Про події тих буремних днів, їх вплив на подальшу боротьбу українського народу проти будь-яких окупацій та колосальний саможертовний внесок у неї українських націоналістів істориками сказано вже чимало. Втім, вороги української державності з подачі московських пропагандистів і досі вдаються до заскорузлих маніпуляцій, звинувачуючи українців у «надмірній бандеризації» та «відродженні націоналізму», до якого неодмінно домішують такі поняття, як нацизм, фашизм, расизм та шовінізм. Більше того, ці архаїчні інсинуації стали однією з головних «фішок» нинішньої війни Московії проти України.
Тому сьогодні наша розмова не стільки про вікопомний державницький злам 30 червня, скільки про те, яка ж насправді різниця між цими поняттями, котрими вже впродовж останнього століття безупинно оперує кремлівська пропаганда? Про це «Вголос» поспілкувався із українським істориком, кандидатом історичних наук Миколою Посівничем та дослідником національно-визвольного руху в Україні Ярославом Сватком.
Яка різниця між націоналізмом, нацизмом та шовінізмом?
Ярослав Сватко:
Націоналізм – це основний інстинкт нації. Нема націоналізму – нема нації. Якщо говорити про український націоналізм, то це той, з яким найбільше воювала Росія - український націоналізм бандерівської течії, яка мала свої певні ідеологічні підходи, настанови. І якщо говорити про ставлення цього націоналізму до інших народів, то воно найбільш виразно показане в гаслі, під яким ця організація боролася: «Воля народам! Воля людині!». Тут немає заперечення того, що інші народи не мають права на волю чи на життя. Якраз навпаки. Звичайно, що кожен народ повинен мати те місце, де він буде формувати свої національні інтереси. Переважно це там, де він історично живе. Але це не означає, що він має нищити інші народи. Говориться, що людина повинна мати якусь волю до прийняття своїх рішень. Але для того, щоб людина могла цю волю сповнювати, повинен бути хтось, хто може гарантувати, що вона може цю волю реалізувати. У сьогоднішньому розумінні світу гарантування волі людини робить держава.
Щоб розібратися у відмінностях, потрібно визначити, чим український націоналізм, особливо бандерівської течії, відрізнявся від націоналізмів, які були запропоновані в інших країнах. На що опирався український націоналізм? Від того часу, як він почав формуватися ідейно, український націоналізм опирався, в першу чергу, на самодостатніх людей. І ми говоримо, що раніше український націоналізм опирався на селянство, бо тоді селянство було найбільшою самодостатньою верствою. Селянин мав землю, міг жити з тої землі. І той, хто краще працював, мав трошки зайвих коштів, а тому віддавав своїх дітей вчитися. І переважно із тих дітей виростали, власне кажучи, оті освічені націоналісти.
Сьогодні селян в Україні мало, але є величезна верства малого і середнього бізнесу - людей, які дають самі собі ради. Якщо ми подивимося на перипетії сучасної російсько-української війни і Майдану, то побачимо, що люди, які захищали Україну, були самодостатніми. Ті, які самі собі можуть забезпечити життя і розуміють цінність цієї держави.
Разом з тим, серед бандерівців були не тільки селяни. Там були люди, які походили із ремісництва, з інтелігенції, була частина духовенства. Але духовенство у більшості теж було самодостатнім. Наприклад, батько Бандери мав велику пасіку. Якби він не був священиком, він був би успішним пасічником, тобто мав би з чого жити і годувати сім’ю.
Були й інші націоналізми, які спиралися на інші речі. Наприклад, німецька версія націоналізму, яка називалася націонал-соціалізм, або нацизм. Вона опиралася, в першу чергу, на люмпен, на людей, які не мали засобів до існування. І такі люди, не маючи засобів і на що спертися на цій землі, легко погоджувалися, щоб ними маніпулювали різними популістичними гаслами. Їх повернули туди – вони пішли туди. Їх особистий інтерес полягав в тому, що вони працювали на заводі, на фабриці і все. Вони нічого не мали. Вони працювали на когось. І оцей соціал-націоналізм німецького штибу, він, у моєму розумінні, мав світоглядні філософські збочення.
