Група інтелектуалів засуджує культ прогресу як фальшиву ідеологему, яка призвела до морального вихолощення європейських суспільств, поширення цинічного прагматизму та примітивного споживацтва. Натомість стверджується, що основою Європи була і залишається національна держава як антитеза до новітнього цинічного і фальшивого космополітизму, який є лише маскою нового імперіалізму, що розвивається у вигляді бездушної системи бюрократії ЄС. Сучасний світовий лад – це імперія грошей, захланна, засліплена, безособова. Саме ця імперія озброїлася ідеологіями «лібертинського гедонізму» та «мультикультуралізму», які дають їй зелені картки на пропаганду відвертого матеріалізму та індивідуалізму, що маскується у прогресистські гасла змагання за добробут і максимальну свободу людини, на пропаганду асиміляторства, руйнування національних традицій та самобутностей. Мультикультуралізм, запозичений від США, коли ця держава набирала сили у ХІХ ст., в Європі став догмою, стратегемою. Свого часу США, набравши кілька мільйонів переселенців із різних країн, на два покоління зупинили політику змішування народів, зміцнивши таким чином свою національну ідентичність. В Європі цей мультикультуралізм став саморуйнівною тенденцією, яка тепер заливає її масовими хвилями іммігрантів із країн третього світу, загрожує Європі розчиненням її ідентичностей ізсередини.
Інтелектуали нагадують, що справжнє коріння Європи лежить не в добі Просвітництва (ХVІІІ ст.), яка розвинула такі принципи європейського співжиття, як толерантність, культ науки, свободу індивідуальності, ідею представницької демократії, соціальну солідарність та ін., попри те, що вони стали ефективними стимулами європейського піднесення у всіх сферах. Справжнє коріння Європи є в християнстві, в ідеях національної гідності, духовного традиціоналізму. Це Просвітництво зі своїм доктринерським секуляризмом, прагненням універсальності, фальшивим пацифізмом сформувало з європейців ХХ – ХХІ ст. атомізований соціум дрібного пристосуванства та меркантилізму, антигероїчне місиво безликих індивідуальностей, вражених комплексом примиренства і компромісу (цей комплекс сьогодні примушує європейців йти на співпрацю з відвертим хижаком і руйнівником міжнародного порядку – Росією). Це воно позбавило європейців «вищих ідеалів» через свій надмірний скептицизм і релятивізм, через свої настанови творити масовістську культуру розваг та елементарних поучувань, це воно привчило їх до постійного фарисейства (бо ж справжньої віри немає) гуманізму. Саме дух Просвітництва перетворив нинішні університети Європи на осередки інтелектуальної деструкції, поширення безбожництва та ерзацнауки, коли тисячам молодих людей прищеплюються майже цинічний критицизм, настанови до відторгнення минулого, передусім християнського, героїчного та національного минулого.
Християнську ідею, на думку підписантів, фальшива Європа використала, змістивши акценти в ній, хіба що для пропаганди мультикультуралізму, псевдотолерантності та тотальної компромісності. Мовляв, все треба приймати (зворотній бік релятивізму). Це спонукає моральне виродження Європи, яка насправді не має ніяких твердих принципів та ідеалів, окрім принципу збільшення капіталу.
Група паризьких деклараторів навіть відважилася поставити тезу (пункт 27-й) про обмеження імміграції, посягнувши цим на святая святих західного лібералізму. Делікатно натякаючи при цьому, що чисельні, мусульманські передусім, іммігранти цілком не збираються асимілюватися в Європу, приймати її високі ідеали, культуру, громадянські чесноти. Насправді вони поступово витворюють собі платформи для просування в Європу і зміцнення своїх позицій без прийняття цінностей Європи. Реально це загрожує майбутнім розламом Європи ізсередини. Інтелектуали зауважують, що всі спроби критикувати таку мультикультуралістську політику відразу наштовхуються на звинувачення в «расизмі» і «фашизмі».
