Як свідчить статистика, із середини минулого століття популяція українців упевнено зростала: 37 млн – 1950-го, 40 млн – 1955-го, 45 млн – 1966-го, 50 млн – 1980-го. Понад 52 млн ми мали на зорі Незалежності і хтозна, скільки мали б тепер, якби 1993-го крива чисельності українців раптово не полетіла додолу в рази швидше, ніж здіймалася вгору десятиліттями перед цим.
Відповідно до рекомендацій Організації Об'єднаних Націй, переписи населення у країнах світу здійснюють раз на десятиріччя. Саме ця процедура дозволяє здобути найдетальнішу інформацію щодо реальної кількості населення та його характеристик.
Перший Всеукраїнський перепис населення відбувся 2001 року, тоді, як з’ясувалося, кількість жителів нашої держави становила 48 млн 457 тисяч осіб. Наступна перевірка мала б відбутися 2011 року, однак, чи то через дефіцит коштів, чи то через організаційну неготовність, чи то через страх розкриття реальної ситуації, цього не сталося досі. Спершу перепис відклали до 2012 року, тоді до 2013, 2016 і врешті – 2020 (що цікаво, на здійснення заходів, пов’язаних з підготовкою до проведення перепису, із бюджету наступних років виділять понад 2 млрд грн. При тому віце-прем’єр Павло Розенко заявив, що потрібен тільки мільярд).
За повідомленням Держстату, станом на 1 листопада 2017 року кількість населення України становила 42 млн 418 тисяч осіб (а ще у липні було 42 мільйони 467 тисяч осіб). Однак, чимало кваліфікованих експертів запевняють, що реальна ситуація зовсім інша: масова еміграція, височезний рівень смертності і недостатня народжуваність цілком ймовірно могли звести кількість жителів України до 35 мільйонів, а то й менше…Врешті, реальну ситуацію зможемо побачити лише 2020-го, якщо перепис таки влаштують.
Тепер же, як каже служба статистики, за 10 місяців 2017 року українців поменшало на 166,3 тисячі. А це, зі свого боку, на 23,4 тисячі більше, ніж за аналогічний період минулого року. Разом з тим, кількість живонароджених у січні–жовтні 2017р. становила 306,4 тис. осіб, померлих – 477,5 тис. осіб, різниця – 171 тисяча.
Статистика свідчить, що приблизно 500-600 тисяч українців вмирають щороку, дві третини із них – від серцево-судинних захворювань, значна частина через онкологію, на третій позиції за втратами – зовнішні причини (ДТП, алкоголізм, самогубства). Страждають українці і від захворювань органів дихання та травлення.
230 тисяч не народжуються. Щороку
Сьогодні в Україні народжується 1,5 дитини на одну жінку, коли для збереження нації необхідно принаймні 2, а для розвитку – бодай 2,1. За час Незалежності кількість новонароджених за рік знизилась на третину, а загальна кількість дітей зменшилась удвічі. Тепер у державі народжується приблизно 370 тисяч осіб щороку. Різниця зі смертністю – щонайменше 230 тисяч.
Здавалося, у цій ситуації держава мала б усіляко заохочувати зростання народжуваності, проте в Україні все відбувається навпаки. У липні 2014 року значно урізали розмір виплат при народженні дитини, згодом суттєво обмежили коло осіб, які могли претендувати на державну допомогу при вихованні. Як наслідок, українці все більше бояться народжувати, адже не певні, що у нинішній ситуації будуть спроможними звести на ноги своїх нащадків.
В Україні активно відбуваються реформи, то в чому ж причина? Прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць з 1 січня 2018 року становитиме 1 700 грн, з 1 липня - 1 777 грн, з 1 грудня - 1 853 грн. Разом з тим, середня заробітна плата за найоптимістичнішими обіцянками мала б зрости аж до 10 000 грн (357 доларів) у 2018-му, академічні стипендії для студентів (ВНЗ ІІІ-ІV рівня акредитації) – до 1300 грн (46 доларів) мінімальні пенсії – до 1452 грн (52 долари). Ситуація виглядає непогано…доки не беремося порівнювати ці суми із 2013-м: середня заробітна плата – 3200 грн (400 доларів), стипендія – 730 грн (92 долари), мінімальна пенсія – 894 грн (112 доларів). Плюс до того – шалена інфляція: 2014-го – 25%, 2015-го – 43%, 2016-го – 12%. Нині понад половину свого доходу українці витрачають на їжу, решту – на оплату комунальних послуг та ліки. Зміни очевидні: населення зубожіло в рази. Якість життя – на дні, медична система – давно в регресі, соціального захисту – нуль.
