Що таке для Вас війна? Як Ви ставитесь до подій в країні?
Та як до них можна ставитися? Сприймаю, як вони є. Тому що, у нас ніхто не питався, коли починали цю війну. І, знаєте, можна по-різному ставитись. Можна засуджувати, можна казати: «Це не моя війна», чи щось інше. Але, якщо ти хоча б раз туди потрапив, поспілкувався, в тій чи іншій мірі…багато кого за ці три роки війна торкнулася особисто – хтось з друзів, знайомих, хтось з рідних потрапив. Ти не можеш до неї ніяк не ставитись. Тому що, це вже частинка тебе, частинка якихось емоцій, переживань. Зрештою, це відбувається в твоїй країні. Як громадянину, як чоловікові, як батькові - зовсім не байдуже.
Як ви вважаєте, чи справляється наша влада з цією війною? І що потрібно було б зробити, щоб припинити цю російську агресію?
Якщо почитати у соціальних мережах, як мінімум кожен другий чоловік знає, що він зробив би. Дуже багато є отаких от «фейсбучних» пропагандистів і т.д. Але насправді за 25 років у нас було дуже багато проблем. Дуже багато було тих питань, проблем, яким хтось вчасно не захотів просто вчасно приділити увагу. Хтось відкидав взагалі ймовірність, поширюючи інформацію про «велику дружбу» двох братніх народів. Але насправді ми нічого не робили, щоб цієї війни не допустити. І якщо, поклавши руку на серце, проаналізувати тихо, спокійно ті події, а я як людина, яка має історичну освіту, завжди люблю аналізувати, копати завжди трошки глибше, ніж те, що говорять в соціальних мережах, взагалі в Інтернеті чи в новинних стрічках. Все планувалося і набагато раніше, ніж ми про це дізналися.
Я мав якось, під час зйомок, розмову з першим президентом України Леонідом Кравчуком. Він каже, коли Союз розпався, то поїхали в Москву відмітити у вузькому колі. І Єльцин, будучи на підпитку, сказав: «Льоня, всьо равно ви на х*рен от нас нікуда нє дєнєтєсь». Каже, я тому тоді не надав тому значення, але якщо оцим словам дати буквальний зміст, тобто, те, що відбувалося в Криму із 2007-го року, коли фактично прийшов «Руський блок», якого тоді нікому не зрозумілий Аксьонов очолював… І коли в Донецьку у 2010-му році була зареєстрована громадська організація «ДНР», цьому ніхто не давав ніякої оцінки. Тому що ніхто навіть не думав, що таке може бути.
То на якому етапі ми пропустили оцей момент?
25 років назад, коли потрібно було відірвати радянську пуповину, коли треба було зрештою почати будувати свою країну, рухатися як самостійний організм і оце не думати, що де би нам краще. Знаєте, як мавпа: хоче бути і розумна, і гарна. Тобто, нам потрібно було розірвати всі стосунки, як зробили країни Балтії з радянським минулим, і почати будувати наше українське майбутнє. Те, що сьогодні ми шукаємо там, чи це було у 2014-му році чи це було у 2012-му році... Та воно було із самого початку. Ну не можна було робити оці незрозумілі речі, як Ленін сумнозвісний писав: крок вперед, два кроки назад. Це все одно було топтання на одному місці. І, зрештою, це все призвело до цієї ситуації. Ну і безумовно те, що системно руйнувалися Збройні Сили, всі інститути державності, церква і все інше.
Ой, а що тут такого? Ну подумаєш, ввели в шкільну програму книжки «Новоросія». Ну нічого такого. Хай буде «Новоросія» - це офіційний факт. От солдати, яких ми підтримували, вони в Пісках в бібліотеці знайшли книжку, підписану Дмитром Табачником «Новоросія». І я скажу, що навіть той момент, коли, згадуючи свою канівську юність, ми часто пересікалися на якихось міжнародних фестивалях, і от коли були команди з Росії – вони завжди нам нав’язували таку дружбу, що «ми же братья». Хоча ми це ніколи не оголошували в слух. Для нас це не було ніколи таким. І при цьому кожен з них, коли себе називали «братьями», він завжди себе вважав старшим братом, що він має на щось більше право. Тому це питання, було дуже-дуже далеко сховане і, мені здається, що сьогодні не варто там розбиратися, коли воно почалося.
Сьогодні є інше велике питання. Сьогодні ніхто не говорить, як ми будемо жити після війни!? Як ми будемо будувати мир?! В якій ми будемо жити країні? Врешті-решт, як показує історія, всі війни закінчуються, навіть сторічні. І ця колись закінчиться. Але, коли вона закінчиться, нам треба вже сьогодні розуміти, в якій державі ми будемо жити. І чим довше ми будемо про це мовчати, тим далі ми будемо відтягувати кінець цієї війни.
Коли настане перемога?
