Учасник збірної України на Іграх Нескорених Дмитро Афанасьєв зі Львова – етнічний росіянин. Він пройшов горнило війни – воював за Україну. Був за крок до смерті через важке поранення у хребет. Лікарі не вірили ані у те, що житиме, ані у те, що згодом зможе ходити. Проте Дмитро не лише вижив і навчився ходити, а знову повернувся на фронт. За захист України від агресора отримав медаль «Захисника Вітчизни». Ніколи не розумів, «як можна зрадити Батьківщину і після цього нормально жити».
Підполковник, військовослужбовець Національної гвардії України. Кандидат в майстри спорту зі стрільби з лука. У третьому поколінні – військовий. Зізнався, це сімейна традиція. Прикладом у всьому був дідусь: як людина і військовий. Шкодує лише, що не все про службу в нього розпитав. Ці знання були б неоціненним досвідом у теперішній війні.
Як військовому довелося побачити різне. Служив у Львові, Харкові, Криму. У 90-х, коли Україна вже була незалежною, Радянський Союз так і залишився у багатьох в головах. Військовий пригадує: «У кінці 90-х у Криму орієнтувались на Росію. До того ж, там знаходився ще й великий контингент російських військ. Завжди в українських і російських підрозділах різнилося не лише ставлення до військових, а й зарплати. Росія завжди орієнтувалася на силу».
Присягу дають один раз
У 2014 році Дмитро Афанасьєв пішов на фронт захищати Україну. Виїхав на Схід у квітні. Спочатку потрапив у Донецьк.
«З боку місцевих я не відчув позитивного ставлення. У кращому випадку – люди ніяк не реагували на нашу присутність. У гіршому – висловлювали свій негатив, – розповідає Дмитро. – Була певна група людей, зокрема з міліції, які сиділи і чекати, що прийдуть і запропонують: ось вам георгіївська стрічка, ось вам прапор новий. Більше того, донецька міліція тоді здавала нас ворогу. Було багато випадків, коли місцеві діяли відверто проти нас. Були і такі, що допомагали нам. Були і хлопці з Донецької та Луганської областей, які пішли воювати за Україну. Вони керувалися, перш за все, здоровим глуздом та нормальним, не викривленим, почуттям патріотизму. Та все ж велика кількість мешканців східних областей і Криму перейшла на ворожий бік. Багато хто через дурість, інші – через нерозуміння, ще іншим просто промили мізки. Але Бог їм суддя. Особисто я керуюся одним принципом: присягу дають один раз».
У нас було заведено: солдат біжить – і полковник біжить
У своїх бійцях Дмитро був впевнений на 100%. Адже усі труднощі він переживав разом із ними. Не робив великої градації між офіцером та солдатом. А ще запровадив принцип: якщо солдат йде у бій, то і полковник разом із ним.
У травні 2014-го року Дмитро Афанасьєв та його підрозділ перебазувалися у Маріуполь. Місто тоді найбільше лихоманило. Його ж підрозділ діяв наче «тривожна» група: отримали сигнал про район бойових дій і вже за кілька хвилин вирушали на допомогу.
«Бойовики штурмували міський відділ міліції, – розповідає Дмитро. – Стрілянина, пожежа. Ми спішили на допомогу своїм побратимам, які були заблоковані у міськвідділі, і тим, що вже прийняли бій. Однак не дійшли до пункту призначення – потрапили під обстріл. Я і ще четверо моїх побратимів потрапили у засідку на одній із вулиць міста. Саме 9 травня моя активна участь в АТО закінчилася: куля поцілила в хребет. Не допоміг навіть бронежилет».
Спочатку поранених забрали в Маріупольську лікарню. А потім – Дніпро.
1% шансів на життя
Саме у Дніпрі чоловіка повернули до життя. Він був у дуже складній ситуації. Лікарі давали 1% на те, що військовий залишиться серед живих. «Мене врятували за 30 хвилин до смерті, - згадує Дмитро, - за що я лікарям надзвичайно вдячний. Дружина в той момент була готовою до найгіршого. Дитина також знала і готувалася, що тата може не стати. Але тоді сталося невелике диво».
У липні Дмитро повернувся до Львова. Сім’я подолала кризу, Дмитру однак довелося пережити кілька операцій. Спочатку лікарі казали, що він не буде жити, потім – що не буде ходити. Але йому вдалося і вижити, і навчитися ходити.
Склав присягу: треба відповідати за свої слова
У вересні 2014-го «закінчив» із операціями. Ще влітку їздив на візку. Поранення призвело до того, що він втратив вагу аж до критичної межі, і щонайголовніше – силу. Рік-півтора знадобилося, аби навчився нормально ходити. У липні 2016 року, як тільки відновився, знову поїхав на фронт, на Луганщину. «Хочеш не хочеш – колись склав присягу, а зараз як ніколи – треба відповідати за свої слова, – вважає чоловік. – Тому на ротацію ходив тричі».
Підполковник пригадує: «Результат Мінських домовленостей ми бачили кожен день. Як тільки стемніло, починались посилені ворожі обстріли. Нам стріляти не можна було. Але мій моральний дух не залежав від настрою, ситуації. Хоча як командиру інколи було непросто. Кожна дія чи рішення могли забрати чиєсь життя чи здоров'я».
Спорт допомагає відволіктися від думок про війну
Зараз Дмитро служить у Львові. Окрім військової справи займається ще й спортом.
«Повернувся у стрільбу під час відбору на Ігри Нескорених. Туди приїхав саме з ротації. Перед цим випадково у місті побачив банер та дізнався, що серед видів спорту є рідна стрільба із лука. Подумав, що, напевно, це знак. Зараз отримую задоволення від того, чим займаюся», – каже Афанасьєв.
Він впевнений: спорт допомагає відволіктися від думок про війну. Проте для нього все ж найголовніше – саме спілкування з бійцями.
«У нас дуже цікавий та приємний колектив. Особливо стрільці-лучники. Майже всі зі львівської школи. На тренуваннях один одного морально підтримуємо і ділимось досвідом. Навіть снідаємо по-львівськи. Всі з команди знають: де пахне кавою, там сидять лучники».
Спортсмен переконаний: незважаючи на велику кількість заявок на відбір саме у стрільбі з лука, конкуренції між учасниками ніколи не було. Було лише товариське ставлення і підтримка. Тому зараз у всіх хороший настрій. Нескорені налаштовані на перемогу.
Марія Волошин, «Вголос»
ІА "Вголос": НОВИНИ