І все ж Одеса сьогодні – це дуже динамічна і підприємлива громадськість, в якій функціонують кілька великих і потужних за своїм науковим потенціалом університетів, яка веде жваве інтелектуальне й господарське життя. Це оптимістичний, космополітичний настрій мешканців, їхня відкритість до світу і змін.
Олександр Музичко – відомий одеський інтелектуал, публіцист, культуролог, історик за фахом, автор оригінальних публікацій. Автор книг: «Історик Федір Іванович Леонтович (1833–1910): життя та наукова діяльність» (2005), «Грузини в Одесі: історія і сучасність» (2010), «Засновник Одеського інституту народного господарства професор Олексій Якович Шпаков біографічний нарис» (2011) «Південна вісь Соборності: націєтворчі процеси в Українському Причорномор'ї (кінець ХІХ - перша половина ХХ ст.) (2015), «Помаранчева революція: пробудження нації» (2005), «Є. Чикаленко в українському націотворенні» (2010), «Іван Митрофанович Луценко(1863–1919): український націєтворець» (2013) (останні три – у співавторстві). Один з авторів знакового видання – наукового збірника «Чорноморська хвиля Української революції. Провідники українського національного руху в Одесі 1917— початку 1920-х років» (2010).
Ми сьогодні розмовляємо з п. Олександром про значення Одеси для України, про специфіку південної причорноморської ментальності, про сенс того, що значить бути свідомим українцем в чужомовному, проросійському просторі, про особливості суспільні і культурні міста, яке, попри все, є одним із символів сучасної України.
Чи має Одеса свою «загадкову душу», про яку часто говорять і яку ніяк не може розгадати офіційний істеблішмент України, знайти підходи до неї, оскільки місто живе все-таки за своїм ритмом?
«Одеса ніколи не була таким собі «толерантним раєм». Навпаки – тут завжди існувала досить запекла конкуренція»
Не думаю, що можна говорити про якусь «душу» чи схожу «містику». Усі міста світу мають певну типологію. Одеса – це приморське, південне місто, що має риси, спільні для усіх подібних конгломерацій: поєднання стилів, ментальностей, культур, мов, наліт космополітичності, торгівельний прагматизм, підприємливість більшості мешканців. Якщо говорити про таку ознаку одеської «душі», як особливий інтернаціоналізм, толерантність одеситів, то це лише зовнішнє враження. Найскладніше з толерантністю. Одеса ніколи не була таким собі «толерантним раєм». Навпаки – тут завжди існувала досить запекла конкуренція на різних площинах, в тому числі й на національній. Українці цю конкуренцію у свій час програли через умови чужої імперії – і в цьому суть їхньої теперішньої проблематики.
Специфіка Одеси – це відображення загальної специфіки усього Півдня та Сходу України, його історії. Йдеться про поєднання двох основних складових: російсько-імперського та совєтського спадків, що часто чудернацько переплітаються. Між ними немає особливого протиріччя, бо і в першому, і в другому випадках панує російськоцентризм, несприйняття на глибинному рівні українського етнодержавотворчого проекту як національного. Дається взнаки і ретроградний консерватизм, побоювання будь-яких змін як нібито «апріорного зла», ностальгія за спокоєм часів застою, адже більшість населення Одеси «родом» саме з цих часів.
Головна «оригінальність» Одеси полягає в тому, що вона не створила власної еліти, свого умовного «клану» із загальноукраїнським масштабом впливів; тому місто радше виглядає як своєрідна «іграшка» у зовнішніх політичних іграх. Звідси, на мою думку, якась соціально-економічна занедбаність, недорозвиненість нашого міста. Хоча це не означає, що не існує проявів соціальної активності та мобільності.
Якщо говорити про парадокси розвитку, то хіба не парадоксально, що одним з найбільших та найуспішніших університетів Одеси є Юридична Академія на чолі з колишнім регіоналом С. Ківаловим? Він створив цілком сучасний, модерний ВНЗ, який приваблює масово й молодь із Західної України. Недаремно місцина поряд з Академією є однією із найбільших україномовних просторів Одеси. От якби українські патріотичні середовища зосередилися на таких конкретних прагматичних проектах, замість виливати всю свою активність у багатослівну і жалісливо-нарікальну риторику, то й був би реальний поступ української ідеї в місті.
У чому полягають причини того, що українці Півдня ось уже 27 років (від часу незалежності) не можуть вийти за межі умовного «гетто» – культурного і мовного? Адже не секрет, що українське слово і культура залишаються радше екзотикою, ніж соціальною реальністю.