4 000 000 – 8 000 000 – народилися, не вмерли і втекли
Одна із найбільших проблем українства – неконтрольована еміграція. Все більше людей щодень задумуються над навчанням, тимчасовим працевлаштуванням чи й виїздом на постійне проживання бодай до найближчих сусідів. Воно й не дивно, адже щонайменше 10% працездатних осіб не мають можливості працевлаштуватись в Україні, а ті, що таки зайняті, - отримують мізер або ж не отримують виплат узагалі. Тільки за офіційними даними безробітних в Україні нині 309 тисяч, і серед них на 10 вакансій претендують аж 46 осіб. А скільки таких осіб поза реєстром? А скільки осіб працюють нелегально, тим самим вкорочуючи собі стаж і майбутнє пенсійне забезпечення? У ЗМІ регулярно з’являється інформація про протести працівників через заборгованість у зарплатах, а за підсумками Держстату, сьогодні загальна сума заборгованості з виплати заробітної плати досягла 2457,6 млн грн.
Мабуть, оця ситуація і штовхає українців подалі від вбогого існування – на Захід, здебільшого до Польщі, куди уже працевлаштувалися щонайменше 1,5 млн українців. Середня зарплата там сягає 750 євро (проти наших заледве 200), тож звичайний робітник без надмірних зусиль заробляє в рази більше, ніж людина із вищою освітою в Україні. Таким чином українці рятують економіку Польщі, закриваючи посади, які покинули місцеві, подавшись у пошуках кращого життя до Німеччини. Поряд з тим, українців поляки просто використовують – як іноземці вони отримують менші зарплати та пакет соціальних послуг, не мають страховок і системи пенсійних накопичень. А ще поляки дуже по-братськи і по-адвокатськи «мітять» українців особливою формою – «за інакшість». Що ж робити українцям у цій ситуації? Тільки погодитись – бо можливості вижити у власній державі просто нема.
Новий геноцид?
Як бачимо, небезпечна тенденція набирає обертів. За часи Незалежності унаслідок масової еміграції в Україні не стало від чотирьох до восьми мільйонів українців. Загалом же за 26 років держава позбулася від 10 до 20 мільйонів своїх громадян.
Таку ж кількість українців – приблизно 20 мільйонів звела із життя радянська тоталітарна система. З них до 10 мільйонів загинули під час Голодомору 1932-1933 років. Звичайно, то був свідомий цілеспрямований злочин проти українського народу з боку сталінської системи і порівнювати його із нинішньою ситуацією не коректно. Але числа…Числа ті самі. Та й інформаційні впливи – ті самі. У минулому столітті важливим інструментом реалізації Голодомору в Україні була інформаційна блокада. Тоді потрапляння за кордон інформації про масове вимирання народу могло суттєво «підіпсути» імідж СРСР. А що ж, до речі, сталося б з українським політикумом, який із виборів у вибори протягом останньої чверті століття ділить впливи в Українській державі? Що би він сказав світові, якби раптом виявилося, що в Україні проживає уже не 50, і навіть не 40 мільйонів осіб…Якихось 30, з натяжкою. І усе стараннями шанованих демократів, які протягом 27 років реформували, розбудовували, вмикали і розквітали країну? Може, десь тому перепис населення ми проводили аж раз за усю незалежність – 17 років тому?
А ще, щодо свідомості. Мабуть, особи, які протягом 27 років обіймали найвищі керівні посади в Україні не ставили собі за мету винищення українського народу. Але якось же їм удалося дістатися рейтингів найзаможніших осіб України та світу, багатьом, до речі, без жодного дня бізнесування.
То хіба ж не свідомо вони скуповували за безцінь держпідприємства, які попри свою показову «збитковість» швидко наповнювали кишені нових власників? То хіба ж не свідомо вони почали ходити до влади цілими кланами: дніпропетровських, донецьких, вінницьких...То хіба ж не свідомо вони знаходили у дефіцитному бюджеті кошти на мільйонні виплати урядовцям та борцям із корупцією? Хіба ж не свідомо перші з них «легальним» способом нарощували прибутки своїх 76-ти компаній? Хіба ж не свідомо половину державних дотацій на агропромисловий комплекс, який має шалені перспективи для розвитку в Україні, віддали в подарунок двом «курячим магнатам» із компанії президента? Хіба ж не свідомо українців змусили тугіше затягти паски, впровадивши грабіжницьку «Роттердам+», тим самим дозволивши найближчому до корита олігархові злетіли на 46 позицій догори у рейтингу мільярдерів Bloomberg? Подібних прикладів — безліч. Україна перша у світовому топі сприйняття корупції і десь біля Уганди в решті рейтингів розвитку, зростання, процвітання тощо. Ми п’яті (з 224-х) у світовому рейтингу за кількістю смертей на 1000 населення, а це гірше, ніж у всіх бідних африканських країнах.
