Часто туристи не розуміють для чого люди стають у чергу в церкві і теж стають А потім виявляється що це мусульмани
13 02 2018 11:00

«Часто туристи не розуміють, для чого люди стають у чергу в церкві, і теж стають. А потім виявляється, що це мусульмани»

Архикатедральний собор святого Юра – храм, який у всі часи був дороговказом для греко-католиків України і світу, святиня, яка зберігає тлінні останки Патріарха УГКЦ Митрополита Андрея Шептицького й кардиналів і патріархів УГКЦ, вкотре подав усім приклад, – зустрічав Різдво молитовно.

Про нічні богослужіння у духовній столиці України – Львові, про культуру у львівських храмах, які є не лише місцем для молитви, а й активними паломницькими центрами, про дрес-код у храмах і чому не можна занедбувати те, що маємо здавна, – у розмові із протоієреєм, еклезіархом, сотрудником Архикатедри св. Юра, отцем Богданом Гнатівим.

Нічні богослужіння у храмі святого Юра були завжди на Різдво і на Великдень, – розповідає кореспонденту «Вголосу» отець Богдан, – так було здавна – і це була традиція. Але згодом їх перестали впроваджувати з дуже простої і практичної причини – приходило дуже мало людей до храму. Не є новина для Львова, що на 00.00 годин добратися без авто до церкви людям старшого віку – таки проблема. Міський громадський транспорт у такий час не ходить. А більшість парафіян церкви Юра живе не поблизу церкви, а далеко у різних кінцях міста, та і далеко поза межами Львова: люди добираються електричками у собор на недільні богослужіння. Якщо ж відправи починаються опівночі, а закінчуються під ранок, то постає питання, чим людям звідси виїхати у такий час і як добратися додому. Великий хор, багато священиків, святкова атмосфера, а людей у храмі було значно менше, аніж служителів. Тому перестали якийсь час служити нічні богослужіння. Цьогорічна святкова Різдвяна Літургія – перше нічне богослужіння після тривалого часу.  

Помітила, що під час Служби Божої туристичні групи стали толерантніше ставитися до тих людей, які моляться у храмі, бо раніше туристи могли собі дозволити заходити всюди, де їм заманеться. Були й такі, котрі йшли навіть до священиків під час Літургій й екскурсоводи бігли за ними, щоб зупинити. Туристи не завжди християни, тому часом не мають уявлення, як правильно поводитися у храмі. Але тепер якось більш злагоджено і толерантно до львів'ян поставлена робота туристичних груп. Ввелися якісь зміни? Під час Літургії екскурсійні групи не заходять?

 

«Було таке, що курили у церкві…»

 

Чому не заходять? Ніхто не забороняє туристам заходити у храм під час Літургійних богослужінь, але були листи до екскурсоводів і турагентств з рекомендаціями, на що слід звернути увагу туристам. Тому деякі екскурсоводи, розповідаючи про собор на площі перед храмом, кажуть: «Зараз ми зайдемо у храм, у якому йде богослужіння, тому не можна…» – і перераховують, що можна і чого не варто робити у храмі. Якщо туристам і паломникам пояснюють все гарно і доступно, то люди поводяться чемно і тихо, хоча прикрі випадки завжди ставалися і стаються. Було таке, що курили у церкві… Виводили з храму одного «туриста», який був у нетверезому стані і взагалі не розумів, де він є. Було, що з песиками заходили і не хотіли навіть реагувати на прохання вийти з храму з собакою. Але то поодинокі рідкісні випадки. Таке трапляється вкрай рідко.

У крипті собору поховані патріархи УГКЦ, багато людей приїжджає, аби помолитися і попросити заступництва у митрополита Андрея Шептицького, патріарха Йосифа Сліпого. Це – особливе місце, тому люди приходять зі своїми клопотами, немочами, проханнями, сльозами… Бачила, коли люди дозволяли собі лягати чи сідати на могили…

Люди є різні. Все залежить від віри і культури кожної людини. Комусь достатньо помолитися тихенько збоку і непомітно вийти, інший хоче доторкнутися, присісти. Так лягають на Плащаницю, а у крипті на могили… Ми не можемо забороняти цього людям. У кожного своя віра, культура, виховання. Одному достатньо лише побувати і побачити, а інший хоче рукою потерти...