Питання в хлопцях чи в мужності – навіть не ставиться. Тут питання іншого характеру: що ми будемо робити з тими територіями? Тому що люди насправді багато років піддавалися системній обробці з боку російської пропаганди. Вони зараз це пропагують. Тобто, якісь міфи розвінчуються. Як би це не було, але є такий термін - «незручна правда». Тобто, ми говоримо про втрачений Крим, а вибачте, а хто за 25 років зробив з українських керівників для того, аби Крим дійсно був українським? Всіх цікавило перше питання, коли людина приходила до влади – де відірвати шматок на південному березі Криму, щоб забрати якийсь піонерський табір і побудувати собі дачу. Не більше, не менше. А питання ж вони накопичувалися, але не вирішувалися. Влада мінялася, а питання накопичувалися. Така сама ситуація точно була і на сході. Тобто, коли ми були ще у 2012-му році там в Луганську на гастролях, в Донецькій області, коли люди говорили про те, що якби ми самі по собі, ми не росіяни, але ми й не українці. Воно в них вже про це говорилося. Їх вже готували. Тобто, створювали спеціальні організації, громадські, де приїжджали спеціально відставні російські офіцери, за допомогою попів московського патріархату, людям промивали мозок. Все готувалося системно. Ми на це сьогодні можемо закривати очі, але це була велика робота, яка була фінансована ФСБ, як була фінансована російською стороною і якби це не трапилося у 2015-му році, воно би трапилося у 2016-му чи 2017-му році. До цього вони дуже довго готувалися. І воно не могло прийти просто так.
Просто сьогодні основний аргумент, я вважаю: по-перше, кожен має почати виконувати якісно свою роботу на тому місці, де він знаходиться. Це обов’язково, щоб зміни відбулися. Воно може смішно й банально звучить, але це єдиний шлях насправді. І друга річ, яка дуже важлива, це треба сьогодні починати говорити, як ми будемо жити після війни, як будемо будувати мир. Тому що, якщо ви подивитеся на інформаційний простір сьогодні, а дивитися його дійсно страшно, тому що у нас зовсім немає позитивних новин. У нас сьогодні все зводиться до статистики. На жаль, людське життя сьогодні – це статистика. Звичайна статистика.
Я не хочу нікого образити, але, знаєте, ті люди там, які гинули на початку війни, це було боляче. Завжди смерть – це боляче, втрата – ну не може бути по-іншому. І коли сьогодні сухими рядками проходять цифри про загиблих, то це елементарна статистика. Людина, на жаль, звикає до всього. Але я не хочу, щоб ця статистика кожного дня збільшувалася. Я хочу, зрештою, щоб війна закінчилася.
За останні роки рівень патріотизму, все таки, зріс в країні…
Піднесення патріотичне було у 2014-2015-му роках. Але керівники держави жадібністю, лицемірством, лукавством, вони вбивають його. Змін не відбулося. Тобто, для того, щоб в нації з’явилася віра, якесь хоч трошки світле майбутнє, мають відбутися якісь зміни. Але вибачте, нічого ж то не відбулося.
Я сьогодні маю історію взаємовідносин із керівниками держави. І деколи маю можливість спілкуватися напряму. Я задаю запитання, які мене хвилюють, які я чую від людей. Вони мене запитують, що кажуть люди. І знаєте, між владою і простими громадянами України, на жаль, залишилася велика прірва. Я розумію чому так відбувається. Дуже великий об’єм інформації і люди, які керують державою, вони не завжди спроможні її обробити. Але, на жаль, те оточення, які сидять там в отих кабінетах, де ще дух Щербицького до сих пір, це правда. Знаєте, заходиш, а там страшно. Вони звикли до отого спотворення інформації, знаєте, до захисту своєї дупи. Проблема в тому. Для того, щоб якісно керувати, треба знати чітко інформацію і показники всіх приладів, якщо ми говоримо про машину, державу як машину.
Система гнила. Вона так само, як старі штани: в одному місці залатав, в іншому порвалися. Тут є два варіанти: або почати кроїти наживо, але, на жаль, та система кумівства, вона настільки вже всепоглинаюча, настільки вже монолітна, що підміна понять відбувається. От ви сказали, що піднявся патріотичний дух. Я вам скажу інше: у нас взагалі за останні роки навіть пішла вже якась зворотна реакція. Тобто, патріот – починає набувати якогось такого негативно забарвлення. Ви знаєте, можливо це не відчувається у Львові, але поїдьте, навіть недалеко, поїдьте в Київ, заїдьте трохи далі на центральну Україну, там зовсім вже інше до того відношення. Тому що, на жаль, в кожній історії, навіть самих святих історіях, все одно знайдуться ті, хто цим скористається для своєї якоїсь корисливості чи чогось іншого. І тому навіть самі святі справи спотворюються.
Я вже мовчу про такий безпрецедентний не тільки для України, а й для цілого світу, волонтерський рух. Якого ніде не було. Мені доводилося спілкуватися із людьми, які там проходили по 5, по 6 воєн і вони такого ніде не бачили, такої самоорганізації, такої самовіддачі людей. Але то все відбиває бажання.
