Нерішучі Боягузливі Мякотілі Чому українці не обирають націоналістів

Нерішучі? Боягузливі? М'якотілі? Чому українці не обирають націоналістів

Результати останніх соцопитувань свідчать, що понад 90% громадян України вважають себе українцями і пишаються своєю національністю. Але разом з тим, ці ж українці рік за роком віддають управління своєю державою в руки людей, яким байдужі, а часто й ворожі будь-які прояви українськості…

Так, навіть у час кривавого наступу на Україну українці вкотре привели до влади людей, чиї антиукраїнські діяння ідеально «вписуються» у канву путінського «русского міра». Натомість націоналісти, які стали рушієм Революції Гідності, по її завершенню не потрапили до Парламенту узагалі.

То у чому ж причина? Чому українці, пишаючись своєю українськістю, не довіряють тим, хто насправді її захищає реальними діями?

Детально про це - у розмові із керівником Науково-ідеологічного центру ім. Д. Донцова  Олегом Баганом, політичним оглядачем Яном Борецьким та Головою ОУН Богданом Черваком.

Чому ж українці не голосують за націоналістів? В чому причина такого парадоксу?

Олег Баган:

Це пов’язано з ментальними комплексами і світоглядними стереотипами українського суспільства. Сьогодні українці не є такою консолідованою нацією, як хорвати чи литовці, наприклад, і тому до них не можна ставити високих вимог. За якістю національної свідомості ми перебуваємо трохи вище від білорусів чи бездержавних провансальців у Франції. Всі інші народи Європи, включно із бездержавними шотландцями чи каталонцями, набагато нас випереджають.

Богдан Червак:

А я не вважаю, що українці не голосують за націоналістів. Свого часу українці проголосували за всеукраїнське об’єднання «Свобода», дозволивши йому отримати потужну фракцію у Верховній Раді. Сьогодні ця політсила виступає єдиним фронтом з іншими українськими націоналістами, а це, зі свого боку, неминуче приведе до ще більшої підтримки націоналістів.

Але проблема полягає в тому, що часто політична кон’юнктура сприяє тому, що націоналісти не потрапляють до ВРУ взагалі, або не потрапляють у кількості, яка дозволила б сформувати Уряд. У тому я вбачаю проблему.

«Володіючи потужними фінансовими, організаційними, медійними ресурсами, вони або компроментують націоналістів, або замовчують про їхню діяльність»

У нас політична кон’юнктура пов’язується із реальною соціально-економічною ситуацією і олігархічним режимом, який намагається за будь-яку ціну не допустити патріотів-націоналістів до влади. Володіючи потужними фінансовими, організаційними, медійними ресурсами, вони або компроментують націоналістів, або замовчують їхню діяльність. І це негативно впливає на виборчі відсотки. Але говорити про те, що українці не хочуть голосувати за націоналістів, неправильно.

Але ж українці не віддали націоналістам стільки голосів, скільки отримали БПП, «Батьківщина» чи «Народний фронт»…

Богдан Червак:

Так. Але не можна рівняти ці партії з українськими націоналістами. Націоналісти - це ідеологічна сила. Для них важливі принципи і засади. А партії, про які ви згадали, - це звичайні політичні проекти, для яких влада є самоціллю. Вони учора називали себе правими, сьогодні вдають лівих, а завтра стануть центристами - будь-що і будь-як, аби вигідно і аби дістатися керма.

Націоналісти ж так не діють. Вони твердо тримають свою позицію такою, яка вона є. А ця позиція відповідає їхнім світоглядним чи ідеологічним засадам. Тому порівнювати націоналістів з олігархічними проектами некоректно.

Ян Борецький:

Як на мене, тут одне з двох: або українці, які декларують любов до України, люблять якусь іншу Україну (в якій лупцюють україномовних), або люди бояться захищати свою честь і честь своєї країни. Просто бояться.