 

«Був випадок, коли чоловіка запитав священик перед тим, як давати святе Причастя, чи він знає, чого сюди прийшов, а той відповів, що він мусульманин і поняття не має…»

 

Культура стосується і того, як люди йдуть до св. Причастя. Священики наголошують, коли є багато нових людей у храмі, аби не торкалися Чаші, рушничка, не облизували ложечку…

Ви правильно зауважили щодо нових людей, бо ті, хто ходить до храму часто, знають, як треба поводитися. Їм не треба казати, як правильно приймати св. Євхаристію, тобто святе Причастя. Це може бути випадковість, щоби хтось із наших парафіян торкнувся устами ложечки під час Причастя. Люди знають – і ніхто непотрібних речей не робить. А тим, хто не знає, пояснювати треба постійно. Було так, що туристи не розуміють, що це відбувається, для чого люди стають у чергу, – і собі теж стають. Був випадок, коли чоловіка запитав священик перед тим, як давати святе Причастя, чи він знає, чого сюди прийшов, а той відповів, що він мусульманин і поняття не має… Люди стали в чергу і він став разом з усіма. Така поведінка – нормальна для туристів, бо вони мають право не знати, що відбувається. Але є екскурсоводи й гіди для того, щоб пояснити правила поведінки. Насамперед йдеться про відповідний пристойний одяг для відвідин храму, дотримання тиші і поваги до людей, які моляться.

Якось у мусульманській країні не пішла подивитися на мечеть, бо не мала відповідного одягу на довгий рукав, як вимагалося. Серед умов перед відвідинами мечеті було прийняти душ, одягнути одяг на довгий рукав, мати чим прикрити голову. З поваги до мусульманських звичаїв не дозволила собі знехтувати вимогами. Та і без належного одягу у мечеть не впустять. Хочеться, аби у християнських храмах теж був дотриманий відповідний дрес-код, бо це насамперед повага і культура. Особливо це стосується літнього періоду, коли туристи заходять до храмів мало не у пляжному одязі.

Перед входом у храм св. Юра є вивіска, на якій зображено, що короткі шорти і відкриті майки – одяг не для відвідин храму. Влітку, коли спека, зрозуміло, що роздягнутися, але, вибачте, священикам теж гаряче, проте ніхто не роздягається навіть у дуже сильну спеку, коли відправляє богослужіння. Джинси, кросівки, спортивний чи пляжний стиль – це не для храму. Зрозуміло, що й фотографувати людей, які моляться, теж не є толерантним. Невідомо, чи люди, яких фотографують, то схвалюють. Це елементарні правила поведінки, культури, які, на жаль, треба тлумачити, бо їх не всі знають. Завжди споконвіку в Україні до церкви йшли у новому вбранні, стриманому і пристойному. Як і до театру, зрештою. Зараз дозволяють собі джинси, кросівки, відкрите і викличне – а то свідчить лише про те, що у людей недостатньо виховання і культури. Навіть якщо ти турист і приїхав до Львова, маючи кілька речей у валізі. Невже не можна заздалегідь продумати гардероб, щоб одягнути до храму щось гідне і не викликати на себе увагу? Це стосується і наречених, які приходять влітку брати шлюб у надто відкритих сукнях. До ресторану – будь ласка, у храм – категорично не можна! Слід подбати про накидку на відкриту сукню і виглядати так, як пасує бути одягненим у храмі.

Хустину потрібно жінкам одягати? Замість штанів – спідниця до підлоги?

Ніхто тепер не вимагає такого у жінок. Але… Щодо хустини.

