Кілька місяців тому український Інститут демографії заявив про завершення підрахунків утрат України під час Голодомору 1930-х років. За їхніми даними, кількість жертв радянського геноциду в Україні зупинилася на позначці 3,9 млн осіб. Припущення дослідників, які вказували на 7-10, а то й 12 мільйонів, у Інституті демографії назвали завищеними та необгрунтованими.

Натомість дослідники із ВГО «Меморіал» імені Василя Стуса та Національного музею «Меморіал жертв Голодомору» висновки демографів назвали провокацією, звинуватили Інститут демографії у небажанні дошукатися істини і заявили про намір з'ясовувати правду за участі владних структур.

Чому ж дослідники ставлять під сумнів висновки Інституту демографії, у чому суть конфлікту та чи матиме він продовження — з'ясовуємо у розмові із фаховою дослідницею Голодомору, головним зберігачем фондів Національного музею «Меморіал жертв Голодомору» Ніною Лапчинською та першим заступником голови ВГО «Меморіал» імені Василя Стуса Богданом Моркляником.

Раніше ВГО «Меморіал» заявила про необхідність залучення до підрахунку кількості жертв Голодомору українських державних структур. Ця заява уже реалізована?

Богдан Моркляник:

Так. На початок травня ми готуємо конференцію на цю тему, а зараз звернулися до Прем'єра, Президента та Верховної Ради із пропозицією утворити спеціальну комісію, яка мала б встановити передумови, причини й наслідки Голодомору. А ще дати оцінку втрат: ми маємо знати, скільки людей зазнали прямих втрат, тобто були безпосередньо убиті голодом, скільки втрат було через спад народжуваності. І найважливіше – слід підрахувати, скільки осіб постраждали від голоду.

Людина могла пережити голод і залишитись живою. Ви ж розумієте, що люди їли у той час, то уявіть і психічні травми, яких вони тоді зазнали. Геноцид Шоа у роки Другої світової має і вбитих, і потерпілих, тому ми би хотіли теж ввести поняття «постраждалий від Голодомору».

Але ж документи для усіх однакові, у чому тоді суть конфлікту?

Богдан Моркляник:

Проблема у тому, що наші демографи беруть за основу переписи 1926 і 1937 років. При чому останній був засекречений аж до розвалу СРСР. А усіх, хто його робив, розстріляли. От відповідно до розрахунків за тими переписами виходить, що за три роки (із 1934-м) від Голодомору в Україні померло 3 млн 942 тисячі осіб.

Колись Сталін казав, що у радянсько-німецькій війні було 8 млн жертв з боку СРСР, потім казав про 12, потім у 80-х Брежнєв заявив 20, 1988-го сказали 28, а сучасна оцінка перевалила через 30. Нічого ж не змінилося, архіви були ті самі. Але у те все завжди впліталася політична доцільність.

 

 

«Демографів, які подали Сталіну не до кінця сфальшований перепис, просто розстріляли»

 

Тобто цим переписам не можна довіряти?

Ніна Лапчинська:

Звісно, що ні. Торік професор Володимир Сергійчук знайшов документи внутрішньої переписки начальника статистичного відомства України на ім'я секретаря ЦК КП(б)У 1937 року. У документах йдеться про те, що за попередніми розрахунками, за результатами перепису ми мали отримати певну кількість населення, а отримали на 1,5 млн менше.

Там узагалі дуже цікава річ: тоді Сталін звинуватив оцих переписувальників у фальсифікації, нібито вони применшили кількість населення. Насправді ж вони прибільшили, але недостатньо, як для Сталіна. Тому цей результат вирішили приховати. Через два роки (1939-го) зробили новий перепис, де знову ще більш штучно завищили кількість населення і в результаті ті всі підрахунки приводять до цифри — менше 4 млн жертв.

Для чого радянські переписники завищували кількість жителів?

Ніна Лапчинська:

Було завдання отримати приблизно 35 млн осіб у результаті перепису. Якщо 1926-го мало бути 27 млн населення, то із приростом за кожен рік із вирахуванням природної смерті мало б бути 35 мільйонів на 1937 рік. І от всі переписники отримали завдання збільшувати кількість людей. Але ніхто ж не знав загальної кількості, вони мали завдання тільки на своїх рівнях. А коли вони побачили реальну кількість, то побоялися, що їх можуть звинуватити у фальсифікаціях. Тому вони завищували, але не настільки, щоб воно виглядало нереальним. І не дорахувалися у результаті до тої цифри, яку їм ставили. Ця цифра мала засвідчити, що нічого не сталося, що УРСР розквітає.

Біда і в тому, що люди помирали — то й не народжувалися їхні діти. Після 1926-го було народжено скільки мільйонів нових дітей...вони у ті переписи не увійшли і померли у віці 7-8 років, а їх не було у 1926. Тобто вони у відправну точку обрахунків не увійшли.

Там узагалі багато нюансів. Демографи кажуть, що вони ці моменти враховували, а яким чином — ми не знаємо. Але чому вони уперто не хочуть брати до уваги цифру, зафіксовану у багатьох статистичних збірниках, державних, офіційних, які публікувалися, нам не зрозуміло.

 

«1,5 млн осіб, які «і так би померли» у 1932-1934 роках, просто відкидають»

 

Під час прес-конференції у листопаді 2017-го демографи детально пояснили, яким чином вийшли на число 3,9 млн. Чому ви не довіряєте цьому результатові?