«Є, звичайно, збоченці, для яких ідеальна Україна – це Україна без українців, але більшість просто боїться»

Найімовірнішим видається другий варіант. Є, звичайно, збоченці, які керуються логікою московської церкви й для яких ідеальна Україна – це Україна без українців, але таких доволі мало. Більшість просто боїться. І найкращий тому доказ – не соціологія, а результати виборів.

Що стало причиною такої «скаліченості» української нації?

Ян Борецький:

Тривалий час після 1991 року націоналістичні партії у виборах в Україні фактично не брали участі. У 2002-му році в парламентських виборах за партійними списками брала участь тільки одна партія націоналістичного спрямування – Українська національна асамблея. Всього одна – і набрала вона менше піввідсотка.

У списку учасників перегонів-2002 – «усякої тварі по парі»: і ефемерний «ЗУБР» («за Україну, Білорусь і Росію»), і навіжені вітренківці, і «нова дегенерація» (Юрій Мірошниченко досі доводить у парламенті, що правильно називати його колишню політсилу саме так), але там реально не були представлені націоналісти.

Країна, що втекла із російського концтабору, де століттями викорчовували українську мову, нищили українських пасіонаріїв… Українських митців, як-от Івасюка, вбивали тільки за те, що були популярнішими й талановитішими за російських. Ось у цій країні протягом десятиліть народ не голосував за партії, які закликали відроджувати українську мову, культуру, будувати нову державу, спираючись на власний національний досвід. Гадаєте, 2002 року українці менше любили свою батьківщину, ніж нині, були меншими патріотами? Звичайно, ні, вони боялися! Боялися заявити про своє українство, боялися визнати, що людина, яка ідентифікує себе як українця, в очах росіян одразу стає «бандєравцем», ворогом.

Лише 2006-го року на парламентських виборах за партійними списками з’явилася «Свобода», і набрали тоді націоналісти трохи більше, ніж «Партія політики Путіна»! Бал тоді правили олігархи («ПР», «БЮТ», «Наша Україна») і російська п’ята колонна: соціалісти, комуністи, вітренківці й блок якогось Литвина (що це за один і що він зробив для України?).

«Прорив стався на виборах 2012 року, коли «Свобода» потрапила до Парламенту і посіла 5 місце. Нарешті українці перестали боятися називати себе українцями!»

Прорив стався на виборах 2012 року, коли «Свобода» потрапила до парламенту і посіла 5 місце. Нарешті українці перестали боятися називати себе «українцями»! Більше двох мільйонів наших співгромадян визнали на виборах, що підтримують націоналістичну ідеологію. Потім була Революція Гідності, під час якої партія «Свобода» була чи не головною рушійною силою. Потім – російська навала і національний підйом, коли добровольці масово йшли на фронт, і там знову попереду були «свободівці».

А потім стався провал. «Свобода» не потрапила до парламенту за партійними списками восени 2014-го.  Фальсифікації? Фахівці кажуть, що сфальшувати можна 5-7 %, якщо запустити адмінресурс по всій країні. Якщо сфальшували й цього виявилося достатньо, щоби націоналісти не подолали прохідний бар’єр – значить, за націоналістів проголосувало замало людей. За інші націоналістичні партії українці теж віддали небагато голосів. Розпіарений росіянами «Правий сектор» узяв менше 2%.

У чому ж причина цього провалу?

Ян Борецький:

Це був не політичний провал «Свободи» чи «Правого сектора». Це були не помилки в стратегії розвитку політсил. Розповіді про те, що міністри від «Свободи» і генпрокурор нібито скомпрометували партію корупційними зв’язками – теж дурниці. Вони навіть не встигли себе скомпрометувати – дуже недовго були на посадах. Можливо, недостатньо жорстко поводилися з ворогами України, але це теж не причина провалу.