В першу чергу, він вважав, що є певні нації, які не мають права жити взагалі на цьому світі і які потрібно знищити. Український націоналізм ніколи не ставив питання про те, що потрібно нищити «чужі» нації - навіть ті, з якими були конфлікти. Наприклад, з тими ж поляками вважалося, що потрібно домовитися дипломатичним шляхом. А як не вийде, то вже тоді, як казав Бандера на суді в Варшаві, «нас розсудить залізо і кров». Це те саме, що у нас сьогодні із Росією, але принаймні ніколи не ставилося питання про те, що треба знищити цілий народ. А в німців було поняття, що цілі народи треба знищити. І це є збочений націоналізм, який ні до чого доброго в загальному співжитті націй в цьому світі не призводить.
Це якщо говорити про соціал-націоналізм, нацизм, або, як московити всіх одною міркою міряють – фашизм. Хоча насправді «фашизм» - це італійське поняття, коли держава вирішує абсолютно всі питання за людину, держава формує всі інтереси людини. Фашизм був різний. Коли був Муссоліні, то був фашизм так званий бразильський, він взагалі расові відмінності не брав до уваги. Тому що в державі живуть і негри, і білі… Такий у них був підхід. Тут принаймні питання «воля людині» вже не піднімалося. Нема волі людини. Є воля нації і людина повинна підкорити свою волю цій нації - фактично, волі тих людей, які керують цією нацією.
Шовінізм – це свого роду побутова річ. Це не обов’язково, коли якась етнічна група не має до чогось права. Може бути інший шовінізм. Наприклад, колись чоловіки вважали, що жінки не мають якихось прав – це чоловічий шовінізм. Сьогодні елементи шовінізму ми бачимо у феміністичних рухах.
Якщо говорити про нашу історію і про шовінізм, то нас, звичайно, діставав шовінізм, який був у поляків. Поляки не ставили питання про те, що українці не мають права на життя. Там не була позиція така, як у німців, котрі взагалі вважали, що це «унтерменші», що вони повинні відмерти, а далі всі ті землі заселяться німцями. А поляки вважали, що українець – людина, яка апріорі має менше прав, ніж поляки, тому що він іншої віри, іншого етнічного походження, з іншого культурного середовища. І це практично втілювалося. Наприклад, українці не мали права займати державні посади. Кажуть, міжвоєнна Польща мала якісь демократичні засади. Так, мала, але для поляків. Та мій дід за тої Польщі найбільшу посаду, яку міг займати, це помічник посильного. І це було на Волині, де взагалі воєводою був Юзевський, який вважався в Польщі мало не українофілом, намагаючись давати українцям хоч якісь преференції. Тут, в Галичині, й того не було. А хочеш йти у державну службу працювати – перехрестися на римо-католицизм, перейди на польський звичай, на польську мову – тоді в тебе буде кар’єрний рух. Це зразок шовінізму на практиці.
Микола Посівнич:
Насправді націоналізм може мати багато різних форм. Можна говорити про ліберальний націоналізм, культурницький націоналізм чи економічний націоналізм. Наприклад, в Україні у ХІХ столітті був культурницький націоналізм. Є також і філософія соціального націоналізму. Зокрема, в Латинській Америці націоналізм має характер соціального руху за права і рівність різних верств населення. Націоналізм може виходити в різних іпостасях. Може бути релігійний націоналізм. Тому ми маємо розуміти різні поняття соціального, філософського чи культурологічного характеру. Є так само націоналізм держаних націй і поневолених націй, або тих націй, які борються за своє національне, соціальне чи державницьке визволення, і тим самим прагнуть до побудови того чи іншого політичного проекту.
На жаль, фашизм, нацизм, шовінізм і націоналізм в переважній більшості у людей малограмотних асоціюється з одним і тим самим явищем. Націоналісти ж ніколи не ставлять себе вище інших націй. Основні гасла: рівність, братерство, свобода. Але коли псевдонаціоналісти завдяки іншим націям будують власну націю, мотивуючи це тим, що вони питомо кращі за природними чи людськими особливостями, то це вже шовінізм – зверхнє ставлення до інших. Я би назвав це навіть не шовінізмом, а імперіалізмом, як було і є у Росії.
Те, що багато хто не розрізняє ці поняття, це лише ознака малоосвіченості, чи ще й наслідок пропагандистських маніпуляцій?
