо відвертими: толерантне ставлення до московської нацменшини в Україні призвело до анексії Криму та війни на Донбасі. Адже, як кажуть в народі, «пустили свиню під стіл, а вона вилізла на стіл».
Тому, на мій погляд, українцям слід дуже жорстко реагувати на спроби деяких, зазвичай фейкових «нацменшин», диктувати нам якісь їхні умови. Слід порушувати кримінальні справи за прояви українофобії, щоб на майбутнє нікому вже не хотілося вчити українців в Україні, як нам тут жити.
А справжні нацменшини мають поважати Україну, нашу мову, культуру, традиції, наших національних героїв. А якщо щось їм не подобається, то зараз є багато способів дуже швидко позбавити себе негативних емоцій – «Віззейр» чи «Раянейр». Ну, або ж, поки ще не закрили остаточно залізничне сполучення – «чемодан-вокзал-Москва».
Марія Бойко, «Вголос»
ІА "Вголос": НОВИНИ