Неефективність ООН
Найголовнішим завданням створення Організації Об’єднаних Націй передбачалося забезпечення миру в світі та недопущення глобальних конфліктів, проте ООН, як і її невдала попередниця - Ліга Націй з цими завданнями зовсім не справляється. Недієвість та неефективність ООН підтверджує статистика воєн, яка свідчить, що лише з 1945 по 2003 рр. у світі було зафіксовано більше 470 воєнних конфліктів, через які загинуло більше 30 млн. людей. Поки Україну не зачіпала війна, українці ставилися до далеких воєнних конфліктів як до екзотики і вважали ООН респектабельною міжнародною організацією, яка здатна гарантувати глобальний мир. Однак після російського військового вторгнення, на всі заклики українці до порятунку ООН реагувала лише пустими деклараціями. Бачачи безххребутність та політико-дипломатичну імпотентність ООН в Україні навіть почали називати цю структуру Організацією «Обеспокоєних» Націй.
Впродовж 2014-2015 років, коли українська армія воювала проти російських загарбників, відбулося більше двадцяти засідань Ради Безпеки ООН щодо анексії Росією українського півострова Крим та території Донбасу. Однак, окрім засудження дій Росії і вимог, щоб офіційна Москва вивела війська з півострова і Сходу України, ніяких дієвих результатів засідань Радбез ООН, які б зупинили агресію Росії, як не було, так і немає. Більше 100 країн Генеральної Асамблеї ООН і майже всі країни-члени Ради Безпеки засудили анексію Криму і визнали присутність російських регулярних військ на території України, як і фінансування Кремлем терористів. Однак, це жодним чином не вплинуло на продовження подальших міжнародних злочинів Росії, яка після розв’язання війни в Україні полізла воювати в Сирію, і ще більше загострює відносини з країнами Заходу. Для багатьох країн така ситуація є тривожним сигналом: якщо на вас нападе інша держава - ООН, замість реального захисту, лише закликатиме до миру та множитиме паперові декларації.
Особливо несправедливою є сталінська спадщина в ООН, за якою лише п’ять зі 194 держав на планеті мають право вето і таким чином є більш привілейованими, ніж інші. Одна чи декілька найсильніших держав, маючи право вето, можуть блокувати будь-які ініціативи цілої міжнародної спільноти. В ООН від початку була закладена нерівність членів світового товариства і вибірковість у реалізації принципів міжнародного права. Сталін, беручи участь у створенні ООН, хотів, щоб СРСР, США та Британія відігравали вирішальну роль у світі на тій підставі, що вони винесли на собі основний тягар війни, а роль малих держав зробити декоративною. Вінстон Черчілль тоді навіть доповнив Сталіна: «Нехай орел дозволить малим пташкам співати, але не варто звертати уваги на їхній спів». Під час «холодної війни» здійснення Радою Безпеки своїх повноважень було паралізоване. США та СРСР широко використовували право вето, блокуючи прийняття Радою зобов’язуючих рішень стосовно порушників миру і безпеки. Саме така формула сьогодні продовжує домінувати в ООН, коли великі держави безперешкодно розв’язують війни під вигаданими приводами, захоплюють цілі держави прикриваючись боротьбою з тероризмом або фашизмом і роблять на міжнародній арені все, що хочуть. Користуючись своїм правом вето, Росія легко блокує будь-які зобов’язуючі рішення Ради Безпеки щодо виведення військ РФ із суверенної держави.
У 2008 році РФ, попри заперечення ООН, втрутилася у внутрішній грузинський конфлікт, розпочавши війну і порушивши тим самим міжнародне право стосовно «невтручання країн у внутрішні справи окремої держави». Реакцією світової спільноти на такі діяння РФ була «стурбованість» та заклики до мирного вирішення конфлікту. Однак, це не зупинило російську інтервенцію й призвело до окупації частини території Грузії. Це також стосується Придністровського конфлікту, і вторгнення США та Великобританії на територію Іраку всупереч забороні ООН у 2003 році, і анексії Росією українського Криму.
Фактично, за півстоліття ООН не зуміла запобігти жодній значній міжнародній кризі чи зупинити військовий конфлікт на його початковій фазі, окрім схиляння воюючих сторін до безкінечних переговорів, в рамках яких не стільки захищався суверенітет держави, скільки консенсус та компроміс між агресором та жертвою. На прикладі вирішення міжетнічних конфліктів в Палестині, Югославії, зокрема Косово, та на Донбасі, ООН завжди намагалася владнати конфлікт за такою формулою: якщо агресор претендує на територію вашої країни - слід сідати за стіл переговорів, вислухати опонента і досягти спільного рішення, яке б враховувало інтереси обох сторін. Наприклад - віддати частину своєї території, чи розділити владу в коаліційному уряді з терористами-повстанцями. Або конституційно закріпити в рамках держави підконтрольний бойовикам регіон з наданням їм легального статусу та привілейованих прав. Навіть «поміркований» Петро Порошенко на засіданні Ради безпеки ООН зауважував: «Я не можу не відзначити, що ООН, зокрема її основний орган - Рада безпеки, продемонстрували свою неефективність у вирішенні конфлікту в Сирії. Ця неефективність підриває місію всієї Організації і кидає виклик самому її існуванню». Сама структура міжнародного права не передбачає жодних дієвих кроків щодо покарання агресора за розв’язаний нею регіональний конфлікт. Міжнародний суд та Рада Безпеки ООН декларативно зобов’язують країну до певних умов, але не встановлюють дієвих санкцій і не мають достатньо повноважень, щоб зобов’язувати держави до певних дій.