То невже ж оці 10-20 мільйонів осіб зникли із країни просто так? Чи не летимо ми у прірву і де шукати із того вихід?
Треба подякувати
Спершу – собі. Бо дивимося на розвинені країни Заходу і за їхнім прикладом свідомо не плануємо великої сім’ї. Так, ми втомлюємось шукати гідного заробітку на Батьківщині і так само свідомо тікаємо за кордон. Але ж погодьмося: маємо на те об’єктивні причини. За кордоном справді краще, бо там нарешті знаходимо можливість перейти із режиму «виживання» до режиму «життя». Там є верховенство права, відповідальність політиків перед законом і пріоритет інтересів народу. Там є, а у нас нема. Звичайно, ми самі до того спричинилися, бо щоразу самі обирали собі владу, самі продавали свої голоси за гречку, ігнорували вибори чи сліпо вірили гучним обіцянкам. Але за те все ми платимо сповна, часто – смертями і кров’ю. Та чи не повинні заплатити і вони – безпосередні виконавці злочину?
Світ уже мав приклад справедливого покарання для осіб, які посміли вчинити злочин проти людства. 1 жовтня 1946-го у німецькому Нюрнберзі завершився міжнародний судовий процес над колишніми керівниками гітлерівської Німеччини. 18-ом нацистським політикам, військовим та ідеологам нацизму, які доклалися до загибелі понад 60 мільйонів людей, винесли рівноцінні до злочину вироки: одинадцяти призначили смертну кару, трьох засудили до довічного ув’язнення, іще чотирьох – до 10-15 років під вартою.
21 століття гуманніше. Але повинні ж сотні управлінців, які день за днем тамували свою жадібність майбутнім багатомільйонної нації, відповісти за скоєне? Повинні ж вони бодай раз у житті відчути на собі справедливість і заплатити за те, що цинічно вкрали, звівши зі світу чималий шмат українства і загальмувавши розвиток решти на довгі роки? На носі нові вибори, а рекламна кампанія уже почалась. Ті, що упродовж 27 років керували Україною, готуються обійняти нові посади і протягом нової п’ятирічки провадити стару систему. За цієї ситуації 2050-го в Україні цілком ймовірно може залишитися якихось 20 млн жителів, а під кінець століття число дорівняється до нуля. То про такий наслідок мріяла Україна, кров’ю виборюючи своє право на життя протягом останнього тисячоліття? Може, треба нарешті усвідомити свої помилки і почати рух в іншому керунку? Бо є цілком реальна альтернатива – катастрофа.
Коментарі для «Вголосу»
Дисидент, співзасновник Української Гельсінської групи, автор «Акта проголошення незалежності України» Левко Лук’яненко:
«Нам завжди бракувало націоналіста-Президента, націоналістичних Уряду і Парламенту»
«Україну треба рятувати, а допоможе тут негайна зміна влади. У нас досі не було націоналістів, патріотів біля керма держави. Останні 26 років кожна влада дбала винятково за свої інтереси. Нам завжди бракувало націоналіста-Президента, націоналістичних Уряду і Парламенту. Лише такі люди думатимуть про благо України, а не власні кишені і маєтки. Однак, це може статися лише за умови, що українці нарешті розплющать очі, перестануть продавати свої бюлетені і почнуть цікавитися тим, за кого голосують. Кожен виборець повинен обрати зі списку українців, а тоді серед них знайти того, чия біографія підтверджує порядність і чесність у ставленні до нації.
От тоді, коли Україна отримає достойну владу, вона й проведе розслідування того жахливого злочину, який триває уже кілька десятиліть, і покарає злочинців, які знищили націю і розікрали її майно. Тоді націоналісти піднімуть економіку, сприятимуть бізнесу, створюватимуть такі умови, в яких нація розвиватиметься. Люди будуть певними у завтрашньому дні, з-за кордону повернеться значна частина українців, а ті, що поки є тут, не тікатимуть».
Лікар-психіатр, правозахисник, дисидент Семен Глузман:
«До влади ми завжди вибирали найгірших: злодіїв, злочинців, людей, які не хотіли будувати правову державу. Ми живемо у країні, де все погано і на перспективу, видається, буде тільки гірше. Скільки б нам Гройсман не обіцяв і не пояснював, ми добре розуміємо, в якому стані живемо. Більшість молодих людей думають лише про те, як швидше звідси забратися. Та й чи можна народжувати дітей у країні, де немає соціальних гарантій узагалі? Тут постає питання виживання: з дитиною чи без. Найжахливіше, що ніхто за це не відповість, як і завжди у цій країні…А мали б.