Це зумовлено історією міста, в якій російська мова завжди була мовою міжнаціонального спілкування, а до того ж – державною мовою. При тому, аж ніяк не можна сказати, що в Одесі російська мова тотально панує. Навпаки – національна строкатість лише зростає завдяки збільшенню мусульманського населення, вихідців з Азії. Усі вони часто спілкуються між собою своїми мовами. На відміну від українців, які, прибуваючи до Одеси, чомусь розглядають перехід на російську мову як засіб «успішної інтеграції» в простір міста. І так є в усіх містах Півдня та Сходу України. Тож головна проблема йде не від Одеси, а закорінена вона в загальноукраїнську проблематику національного буття, яка, своєю чергою, викликана ментальними особливостями, якщо хочете, якраз «української душі», тобто загальною нашою млявістю, браком внутрішньої консолідації, браком національної гідності.
«Не бачу нічого страшного в тому, що відмирає масова совєтсько-«українська» культура, так звана «шароварщина»
В умовах масової еміграції найкращих людей з України подолати ці явища – нереально. Швидше, я можу собі уявити, що в Україні ще більше звузиться простір української мови, як це не прикро. Щодо української культури, то не бачу нічого страшного в тому, що відмирає масова совєтсько-«українська» культура, так звана «шароварщина». Усе, що нежиттєве, не повинно штучно підтримуватися, воно має відмерти. Усе вирішить соціальна базова конкуренція. Усе справді життєве, затребуване в народі – залишиться і навіть буде розквітати.
Культура не має вимірюватися «валовим продуктом», кількістю, а тільки якістю. Впевнений, що якісно українськість в Одесі, як і загалом в Україні, покращується. А конкуренція – це дуже добре. Розвиток української мови буде переважно залежати від стану державності, адже саме на це орієнтуються прагматичні одесити. Якщо державний апарат не буде демонструвати хаотичності у мовному питанні, якщо буде взято зрозумілий курс – народ підтягнеться. А ще потрібні креативні проекти. І не обов'язково це мають бути гопак, сало, вишиванка. Потрібна не «боротьба за мову» заради мови як самоціль, а прагнення до насичення української мови розумними сенсами, покращення рівня її носіїв, просування та популяризація їх на усіх рівнях, але не тільки в тому, що вони українськомовні, а розумні, привабливі, успішні і т. ін.
Якою є Ваша відповідь на питання: чому «російська весна» захлинулася 2014-го року?
Вона захлинулася тільки внаслідок міжнародного тиску на Росію та через укладання цілого комплексу складних відомих та таємних угод і домовленостей. Живемо в прагматичному світі, в якому війни не будуть вже такими прямолінійними. Але боротьба увійшла в іншу фазу – політичну та ідеологічну. І ось тут ще нічого не ясно. Немає сумнівів у тому, що українському проектові в Одесі наразі так і не вдалося перемогти. Але причина цього не лише у слабкості українських кіл в Одесі, але й у загальній несформованості цього проекту у решті України.
Одна зі специфічних причин, чому саме у 2014 року Одеса не була приєднана до РФ чи не було створено якусь «ОНР», у тому, що «русская весна» була і є переважно совковим проектом. А Одеса першою з великих міст України ще у 1990-х роках досить безболісно відмовилася на офіційному рівні від совєтської спадщини. Та ця совєтчина ніколи й не була тут у такому кондовому варіанті, як на Донбасі чи в Криму. Строкатішим є тут національний склад населення, тому про яку таку «русскую весну» можна говорити?
«Справа перевороту була тут завжди у руках фріків, непривабливих зовнішньо та культурно осіб»
Ще одна причина – справа перевороту була тут завжди у руках фріків, непривабливих зовнішньо та культурно осіб. Думаю, планувався тільки тиск, відволікання сил та уваги для реалізації планів на Донбасі та у Криму. Потрібна була лише піар-трагедія, «вторая Хатинь». Це і сталося руками ефесбешних провокаторів. Але на стан політичної еліти у місті це ніяк не вплинуло – всі залишилися там, де й були. Навіть більше –політично наявну тоді і зараз міську владу це тільки зміцнило. А привабливої для більшості одеситів політичної альтернативи опоненти нинішньої влади запропонувати не змогли. Що казати, якщо головним опонентом нинішнього міського голови Одеси проросійського Г. Труханова є будівельний олігарх, сирієць за походженням А. Ківан, який поволі стає впливовим в усій Україні. Хіба це є т.зв. «прогресивна альтернатива»? Більшість одеситів так не вважають – і це виглядає раціонально та прагматично з їхнього боку.