«Сталося те, що вже багато разів бувало в нашій історії. Українці вкотре злякалися бути українцями»

Сталося те, що вже багато разів бувало в нашій історії. Українці не проявили свою волю послідовно і до кінця. Вони вкотре злякалися бути українцями. Злякалися заявити свою волю будувати українську державу, керуючись власним розумом і досвідом, а не вказівками з Москви чи Брюсселя, бо в Брюсселі і Москві не люблять «бандерівців».

Українці злякалися свого вибору, тому що бояться. Це саме те, що Ніцше охарактеризував як «ресентимент». Це наслідок історичної травми, страх бути собою, страх зізнатися, ким ти є насправді. Ця глибока психологічна та історична травма деформувала психотип українців, їхню ментальність.

Олег Баган:

Покаліченість української нації - це наслідок російських імперських нищень.

Українське суспільство зараз ділиться на три головні ідеолого-психологічні частини: власне українську (це приблизно 30-35% людності), малоросійську (45-50%) і проросійську (20%), в якій багато етнічних українців, але вкрай зрусифікованих (згадайте ті сотні «беркутівців», які били під час Майдану українців і які мали традиційні українські прізвища!).

«При виборі політичної орієнтації України малороси, які є вирішальним чинником через свою велику кількість, почергово підтримують і тих, і тих, залежно від того, в який конкретно історичний момент вони чогось бояться»

При виборі політичної орієнтації нашої держави ці суспільні групи ситуативно об’єднуються: малороси, які є вирішальним чинником через свою велику кількість, почергово підтримують і тих, і тих, залежно від того, в який конкретно історичний момент вони чогось бояться. У 1991 році вони злякалися серпневого путчу і радикальних змін у Москві і проголосували за Акт суверенності України, але паралельно злякалися «націоналіста» В.Чорновола і проголосували за комуністичного партфункціонера Л.Кравчука, який повів країну в болото безпринципності і безідейності. На всіх наступних парламентських і президентських виборах до 2004 року малороси лякалися того ж «націоналізму», НАТО, міфічного «українського фашизму», тощо і голосували за різноманітні «стабілізаційні» проекти, які їм підсовували олігархи, аж до жахливої «Партії регіонів» на чолі із тричі судженим Януковичем (тут страх і цинізм малоросів виявився найповніше!).

«Ющенко зумів сподобатись великій частині малоросів, бо він такий же ніякий, як і вони»

Феномен Ющенка під час Помаранчевої революції полягав у тому, що він завдяки своїм піарникам зумів сподобатися великій частині малоросів: він такий же ніякий, як вони, такий «миролюбний» (ця ідеологема є ключовою в малоросів, бо вона прикриває їхню моральну гнилизну), «поміркований» і «компромісний» (ці фальшиві ідеологеми прикривають крайню безпринципність і безвольність малоросів), тощо.

Однак після краху Ющенка малороси знов хитнулися в бік «стабільності» і проросійства - і ми отримали катастрофу у вигляді бійні патріотів на Майдані, втрати Криму і війни на Донбасі. І до цього всього ми йшли завдяки малоросійським ідеологам під гаслами «компромісності», «миролюбності», «стабільності»!

Отже, проросійська і малоросійська частини нашого соціуму майже ніяк не можуть проголосувати за націоналістів, а це сумарно 60-65% населення.

Залишається 35% власне українського соціуму. Але і такого відсотка підтримки націоналісти не отримують й близько…

Чому?

Олег Баган:

Україноцентрична частина суспільства ділиться на дві характерні групи: націонал-демократичну, або її ліпше називати народницькою (бо вона несе в собі всі основні ідеали і ментальні комплекси українського народництва, яке формувалося як політичний табір від 1860-х років на принципах поступовості, лоялізму, нереволюційності, пацифізму, просвітянщини, тощо), і власне, націоналістичну, яка становить 5-7, може, 10 відсотків.