Закінчується «Декларація» такими тезами: «Джерело глибокої тривоги в Європі нині – зростання сили явища, званого «популізмом», хоча варто відзначити, що цьому поняттю ніколи не дають визначення і часто воно звучить образливо. Ми також маємо певні застереження. Європа мусить черпати з бездонної мудрості своїх традицій, а не послуговуватися спрощеними гаслами та відозвами, що породжують розщеплення та емоції. Однак ми мусимо визнати, що новий тип популізму виглядає проявом здорового бунту проти тиранії фальшивої Європи, яка будь-яку загрозу своїй монополії і моральній леґітимності визнає «антидемократичною». Так званий «популізм» висуває виклик диктатурі статус-кво та «фанатизму центру» – і така постава є слушною. Популізм рівно так само може означати, що навіть в самому центрі нашої ослаблої і зубожілої політичної культури є шанс на відродження історичної суб'єктності народів Європи.
Нашим майбутнім є справжня Європа
Ми визнаємо помилковим погляд, наче не було жодної відповідальної альтернативи до штучного позбавленого духу солідарності уніфікованого ринку, наднаціональної бюрократії і легкого розважання. Хліб та видовища — це не все. Відповідальною альтернативою є справжня Європа.
Ми мусимо взяти відповідальність
Тому ми запрошуємо всіх європейців, щоб приєдналися до нас і відкинули утопічну фантазію мультикультурного світу без кордонів. Ми любимо нашу вітчизну і прагнемо передати нашим дітям кожну шляхетну річ, яку самі колись отримали у спадок. Ми європейці і розділяємо спільну спадщину. Ця спадщина вимагає, щоб ми жили разом в мирі як Європа націй. Відновімо нашу національну суверенність і повернімо гідність, яка випливає із спільної відповідальності за майбутнє Європи».
Викладена концепція бачення особливостей сучасного розвитку Європи великою мірою промовляє про своє походження з ідеологем європейського консерватизму та націоналізму. Нагадаємо, що ця «фальшива Європа», як визначають її декларанти, тобто ліберальна та прогресистська Європа, постала після 1945 р. якраз на тотальному запереченні ідей консерватизму й особливо націоналізму, на профанації їх. Сьогодні вона перетворилася на гігантську систему сіяння агресивного, безбожницького неолібералізму, що виявляється у регулярному зараженні нових і нових поколінь європейців токсинами меркантилізму, цинізму та деструктивного космополітизму. Ця агресивність передусім виявляється через тотальну пропаганду в ЗМІ, які перетворилися в індустрію морального розкладу як суцільна вакханалія розваг, споживацької реклами, примітивних повідомлень про ніщо у т. зв. «світських новинах».
Окрім морального заклику не приймати принципів цього неолібералізму декларанти нічого не пропонують для реальної протидії глобальній деструкції. Вони явно бояться прямо вказати, що саме лібералізм призвів до загрозливих тенденцій самозаперечення Європи. Автори не вловлюють, що т. зв. «популізм» – це стихійний бунт проти системи неолібералізму, він заповнює ту нішу протестності, яку не змогли зайняти справжні контрідеології до нього – правдивий консерватизм (не та його імітація, яку ми, наприклад, спостерігаємо в Німеччині у вигляді ХДС-ХСС) і націоналізм. Ці ідеології не можуть розвинутися сьогодні в Європі через наперед визначені і добре продумані звинувачення проти них в «расизмі» і «фашизмі», що дуже ефективно ось уже багато десятиліть реалізують суцільно скуплені про ліберальними олігархами ЗМІ. Замкнуте коло: ліво-анархістський популізм ніколи не зможе стати повноцінною ідеологією і програмою для Європи, а праві ідеології і рухи не можуть набрати сили в умовах тотального хаосу ідей, понять, вартощів і критеріїв, над чим попрацювали, скуплені тими ж проліберальними олігархами, університети і явні та приховані аналітичні центри.