Ярослав Сватко:
Цими поняттями маніпулюють тому, що націоналізм є великою силою для мобілізації народу. Ті, хто намагається завоювати, поневолити народ, намагаються цю силу у якийсь спосіб нейтралізувати. І часто доволі успішно. Я от на прикладі російсько-української війни продемонструю. Спершу в головах тих людей, які йшли воювати, була неймовірна каша. Але перелом наступив в той момент, коли росіяни накрили наших військових під Волновахою «градами». Наші приїхали під Волноваху, розклалися в наметах, а по них раптом пальнули «градами». І це для усіх було страшним шоком. І після того відбулося певне зрушення у розумінні того, що це – війна. Але до того, власне кажучи, не велася робота по формуванню розуміння, що людина повинна в якийсь спосіб захищати націю і тоді нація буде захищати її. Адже якщо людина не захищатиме націю, то її ніхто не захистить. Всі оці розмови про права людини і таке інше... Хто повинен захистити права людини? Якщо людина сама себе не бажає захищати, то хто? Повинно бути щось, що захищатиме ці права. І це щось – це національна держава. Якщо вона не існує, тоді маємо те, що ми мали – наприклад, Голодомор. Тому із націоналізмом борються, в першу чергу, ті, кого цікавить руйнування національної держави.
Отже, націоналізм – це одна із запорук сильної держави?
Микола Посівнич:
Націоналізм я би порівняв із людським організмом, хворим на грип та гарячку. В організмі з цією недугою, викликаною вторгненням чужого тіла, бореться імунітет. А в державі, яка хвора на окупацію – внутрішню чи зовнішню, із чужими «тілами» бореться націоналізм. Усе просто.
Українці у всі часи, починаючи від Богдана Хмельницького, завдяки націоналізмові, націоналістичним ідеям та гаслам піднімалися на повстання, визвольні змагання, жили в цьому стані. Всі «майдани», які були в Україні, носили національний, націоналістичний характер і, фактично, покликані були вирішувати не питання тарифів, виборів чи інших сучасних стандартів життя. Вони мали вирішувати питання самого існування українців як нації.
А яка тоді різниця між націоналізмом і патріотизмом?
Микола Посівнич:
Якщо порівняти дефініції «націоналізм» і «патріотизм», то патріот – це та людина, яка займає оборонні позиції, а націоналіст – це вже людина, яка йде в наступ і не обороняє свої права, а навпаки – їх завойовує. Оце є головна різниця. Патріотизм – це така оборонна стратегія, коли, щоб не образити інших, називають себе патріотами. Націоналісти – це ті люди, які не хочуть чекати, коли ворог прийде у їхній дім, а активно борються на межі свого подвір’я, своєї території.
Націоналісти завжди були, є і будуть незручними для будь-якої влади, яка не хоче загострювати ситуацію і є за своєю суттю конформістською. Тому патріоти-українці за своєю натурою більше еволюціоністи. Покоління ж українців-націоналістів, яке було здатне до радикальних дій – це покоління Богдана Хмельницького, яке в радикальний спосіб змогло відстоювати власні інтереси. Інше покоління – бандерівці, які революційними методами змінили докорінно ситуацію на геополітичних та інших просторових мапах тодішньої Європи та України в цілому.
У країнах Європи чи у тих же Сполучених Штатах націоналізм став фактором розвитку?
Микола Посівнич:
Націоналізм – це інструмент, який дозволяє модернізувати суспільство, це поняття модерної нації, коли націоналізм дозволяє зробити якісний стрибок, модернізувати націю і фактично модернізувати її потенціал, дати адекватну відповідь на зовнішні загрози. Америка має дуже багато зовнішніх, внутрішніх загроз, яким треба давати відсіч. Націоналісти завжди, особливо протягом двох останніх століть, давали відповіді на ці виклики і загрози, в яких перебували їхні нації, починаючи від американської революції і до створення американської нації. Французи - французької революції, «весни народів» у ХІХ ст. Це були модерні явища націоналізму, націй, які хотіли боротися. Раніше говорили, що ХХ століття буде століттям націоналістів. На мою думку, все навпаки – ХХІ століття буде століттям націоналізму і націоналістичних явищ та рухів.
Чому Україні не вдається сягнути такого розвитку - не складається з націоналізмом?