Саме це народництво ганебно програло Національну Революцію у 1917–1920 роках через свою безвольність, інертність, невойовничість. Однак дивовижним чином (причина цьому – українська безкритичність) воно знайшло собі політичні й ідеологічні основи і в міжвоєнній Галичині (політика двох соціалістичних партій і УНДО), і в русі шістдесятників, і в діаспорі (ідеї т.зв. «двійкарів», УРДП І.Багряного та ін., які мали дуже сильні впливи), і в теперішніх Рухові, ДемПУ, УРП аж до безликої «Нашої України» В.Ющенка. Сьогодні на народницькій ідеології спекулюють БПП, «Народний фронт», які є гібридними утвореннями, бо несуть в собі й лібералістичні ідеологічні елементи.

У 1990-ті роки в Україну бурхливо увірвалася ліберальна ідеологія, яка не мала особливих традицій в минулому, переважно виражаючись в значних постатях, як М.Драгоманов чи І.Лисяк-Русницький, або в культурно-інтелектуальних середовищах, як галицькі журнали 1920-30-х років «Світ» чи «Назустріч», де лідерами були М. Рудницький, С. Гординський, А. Курдидик та ін. Ця ідеологія працює відразу з трьома великими суспільними групами: з народниками (найбільше), малоросами і росіянами, намагаючись і їх залучити до проекту «Україна», як люблять висловлюватися, перейняті прагматичним цинізмом, ліберали.

Тому ліберальні ініціативи охоплювали й охоплюють такі різні середовища, як колишнє «Озиме покоління» чи «Самопоміч», яка є найяскравішим сучасним виявом лібералізму. Прихід ліберальних ідей суттєво зупинив процес схиляння українського суспільства до націоналізму, бо єдиною групою, з якою ніколи не об’єднуються ліберали, є націоналісти, яких вони вважають «тоталітаристами».

Чому ж у цей час розвиток українського суспільства у напрямку націоналізму загальмувався?

Олег Баган:

На початку 90-х це сталося великою мірою через впливи дисидентів –  ментальних і ціннісних народників, як ми дослідили. Ті мали великий авторитет через свої біографії репресованих і використали його для переконування суспільства в потребі не приймати «войовничу ідеологію націоналізму» (багато дисидентів і до сьогодні борються із націоналізмом, хоча окремі й переосмислили свої засади через очевидну національну  катастрофу, яка сталася якраз через брак націоналізму в суспільстві).

З боку влади, яка, зрозуміло, теж не приймала націоналізм, за допомогою ЗМІ, особливо телеканалів, які перебували тотально в руках людей проросійського і малоросійського типу, вдалося створити негативний образ націоналіста: це людина «агресивна», «ненависницька», «деструктивна», «малоосвічена» й «вузьколоба». Певною мірою ілюстрацією для цього їм послужила діяльність УНА-УНСО, яку ЗМІ висвітлювали вкрай тенденційно й вибірково. Не ставлю тут під сумнів ідейність і талант багатьох учасників УНА-УНСО, прикладом чого була якісна газета цієї партії «Голос нації» (1990-ті роки).

«Свобода» випрацювала тип політика-націоналіста інтелектуального, принципового, дієвого, наступального. Тому стільки підступу і бруду полилося на «Свободу» з усіх названих вище таборів»

У 2000-ті роки  імідж і стратегію націоналізму ґрунтовно змінила партія «Свобода», результатом чого став електоральний успіх націоналістів у 2010 і 2012 рр. і їхні теперішні перемоги на виборах у кількох великих містах Західної України. «Свобода» випрацювала тип політика-націоналіста інтелектуального, принципового, дієвого, наступального. Тому стільки підступу і бруду полилося на «Свободу» з усіх названих вище таборів: вони відчули, що націоналізм вибиває їм з-під ніг платформу демагогії, яка вибудовувалася десятиліттями.

Можливо, існує іще якась причина такого розвитку подій?