Ніна Лапчинська:

По-перше, демографи відкидають природну смертність. От щороку помирає приблизно 500 тисяч осіб на всю Україну. І вони ці 1,5 млн, які «і так би померли», просто відкидають. Вони не враховують, в яких умовах померли ті люди. Ці статистичні померлі так званою природною смертю не померли ж в окремих «звичайних» умовах, де не було Голодомору. Їх не можна не враховувати, бо померли так само.

Разом з тим, із архівних кримінальних справ репресованих ми дізналися, що кількістю жертв цікавилися ще під час самого Голодомору. Ми знайшли приватні щоденники осіб, у яких це зафіксовано. Є анонімний лист до Максима Горького у відповідь на його передовицю у газеті «Правда» про те, як гарно стало жити в СРСР 1933-го. У цих щоденниках і в цьому листі мова іде якраз про 7 мільйонів, які без війни загинули.

Були також свідчення іноземних дипломатів, які називали різні числа, але щонайменше 7 млн. Хтось казав, що до 10 млн, інші наголошували, що при такому розкладі, якщо нічого не вдіяти уже у той час (1933-го), може померти і 15 млн осіб тільки в Україні. Про це писав і прямий посланець Папи Римського у 1933-му, який об'їздив кілька українських областей, охоплених голодом. Ці свідчення він записав у звіті, надісланому після своєї поїздки. Також німецькі та італійські дипломати надсилали інформацію для своїх урядів на підставі спостережень та спілкування з місцевими посадовцями у неформальних обставинах, де витягували закриту для людей інформацію.

Також є свідчення іноземних журналістів, які описували ситуацію за власними спостереженнями і вказували, який відсоток українців уже помер. Це британці Гарет Джонс та Малкольм Маггерідж, які один за одним їздили на охоплені голодом території.

Політемігрантка із Польщі Дорота Федербуш десь у Львові познайомилась з українським комуністом, який привіз її на велику Україну. Потім він помер, а вона працювала у газеті і в польському інституті. Оця жінка також вела щоденник, у якому вписала біля 7 млн померлих унаслідок політики правлячої партії. Ця жінка була комуністкою і дивувалася, чому те, що вона чула про Україну за кордоном, виявилося брехнею. Для неї це був шок. Врешті вона загинула у таборах.

Чи є офіційні документи із такими даними?

Ніна Лапчинська:

Так, є і внутрішня документація органів влади. Там різні статистичні дані, які готували для планів стратегічного розвитку для наступних років. Це була внутрішня інформація, яку не поширювали в газетах. Ми маємо навіть кількість населення на 1 січня 1932 року – відправну точку, від якої можна рахувати.

32,6 млн людей нараховували у той час різні статистичні відомства для того, щоб розробити економічні плани. Була цифра, зафіксована демографами за 1932 рік, але вона чомусь на мільйон менша – 31 мільйон. Тобто тоді вони вже якось втратили мільйон. А коли я звернула на це увагу, мені відповіли: «така прохідна цифра, не звертайте увагу». Але це ж цілий мільйон, який тягне за собою обрахунок кількості жертв. Знайдено також реєстрацію населення сільської місцевості у 1931-му, якраз напередодні Голодомору.

Тобто ми маємо відправні цифри, від яких можемо рухатись далі. Демографи не беруть до уваги ці цифри і вважають, що для розрахунків за демографічними формулами можна брати тільки результати переписів.

Коли вперше заговорили про 4 мільйони жертв?

Ніна Лапчинська:

За кілька тижнів перед відкриттям у Вашингтоні Меморіалу жертвам Голодомору 1932 — 1933 років у  листопаді 2015-го керівники п'яти українських наукових інституцій Північної Америки (Українського наукового інституту Гарвардського університету, Канадського інституту українських студій, Наукового товариства імені Тараса Шевченка, Української вільної академії наук і Американської асоціації українських студій) висловили прохання не говорити про втрати від 7 до 10 мільйонів під час відкриття, а обмежитися висновками кількох професорів, які стверджують, що ця трагедія забрала менше 4 млн життів. Тоді вони не хотіли, аби хтось під час відкриття спростовував число, яке вони оголошують, аби ситуація «не виглядала негарно». Діаспора ж увесь цей час відстоювала щонайменше 10 млн жертв.

Богдан Моркляник:

Наскільки мені відомо, ініціатором того листа був якраз Інститут демографії. Його підписали ще четверо поважних осіб із добрим реноме. Але я не бачив поміж тих осіб жодного чоловіка, який би сидів у архіві і тему Голодомору досліджував.

Разом з тим, Інститут національної пам'яті – державна інституція, орган, який мав би ці процеси контролювати, документа не підписав. Мабуть, не усе так просто…Якщо державна організація не підписує – то це вагомо.

Ніна Лапчинська:

На Заході більше довіряють офіційним інституціям, аніж окремим вченим. Вважають, що докази, які наводить окрема людина, не є остаточними. А от якщо інститут це записав — то це вагомо. Саме тому оці ж розрахунки із кількістю 3,9 млн жерст взяли для створення атласу Голодомору, який зробив український інститут при Гарварді. Тепер на цьому наполягають, кажуть, що це остаточні підрахунки. Всі вчені сходяться до того, що серйозний вчений ніколи не назве результат точним. Як можна ставити крапку, якщо є купа недосліджених документів?

 

Яна Федюра, «Вголос»

ІА "Вголос": НОВИНИ