Коли сьогодні стоїть потреба поїхати десь за кілометр від лінії фронту, виступити на площі – ми їдемо, і ми виступаємо. Ми не питаємось чого? Ми розуміємо, для чого це. Ми – своєрідні бійці ідеологічного фронту. Коли ти приїжджаєш у те саме місто Торець (колишній Дзержинськ), коли до Горлівки 1,5 кілометри, ти розумієш, що 10 тисяч людей зібралося, що зараз два «придурки» випустять пару мін і то, що тут може бути. Але ти пересилюєш страх. Виходиш на майданчик, де люди стоять під деревами, бо бояться виходити на відкритий простір, бо два чи три роки вони взагалі не бачили сторонніх людей, крім військових. В них є відчуття непотрібності і взагалі приреченості. З тими людьми реально ніхто не працює.
Сьогоодні треба визначитися із ще одним фактором: що ми з ними робимо? Якщо ми хочемо бачити їх в Україні, то з ними треба працювати, треба розуміти, треба подавати їм руку. Так, виникає одразу питання, що, можливо, не всім хочеться руку подавати. Час прийде і розсудить. Тобто, є час розкидати каміння, є час збирати каміння. Ми маємо собі в голові зробити вибір. Якщо ми хочемо, щоб вона (територія) була наша, значить треба з нею щось робити. Зрештою, найпростіший варіант, і він теж має право на життя - просто вибудувати новий кордон і почати розбудовувати свою країну. Тобто, тут робити лад, тут наводити порядок. І прийде час, і воно взагалі еволюційним шляхом все одно знайде своє місце.
На вашу думку, чи є якісь ліки для відновлення української нації?
Треба, по-перше, хоча б за 25 років сформувати якийсь план, порядок дій, комплексний, культурний там, чи національний. Я скажу так: уявимо собі, що ти маєш якусь певну територію, де ти хочеш побудувати будинок, зробити ландшафтний дизайн і все інше. От власне така сама ситуація із державою. Україна – це велика територія. Для того, щоб тут щось зробити, має бути чітка програма і чіткий план дій, які мають бути зрозумілі учню, студенту, робітнику й президенту. Якщо ми будемо йти в одному керунку, рано чи пізно ми до чогось дійдемо.
Приходить людина до влади і каже: «що ти хочеш?». «Хочу, щоб в цій країні всім стало жити краще». От він дав там пару мільярдів доларів, так собі задумався – одній людині точно стало жити краще, значить не дарма людина попрацювала. В принципі, я ж не казав, що вам буде жити краще. Нам буде жити краще. І вони нікого не обманули.
Як би то не було сьогодні заїжджено, банально, але всі хочуть змін, але мало хто хоче змінюватися. Ми всі не відчуваємо відповідальності. Ми не йдемо на вибори, тому що кажемо, що вибори нічого не вирішують. Навіть якщо нам дають право вибору, а ми ним все одно не користуємось, бо кажемо «та, все одно». Приходять бабці, голосують за «консерви». А потім ми йдем на Майдан. Може пора не шукати винного? Насправді нікому ми не потрібні – ні на Сході, ні на Заході. Немає нічого корисного у жодному союзі. Треба просто будувати свою державу. І все. Цеглинка за цеглинкою, камінчик за камінчиком.
Чи вплинула війна на Вашу творчість?
Звичайно, вплинула. Але важко говорити про творчість, коли стикаєшся з такими нетворчими питаннями. Я ніколи не думав, що мені доведеться стикатись із питаннями військового спорядження, медичних препаратів чи із засобами військової справи. Це все завжди було далеко і мене не стосувалось. Були такі моменти, коли творчі питання відходили на другий план, бо з’являлись більш нагальні. Ось купив ти автомобіль – один, другий, третій…А потім приїжджаєш і тобі розказують – ось на цьому авто, «швидка допомога», було вивезено близько 50 людей, а цей джип вивіз 16 чоловік з аеропорту. І ти розумієш, що у цей момент то більш важливо. Але, з іншої сторони, є такі твори, як «Запах війни». Пісня насправді була написана більше, ніж 15 років тому, ми її ніколи не співали, але прийшов час…ми її присвятили волонтерам – тим, які йдуть на самопожертви, які пожертвували сім’єю, бізнесом і т.д. Які присвятили себе державі. Бо, якби цього не відбулось…Ніхто ж не очікував, що люди так само організуються. Але дух вільності, дух козацтва в Україні сильний – як писав П.Тичина: «Я єсть народ, якого Правди сила ніким звойована ще не була». Правду казав.
Побажайте щось нашим читачам…
Перше, що я хочу побажати – це мир. Часто, особливо на свята, ми за столом підіймали чарку «за мир». Ну, мир та й мир. Ніхто не розумів, що це таке. На сьогодні багато хто з повною відповідальністю усвідомлює що це таке…Ну і посмішок, багато щирих, теплих посмішок. Нехай вони наповнюють ваші оселі, і щоб всі були здорові, щасливі та веселі.
Алла Федорченко, Марія Панчишин, «Вголос»
ІА "Вголос": НОВИНИ