Олег Баган:

Так, варто сказати і про психологічну, велику моральну причину, чому українці не голосують за націоналістів. Це наш ментальний комплекс історичної нерішучості, млявості і м’якотілості. Іван Франко називав цей комплекс «етикою хробацтва», тобто фатальною інерцією до абсолютної безвольності, пристосуванства, боязливості, «гнучкошиєнківства» (Т.Шевченко). Українці в більшості думають, що компромісами, толерантністю, вичікуваннями, лагідністю можна досягти більше, аніж боротьбою. І в цьому полягає сутність їхнього історичного пораженства як засади.

Галицька попівська інтелігенція у 1848 році відмовилася від революційності і прирекла свій край на 50 років животіння, аж доки в кінці 1890-х не виникла «сокільсько»-стрілецька ідеологія (К.Трильовський, І.Боберський, Л.Цегельський, С.Шухевич, М. Галущинський та ін.) і не вивела націю до героїки. Наддніпрянські народники теж боялися революційності і привели націю до катастрофи 1920-го року. Усе це була психологія й етика «хробацтва», окрім діяльності великих і яскравих постатей, яких ніхто не слухав. Тому 80 відсотків книги Дмитра Донцова «Націоналізм» (1926) – це критика ідеологічних, політичних і моральних засад українства, яке понад 50 років «варилося» в свідомості рутено-народництва. Тому йому вдалося вирвати молоде покоління із психології застою, саме радикальністю і кардинальністю засад та цілей. Так народилася ОУН.

Тож і сучасний вибір українцями націоналізму мав би бути таким кардинальним, як у 1920-і роки, але вони наразі не здібні до такого, бо переважно несуть в собі ось ці комплекси «хробацтва»: постійно щось «мямлити» про «компроміси», «миролюбність», «поступовість», не розуміючи, що якраз цим вони провокують виступати проти українськості малоросів і росіян ще агресивніше. Тому наш біг вперед є насправді «бігом на місці».

У той час як більшість європейських країн відкрито демонструють свої націоналістичні позиції, в Україні українських націоналістів часто намагаються показати злочинцями. У чому річ? На чому стоїть український націоналізм? І чому ЗМІ часто спотворюють ідеї націоналістів?

Богдан Червак:

По-перше, не забувайте, що упродовж всього існування СРСР радянська пропаганда, а сьогодні уже кремлівська, докладала неймовірних зусиль для того, щоб здискредитувати українських націоналістів. Це відбувалося шляхом ототожнення націоналізму із фашизмом, нацизмом, ксенофобією та багатьма іншими явищами, до яких насправді націоналізм не має ніякого стосунку.

Тепер кремлівська пропаганда усі ці стереотипи узяла на озброєння і почала активно використовувати у продовженні боротьби з українським націоналізмом. А суть у тому, що саме український націоналізм - найбільша загроза Російської Федерації. Вони це чудово розуміють, тому й намагаються всіма способами скомпрометувати націоналістів.

«З метою дискредитації українських націоналістів в Україні створюють різноманітні псевдонаціоналістичні угруповання»

Разом з тим, з метою дискредитації українських націоналістів можуть створюватися різноманітні угруповання, які до націоналізму насправді мають такий стосунок, як я до комунізму. Тим не менше, їх зумисно подають за українських націоналістів, намагаючись кинути тінь на український націоналістичний рух.

Ну і третя причина, як на мене, криється в нас самих, українських націоналістах. Якщо така ситуація є, значить нам слід працювати активніше, провадити серйознішу пропагандистську роботу.

Сьогодні чимало українців не відрізняють націоналізм від ксенофобії та нацизму, а деякі ЗМІ ще й сприяють розвиткові усіляких міфів про «фашистів». У чому тут причина і за що насправді борються націоналісти?

Богдан Червак:

Багато людей досі сприймають націоналізм у тих категоріях, в яких його подавала радянська пропаганда, - як винятково негативне явище. І це у той час, коли націоналізм у всьому світі таким не є. І Україна - не виняток. Націоналізм - це думка, дія і воля нації, спрямована на утвердження української державності на етнічних українських землях.