Микола Посівнич:
Бо у нас, на жаль, є підміна понять - патріотів, національного руху і націоналістичного руху. В українській історії і сучасній політиці ці всі три терміни дублюються. І патріот, і національний діяч, і націоналіст є в одній особі. Але зараз націоналістичний рух стає структурованіший. Вже є відповіді на теперішні загрози, на ситуацію, в якій опинилася українська нація в ході цієї російсько-української війни. А це схоже на обставини 20-х років, коли націоналісти об’єдналися в структуру ОУН і створили свою армію. І прихід «Свободи» у парламент дозволяє продемонструвати, що є потенціал, є така потреба в націоналістах. А, головне, потрохи з’являється розуміння, що саме вони повинні адекватно дати відповіді на ці всі виклики.
А якою є природа російського шовінізму?
Ярослав Сватко:
Російський шовінізм приблизно такий самий, як і польський. І він говорить про те, що українець як такий, не є українцем. Це просто течія «великої російської нації» - «вєлікороси», «білоруси», «малороси»… Їхній шовінізм, наприклад, забороняв українську мову – більше півтори сотні різних указів маємо, які в різні часи по-різному забороняли використовувати нашу мову. І не треба думати, що цей російський шовінізм на сьогоднішній день зник. Сьогодні на тому ж Донбасі значною рушійною силою серед тих людей, які там воюють проти нас, є власне оті росіяни, котрі вважають, що ніякої української нації немає. Мовляв, це непорозуміння, придумане колись у австро-угорському штабі для того, щоб повалити Росію.
Микола Посівнич:
Російський шовінізм, російський імперіалізм, імперський шовінізм треба адекватно оцінювати і ставити йому діагноз, як це свого часу зробив Липа та інші націоналістичні діячі, які конкретно класифікували ці явища. Вони чітко дали діагноз російському імпершовінізму. Його завдання були такі ж, як за Івана Грозного, за Сталіна, тепер за Путіна.
Що ж нам потрібно для того, аби націоналізм активніше поширювався серед українців?
Ярослав Сватко:
Один із хороших прикладів – Ізраїль. На перший погляд, вони там ведуть себе страшенно дипломатично. А на практиці, люди щаблем нижче роблять те, що їм потрібно власне для розуміння їхнього сіонізму, який є теж єврейським націоналізмом.
Треба кожному працювати на своєму місці. Тим людям, які вчать дітей, потрібно вчити дітей бути патріотами-націоналістами. Треба вчити тому, що державу і свій народ треба захищати і тоді держава захистить тебе. Потрібне загальне виховання. Воно повинно починатися зі школи. Для сформованих людей мають працювати засоби масової інформації. Інша річ, що у нас на цьому намагаються зробити політику - протягом багатьох років боротьби за незалежність українські політики намагалися розіграти російську карту в своїх інтересах. Тобто, десь там, завдяки Росії, своїх політичних конкурентів присадити. Закінчувалося то тим, що Росія по частинах нищила українські самостійницькі групи і не було ніякої Української держави. Нема в боротьбі із окупантом шансу перемогти своїх політичних конкурентів за рахунок того ж окупанта. На цьому можна втратити Україну. Тому для України питання націоналізму – це є питання життя і смерті. Буде націоналізм – буде Україна.
Алла Федорченко, «Вголос»
Графіка Ніла Хасевича – видатного політичного діяча, члена ОУН і УГВР, Лицара Срібного Хреста Заслуги
В тему
Таким явищам, як націоналізм, нацизм та шовінізм давно дані чіткі наукові означення.
Націоналізм – це ідеологія і напрямок політики, базовим принципом яких є теза про цінність нації як найвищої форми суспільної єдності та її первинності в державотворчому процесі.
Основне прагнення – відстоювання інтересів національної спільноти у відносинах з державною владою. У своїй основі націоналізм проповідує вірність і відданість своїй нації, політичну незалежність і роботу на благо власного народу, об'єднання національної самосвідомості для практичного захисту умов життя нації, її території проживання, економічних ресурсів та духовних цінностей.
Нацизм (націонал-соціалізм) – політична ідеологія, заснована на расизмі, шовінізмі і верховенстві держави над особистістю. Нацизм – ідеологія вищості однієї нації над іншими. Нацизм – це заперечення рівності націй чи рас з одночасним возвеличенням однієї нації чи раси. При цьому слід пам'ятати, що нацизм розглядає націю лише як расу.
Шовінізм - ще одна із течій, яка пропагує перевагу одного народу над іншим. Шовінізм може виникнути у будь-якій країні, а шовіністи зазвичай проникнуті ідеєю своєї повної винятковості. Шовінізм може існувати у різних сферах - у економіці, у релігії, у політиці тощо.
ІА "Вголос": НОВИНИ