У таких умовах нам видаються можливими наступні стратегічні ініціативи тих, хто хоче відродити «справжню Європу» (скористаємося формулюванням деклараторів):
- організація масового нового християнського руху, який би розвивався поза Церквами і лише узгоджував з ними доктринальні положення; цей рух мав би об’єднати передусім молодь на суворих принципах моральної і духовної альтернативи до етики лібералізму; Церкви сьогодні не можуть бути альтернативою лібералізмові через свою ураженість духом примиренства, внутрішньої бюрократії і геронтократизму, вони не в змозі очолити і провадити рух активної принципової критики, вимогливості, світлого прометеївського бунтарства і наступальності, не в силі атакувати лібералізм за відверте і зловороже руйнування основ християнства;
- створення сфер інтелектуального і духовного опору лібералізмові у вигляді незалежних об’єднань науковців, митців, філософів, які б продукували потрібну співвагу ідей, принципів, естетичних і моральних інтенцій для захисту мислячої частини суспільств від розкладових впливів лібералізму;
- організація ідеологічних осередків для плекання і пропаганди правдивих вартощів консерватизму і націоналізму в європейських суспільствах, які б узялися за оновлення та переосмислення цінностей цих ідеологій, стали б реальною альтернативою до тотального домінування лібералізму в європейському просторі;
- витворення спеціальних програм змагання за повернення університетів Європи в річища ідеалістичної філософії, духовних традицій, національних вартощів, тих університетів, які сьогодні є розсадниками лівого деструктивізму, морального анархізму, інтелектуального релятивізму та спекулятивізму, ЛГБТ-мислення і т. ін.; саме університети мають стати центрами убереження молоді від руйнівних впливів лібералізму, центрами нового оптимізму та вільної думки, органічно-креативної та морально наснаженої думки, якими вони були в добу свого становлення – від часів Середньовіччя до ХІХ ст.;
- великою опорою і середовищем для зміцнення цих тенденцій могли б стати якраз суспільства Середньої і Східної Європи, тобто постсоціалістичного простору, країни між Альпами і Чорним морем, між Балтикою і Балканами, оскільки саме в цих суспільствах ще збереглися певні традиції патріархальності й релігійності, які б послужили ґрунтом для розвитку моральних альтернатив на континенті; у цьому сенсі Середньо-Східна Європа мала б виконати функцію «другої легені» (Іван Павло ІІ) для цілої Європи, щоб справді зродити в ній духовну альтернативу до меркантильного і зчерствілого лібералізму-капіталізму; тому саме в цьому просторі потрібні нові традиціоналістські ініціативи, нові культурологічні форуми, університети й наукові та ідеологічні центри, аби розворушити духовне й інтелектуальне життя в макрорегіоні; Середньо-Східна Європа повинна продемонструвати нові цивілізаційні можливості континенту, стратегічно розвернутого на наступальність, на широкий діалог із Євразією і водночас морально й ідейно готового до цивілізаційного протистояння Росії як неототалітаристській загрозо для всього людства;
- тільки за таких умов в Європі могли б ефективно розвинутися ідеології й політичні практики правих ідеологій – християнської демократії, консерватизмуі націоналізму; однак перед цим довелося б витримати важкий бій із лібералізмом у сфері медій і телекомунікацій, де його позиції є зараз дуже сильними і через яку він так впевнено і агресивно нав’язує свій світогляд і свої цінності людству; тому не варто надіятися на моральне переконання панівного лібералізму, на його добру волю (як на це, очевидно, надіються підписанти «Декларації») – він занадто захланний і безсердечний у своїй гонитві за великим збагаченням, варто готуватися до тривалого морального і громадянського протистояння ліберальницькій системі Мамони.
Олег Баган, спеціально для «Вголосу»
ІА "Вголос": НОВИНИ