Присилання «варяга» з інших міст України, впровадження якогось зовнішнього управління – неприйнятний варіант. Як я вже сказав, Одеса і так не може похвалитися потужною політичною вагою. Важко уявити, аби одесит посів визначальні посади десь у Львові чи Харкові. Натомість в історії Одеси вже чимало прикладів фактично зовнішнього управління або спроб, що завершилися провалом. Одеса, одесити, мають відчути свою велику вагу в Україні – і тоді відчують більшу привабливість українського проекту для себе.
Через які причини, на Вашу думку, в Одесі не відбувся «великий реформатор» Міхеїл Саакашвілі?
«Саакашвілі вельми нагадує Ющенка. А Ющенко не мав ніколи підтримки в Одесі»
А це й не було його метою. Все що він робив – це піар. І одесити відчули фальш. А ще для Одеси приниженням є – бути таким собі «полігончиком». М. Саакашвілі вельми нагадує мені В. Ющенка, а В. Ющенко, як знаєте, не мав ніколи підтримки в Одесі. Щодо ставлення до України, до всього українського, то М. Саакашвілі не виявив послідовності. Намагався всидіти на двох стільцях: то у російську церкву піде, то в українську. Щодо того, що йому, мовляв, «не дали» щось зробити, то, вочевидь, голова області і не має бути таким собі наполеончиком. І головне, не має бути плутанини та зіткнень між призначенцями та органами самоврядування, що саме і безпосередньо відображають стан соціуму, його прагнення та інтереси. Покращити одеську еліту можна тільки зсередини, а не зовнішніми наскоками.
Магістраль Ваших досліджень як історика – це забута ідейна, інтелектуальна історія Півдня й Одеси. Що з неї передусім треба реактуалізувати?
Слід реактуалізувати справжні прояви міжнаціональної дружби, її різновекторність, а не лише «благотворний вплив Пушкіна, Буніна, Толстого» і т. ін. Дуже важливо сформувати уявлення на основі конкретних історичних фактів про видатних українських одеських діячів та патріотів, як Іван Луценко, військовий діяч часів УНР, про якого я видав монографію, Іван та Юрій Липи, Євген Чикаленко, Сергій Шелухин і багато інших. Бо, наприклад, В. Жаботинський знаний в Одесі нині переважно як сіоніст, видатний єврейський політичний діяч, але мало знають про його палку прихильність до України. Очевидно, тоді б деяким представникам єврейської громади було б важче ігнорувати факт перебування Одеси у складі України і наявність у місті української складової. Можливо, тоді тримовний напис (російською, англійською, івритом) на стіні центру «Бейт-Грант» в Одесі був би доповнений і рядком українською мовою?
Як би Ви оцінили сучасний інформаційний простір, в якому живе українськомовний одесит?
ЗМІ Одеси – майже тотально російськомовні. У місті є лише одна українська газета «Чорноморські новини», але вона чомусь відсутня у кіосках. Є в Одесі обласне радіо та телебачення – і там функціонує українська мова. Проте ці ЗМІ аж ніяк не є рейтинговими. Оголошення, реклама на місцевих радіо та телебаченні – переважно російськомовні. Винятки пов'язані тільки з діяльністю ЗМІ, торговельних мереж, які є філіями всеукраїнських. Не можна сказати, що зрушень немає. Тільки після запровадження квот деякі одеські ЗМІ відкрилися для української мови, хоча часто непослідовно та незграбно, в стилі «мовної шизофренії», тобто двомовності.
Найкращою є ситуація у кінематографі. Це свідчить про те, що тільки через запровадження квот, законів, правил та чіткого їх ввиконання, через систему заохочень та покарань можна виправити ситуацію на краще, в бік українськості, а не задовольнятися балаканиною та обіцянками.
Складніше з контентом, адже переважно він відображає російськоорієнтовану свідомість, або й просто запозичені оцінки подій з Росії. Втім, у студії деяких телеканалів запрошують не лише російськомовних, але й українськомовних експертів. Показовим є випадок відомого одеського блогера, випускниці українського відділення університету, Олени Добровольської, якій я колись дорікав за те, що вона ігнорує українську мову, хоча і вважає себе патріотом. Так ось вже кілька років, як вона перейшла на українську мову публічного спілкування – у своїх дописах у соціальних мережах. Проте українськомовних одеситів так мало, що місцеві ЗМІ не орієнтуються на них, як на свою соціальну базу.