«Єдина можливість покінчити із цим всім – свідоме голосування на виборах»
Єдина можливість покінчити із цим всім – свідоме голосування на виборах: не за всіляких черновецьких, чи оте все, що ми вже стільки разів обирали. Часто кажуть, що отой результат на виборах гарантують бабусі із дідусями, які, ледве зводячи кінці з кінцями, змушені продаватися за гречку. Але ми часто забуваємо, що це не бабусі із СРСР – це відносно молоді люди, які голосували за Незалежність. А де молодь? Вона повністю ігнорує вибори, даючи шанс отим злодіям дорватися до влади. Отака от ситуація…той жах ми влаштували самі.
Єдине наше щастя в тому, що нарешті відійшли від російського менталітету. От вони люблять свою владу, яка б не була. Їм кажуть любити Путіна – люблять. І не звертають уваги ні на що. Ми ж й близько не любимо своїх управлінців, дуже погано до них ставимось. Але цей не дає ніякого результату, бо немає контролю. Якби ми робили так, щоб вони нас боялися, то й ситуація була б іншою. Натомість кожна влада, змінюючи попередню, має на думці одну річ: «Вчора ті лохи мене вибрали, то сьогодні я відбиватиму гроші, які витратив на вибори». Оце й усе».
«Лише із національною ідеєю будемо певні, що нам не влаштують нових голодоморів»
Доктор юридичних наук, академік Степан Гавриш:
«З одного боку, має статися диво, у яке так свято вірять українці, яке поза їх волею, бажанням, розумом, стражданнями, має дати поштовх до розвитку. З іншого боку, це прогнозований результат народу, який ніколи не мав своєї державності. Очевидно, що для того, щоб українська нація збереглася, потрібно будувати міцну державу. Національна ідея повинна стати ціллю усіх українців, тоді лише будемо певні, що нам не влаштують нових Голодоморів і нас не роздеруть на шматки сусіди.
Зрозуміло, що сьогодні маємо ситуацію, коли український народ задешево, цинічно і злочинно купують ті, хто хоче керувати державою. Під час Майдану була ейфорія, сумнівне відчуття свободи, а врешті вийшло те саме. Перед нами стоїть головне завдання: навчитися міняти владу до тих пір, доки олігархів на керівних посадах замінять державники. Про що говорити, якщо президент володіє 76-ма компаніями? Він в жодному разі не може керувати країною, бо думає про свій бізнес, а не про народ. Держава має стати основним прихистком, основним символом існування українців. Ми мусимо розбудовувати державу, робити із неї гаранта не лише побутових речей, але й всього українського. Ми мусимо будувати національну державу, як це й роблять усі наші сусіди. До прикладу, Росія заснована на свому націонал-шовінізмі, Польща розвивається на хвилі націоналізму, в Угрщині, Румунії – те саме. Ми живемо в оточенні, яке робить наголос на національних цінностях, і ми мусимо робити так само. Українська держава повинна будуватися на специфіці історичної спадщини, на специфіці українського народу, який останні 500 років не мав державності.
Влада купує народ за тушонку чи гречку, фінансує поліцейську систему, щоб забезпечити собі тотальний контроль над народом. А так не має бути! Народ сам повинен керувати своєю державністю. Олігархи, які нині займають найвищі посади в Україні мусять визнати, що не справляються зі своїми функціями, і піти. Це була б найбільша їхня заслуга.
«Тих, хто довів країну до нинішнього стану, треба змусити відповідати за законом»
Тих, хто довів країну до нинішнього стану, треба змусити відповідати за законом. Треба націоналізувати награбоване і влаштувати справедливість. Нинішня правляча еліта діє за принципом Франко: «Друзям все, ворогам – закон!» Треба змінити ситуацію, аби правила гри були однаковими для всіх. Треба іти до того, щоб грабіжницькі закони, які приймалися в інтересах кланів, холдингів, корпорацій і правлячих груп, перестали діяти, а на зміну їм прийшли революційні закони. В Україні накопичується сила, яка рано чи пізно таки втілить справедливість в реальність. Люди, які кров’ю відстояли два Майдани, вважатимуть ті закони за основу. Якщо суспільство нарешті не візьметься за голову, його й далі купуватимуть і грабуватимуть».
Яна Федюра, «Вголос»
ІА "Вголос": НОВИНИ