Миротворці ООН
Хоча ООН інколи використовує й миротворчі контингенти для врегулювання особливо складних конфліктів, однак майже всюди миротворці в блакитних касках не стільки вирішували, скільки заморожували конфлікт. Миротворці зазвичай лише розводили ворогуючі сторони, їм заборонялося в багатьох випадках відкривати вогонь і замість відновлення суверенітету держави над втраченими територіями вони найчастіше консервували невизначений статус цих територій. Той же Порошенко у свій час заявляв, що коли миротворчі війська займуть охопленні війною території - про відновлення українського суверенітету над ними можна буде на довго забути.
Крім того, навіть самі миротворчі контингенти ООН дуже часто формуються з представників країн третього світу, з проблемних держав Азії та Африки, солдати яких обживаються на територіях, які мали б патрулювати і самі є порушниками закону. Нерідко вони представляють країни, що тенденційно ставляться до окремої сторони та фактично підсилюють протистояння. Частою стала практика нелегальної торгівлі, коли солдати миротворчих контингентів стають посередниками у збуті ресурсів, а також торгівлі наркотиками і зброєю. Наприклад, оприлюднені факти про діяльність пакистанських миротворчих контингентів на сході Демократичної Республіки Конго, які спершу згідно своїх функцій конфісковували стрілецьку зброю у місцевих жителів, а потім таємно перепродували повстанцям в обмін на посередництво в продажі мінеральних ресурсів. Рівень взаємного контролю у військах ООН залишає бажати кращого, оскільки окремі країни негативно сприймають спроби західних країн повністю контролювати діяльність власних контингентів, саботують дисциплінарні заходи.
Якою буде «ефективна» ООН?
ООН, звісно, могла б бути ефективнішою, але ціна такої ефективності для багатьох країн, в тому числі й України, може виявитися неприйнятною. Для реальної ефективності вона повинна володіти реальними ресурсами та дієвою силою, з якою змушені будуть рахуватися країни-порушниці міжнародного права. Де-факто, ООН зможе гарантувати мир, якщо виконуватиме функції світового поліцейського, а не спікера. Для цього, замість розрізнених контингентів окремих країн, які не можуть дійти спільної згоди, повинна бути створення армія Об’єднаних Націй. Для ефективності, така армія має бути найсучаснішою, добре озброєною авіацією, артилерією, танками. Як світова наддержавна структура, ООН не може дозволити, щоб підпорядковані країни-учасниці мали потужнішу зброю, аніж організована світова спільнота. Тому вона повинна володіти в тому числі і ядерною зброєю, яка перебуватиме у міжнародній юрисдикції в рамках «зброї стримування». Зрозуміло, що ця армія має бути найбільшою в світі, і лише в такому випадку, країни агресори не наважуватимуться порушувати міжнародне право. Хоча в цьому разі, військам ООН доведеться вести справжні війни проти країн-агресорів та систематичних порушників, наприклад в КНДР, Ірані, Сомалі чи Нігерії, що деякі країни сприйматимуть як глобальні каральні місії.
Для забезпечення реальних, а не декларативних прав людини (катування в тюрмах, корумпованість судів, цензура у ЗМІ, фальсифікації виборів) слід встановити міжнародний контроль над внутрішньою політикою низки держав Азії, Африки та й Східної Європи. Де-факто, для дотримання справедливості та законності у світі, необхідним кроком стане створення Світової Держави і Світового уряду, які керуватимуть державами як областями за принципами міжнародного права.
Війни в світі припиняться, місцевих диктатур не буде, норми міжнародного права діятимуть на всіх континентах, а війська ООН бомбардуватимуть залишки режимів, які ще чинитимуть опір. При цьому, керівну роль у світі буде відігравати не стільки вся міжнародна спільнота, скільки найпотужніші держави Заходу, транснаціональні корпорації та міжнародна бюрократія, які нав’язуватимуть свою волю решті країн. Це буде по суті завершене втілення глобалізації, проти якої виступають націоналісти всіх країн. В глобалізованому світі не буде місця ні національним державам з власним самоуправлінням, ні національним мовам невеликих народів. По суті, лише 5-6 найбільш поширених мов матимуть змогу розвиватися - такі як англійська, китайська, французька, іспанська, арабська, а решту - будуть приреченими на зникнення. Світова держава стане новою формою закабалення національних держав, в яких вестиметься єдина уніфікована інформаційна та ідеологічна політика. На практиці це означатиме заборону та переслідування за антифеміністичні чи націоналістичні погляди, образу почуттів мусульман чи інших віруючих, якщо їх такими трактуватимуть оонівські бюрократи. Глобальна бюрократизація та інформаційна монополія оголошуватимуть ворогом демократичного людства, усіх, хто наважиться захищати свої національні інтереси чи відмовиться від монопольних послуг транснаціональних корпорацій.
Отож у перспективі теперішня структура ООН або остаточно втратить авторитет та функціональність через нездатність вирішувати проблеми міжнародних відносин, або сама стане загрозою для миру та розвитку незалежних держав.
Валерій Майданюк, політолог, спеціально для «Вголос»
ІА "Вголос": НОВИНИ