Тому винятково українськомовні великі медійні проекти навряд чи є тут життєздатними, якщо вони не будуть найякіснішими. Та навіть у цьому випадку я не впевнений, що більшість одеситів не будуть їх ігнорувати просто тому, що вони є українськомовними, тобто діє закон набутої шовіністичної упередженості до всього українського. Люди завжди орієнтуються на подібних собі – і обирають їх же. Втім, якщо навіть на початку ХХ ст. українськомовний одесит за бажанням міг розширити свій українськомовний простір завдяки передплаті газети «Рада» та книжок, то на початку ХХІ ст. ситуація дещо покращилася. Тепер поняття інформаційний простір дуже розширилося. Людина, живучи в Одесі, завдяки інтернету може просто ігнорувати місцевий, одеський медіапростір – і орієнтуватися на загальноукраїнський. Дуже просто передплатити газету, зайти на сайт і т.ін. Згадана газета «Чорноморські новини» має інтернет-версію. Загалом, проблеми якості та кількості дуже сильно взаємозумовлені.
«Українськомовні, прибуваючи до Одеси, масово русифікуються, вважаючи це засобом інтеграції»
Не може розширитися коло українськомовних ЗМІ в Одесі, загалом присутність української мови, без розширення соціальної бази, тобто кількості українськомовних. А з цим – якраз біда, бо українськомовні, прибуваючи до Одеси, масово русифікуються, вважаючи це засобом інтеграції. Все ж сучасна ситуація дає підстави як для позитивних, так і негативних прогнозів. Головне вже очевидно: попри великі зусилля українофобів українську мову так і не вдалося вичавити з інформаційного простору Одеси.
От Вас приваблюють львівські соціально-культурологічні проекти. А чи має Одеса потенціал для подібних креативних проектів?
Для україноцентричних креативних проектів Одеса не має потенціалу у зв'язку з відчутним браком свідомих українців у цьому місті, їх приниженості та закомплексованості, залежності від неукраїнських кіл. Загалом Одеса є провінцією у культурному плані, а доля провінції – споживати культурні впливи з центру. Тут слабко розвинений туристичний сегмент. Важливо й те, що міське суспільство перейняте ксенофобією, шовінізмом через те, що місто тотально перебуває у російському інформаційному полі. А це повністю суперечить розвитку туристичної привабливості, відповідних проектів. Якщо ж говорити ширше, то й жодного космополітичного креативного соціально-культурологічного проекту ані Україні, ані світу Одеса досі не дала.
Це закономірно, адже одеське суспільство є конгломератом груп, що з'їхалися сюди з сіл Одеської області, інших областей України, Росії, Молдови і т. д. Вони більше здатні привносити в Одесу щось ззовні і експлуатувати це, аніж продукувати якийсь новий спільний креативний модерний продукт. Усі місцеві меми, бренди і т.ін. як то «бандитська Одеса», «Мішка Япончик», «єврейська Одеса», «блатні пісні», можуть привабити тільки емігрантські кола, які ностальгують за Одесою минулого, якої насправді вже нема, та й, зрештою, ними ж ці меми й продуковані – і на них же і розраховані.
А такі «проекти», як «одесскій язик», «одесская нация» і т. ін давно виявили свою сепаратистську, антиукраїнську сутність і є не просто примітивними, брехливими, але й, вочевидь, небезпечними у сучасній політичній ситуації. Ясна річ, що жодної привабливості у плані поширення їх за межі Одеси бути не може. Щодо «одеської кухні», то й її фактично немає, адже це просто набір кулінарії різних народів та країн, який, ясна річ, є у більшості великих українських міст – і поширений туди з інших країн.
У місті давно діє так званий «Всемирный клуб одесситов», уся «всемирность» якого втілилася тільки в очевидній орієнтації на Москву, плеканні виключної російськомовності, в ігноруванні факту перебування Одеси у складі України і наявності тут українців і, відповідно, плеканні образу російсько-імперської та совєтської Одеси як втраченої золотої доби. Ці «проекти» не мають жодних шансів поширитися на усю Україну, бо власне орієнтовані більше на Росію, є російсько-сутнісними.
У принципі, вершиною бажань класичного одесита була і є еміграція до Москви, Києва та далі, а також інтеграція у відповідні простори. Для такої життєвої філософії не властиве бажання виробляти свої власні проекти та поширювати їх. Однак така зашореність, законсервованість у російсько-совєтському світі Одеси дає, на мою думку, великі шанси українським проектам культурно освоїти це місто.
Богдан Бодрич, спеціально для «Вголосу»
ІА "Вголос": НОВИНИ