Націоналізм відрізняється від простого патріотизму тим, що він обов’язково повинен бути дієвим. От якщо патріотизм дієвий - це і є націоналізм. А без націоналізму утвердити українську державність неможливо.

Олег Баган:

Сучасний націоналізм має дві перспективні лінії розвитку. По-перше, він може в умовах війни на Донбасі захоплювати людей із малоросійської соціальної сфери – це ті тисячі російськомовних патріотів, які воюють на фронті і щиро захоплюються вольовими ідеями націоналізму. Це дуже активні, пасіонарні люди, і вони з часом можуть змінити країну.

По-друге, він мав би ідеологічно й стратегічно вийти із тієї «вузької колії», в яку загнали націоналізм пресові маніпулятори з інших таборів, створивши фальшивий образ «націоналіста-бешкетника», «крикуна-протестника». Тобто потрібно розбудувати ідейно-політичну платформу на ґрунті цінностей консерватизму й християнської демократії, які цілком не розвинуті в Україні, але які бережуть в собі потенціал впливу.

Совєтські стереотипи сприйняття політики не дають можливості мільйонам малоросів і народників (часто ці ментальності переплітаються між собою і взаємодоповнюються) зробити вибір на користь націоналізму, але ці стереотипи почали б руйнуватися через розширення й урізноманітнення спектру націоналістичної дії. Не кажу про розчинення ідеології націоналізму в цих ідеологіях, а про стратегічний маневр до нової наступальності, оскільки націоналізм закорінений і в релігійності, і в традиціоналізмі.

«За націоналізм помилково не голосують, бо думають, що світом правлять передові технології, які насправді є лише наслідками моральних зрушень суспільств»

За націоналізм помилково не голосують українці, бо думають, що світом правлять раціональні ідеї і передові технології, які насправді є лише наслідками якихось значних моральних зрушень суспільств. Тобто історичним успіхам всіх сильних і розвинутих націй передували їхні вольові зусилля задля самоствердження в Гідності і Свободі.

Погляньте на карту Європи - і на ній ви знайдете відображення моїх думок: гармонійні, культуротворчі, духовно стійкі суспільства збудували ті нації, які попередньо пережили завзяті, героїчні, іноді трагічні стадії націоналізму, я би сказав, пережили періоди великого націоналістичного гарту, дисципліни характеру. А це головне.

Не акцентую на економічних успіхах, вони - не головне. Справжній успіх в історії вимірюється моральною досконалістю нації. Проте цього якраз найбільше бракує українцям. Ще мудрий П.Куліш називав нас народом «без Чести». Наше суспільство «перевернеться» не через якісь господарські програми, як ми помилково думаємо, а через моральне зусилля усунути від впливів «партачів життя» (Олена Теліга), вічних профанаторів та імітаторів націотворчого процесу.

«Не можна мочитися в пелюшки і стати воїном. Спочатку треба вилікувати енурез»

Ян Борецький:

Страх бути українцем треба перебороти, тільки тоді можна виходити на шлях історичного народу, а не перекотиполя. Не переборовши цю травму, ми не зможемо виконувати важливіші завдання, якими б геніальними не були ідеї про модернізовану та інноваційну Україну. Все це балачки, бо ми боїмося бути собою. Навіть розмови, що проект української національної державності – це проект індустріальної епохи, а вона буцімто уже в минулому, тому й національна держава не є актуальною – теж від лукавого.

Поки ми етап становлення нації не пройшли – ми не перейдемо до наступного етапу інформаційного суспільства. Не можна мочитися в пелюшки і стати воїном. Спочатку треба вилікувати енурез – а тоді вже замахуватися на побудову «нової цивілізації».

Яна Федюра, «Вголос»

 


ЗА ТЕМОЮ
КОМЕНТАРІ

Завантаження...
RedTram