Рекомендую дуже уважно прочитати, що каже святий апостол Павло у посланні до Коринтян про покриту голову у жінок і непокриту у чоловіків. Є певний символізм у тому, аби молитися так, як написано. Це не священики придумали жінкам покривати голову. У всьому має бути поміркованість. Жінки, які часто ходять до храму, зазвичай мають хустинку у сумочці, бо знають, що підуть у храм, – і нема проблеми. З іншого боку, чи дасть результат змушувати, переконувати, якщо людина не усвідомлює, що це і для чого… Зсередини людини це має походити – як одягатися до храму. Двадцять років тому у Львові піти у театр в джинсах – було немислимо! А зараз ідіть, гляньте, у чому ходять і як поводяться: попкорн, ноги на спинках попередніх рядів… Для чого продавати у театрі попкорн? До театру йшлося колись у костюмі, при краватці, а жінка у гарній стриманій сукні. Так само йшлося до ресторану. На вході стояв швейцар, який не впускав, якщо одяг не відповідний. Так втримувалася, ширилася і пропагувалася львівська культура. А тепер можуть зайти у храм у спортивних штанах і дивуються, чого їм зауваження роблять.

Мене чомусь завжди відволікає, коли людина поряд починає голосно молитися. Для чого так голосно? Це ж відволікає від молитви інших. 

А ви не подумали, що ці люди можуть мати проблеми зі слухом? Так буває, що фізіологічно глухуваті люди, якщо вони не чують себе, коли моляться, то думають, що вони не моляться.

Люди приходять на Літургію з книжечками молитовниками…

Отак і має бути. Бо є молитви, які слід читати перед Літургією, а є ті, які після неї, є ті, які перед святим Причастям і Сповіддю, а є ті, які після них. Звісно, що потрібний молитовник. Готуватися до святої недільної Літургії треба ще з вечора суботи – як для священика, так і для мирянина. Але тепер буває, що є пусті балачки перед Літургією. Люди зустрічаються у храмі, щоб наговоритися. Слід розуміти, що ми разом приносимо Службу Божу Богу, тому треба усвідомити, куди прийшли і для чого. Відповідно, буде поведінка і підготування. Як священик, так і миряни повинні готуватися до спільної жертви Богу – Служби Божої. Молитовник є для того, аби стежити за текстом Літургії і вникати у зміст. Вирушаючи до церкви, треба брати зі собою молитовник. Щодня правиться Літургія Івана Золотоустого, а Літургія Василія Великого – лише десять днів у році. Є відмінності, про які треба знати.

 

«У храмі св. Юра немає черг до сповіді. Знаєте, чому? Бо люди регулярно сповідаються...»

 

Нас не вчили за часів СРСР, все ж було заборонено…

Але саме тоді люди ходили у храм з молитовниками. Я маю молитовник 1940-х років видання, кишеньковий, він зі мною усі роки навчання, а згодом і служіння. Зауважу, що треба готуватися і до Святої Сповіді та Причастя. Є прекрасні молитви, які готують людину до Іспиту сумління. А є ще подячні молитви після святого Причастя. Знаєте, ми завжди хочемо чогось нового, реформ, а треба користати з того, що ми маємо давно і не цінуємо, на жаль. Коли з'являється духовність у людині, питання одягу, поведінки у храмі відпадають відразу, бо це стає само собою зрозумілим і такі питання вже не постають. Але не можна людину змусити – все має йти зсередини. Іти у неділю до церкви – це не те, що треба відбути, бо гріх. Ні. Інший підхід має бути до богослужіння. Це – не відстояти чи відбути. Не треба нічого відстоювати. Я йду до храму на недільну Літургію, бо хочу прийняти Євхаристійного Христа – так має бути. У храмі св. Юра немає черг до сповіді. Знаєте, чому? Бо люди регулярно сповідаються. Черг довгих тут не буває до Сповіді. Серед парафіян храму св. Юра таких немає, які йдуть раз на рік до церкви – на Різдво чи щоб паску посвятити.

Ми духовно грамотні люди?

Дуже часто необізнані. За часів Радянського Союзу, коли забороняли ходити до церкви, люди молилися більше і знали, як поводитися у храмі, а тепер рідко кого можна побачити перед Літургією з молитовником. Маємо сьогодні стільки можливостей, є у всіх інтернет, де гугл розповість про все на світі у Літургії, як поводитися у храмі, як одягатися… Та чи є бажання то читати? Можна провести експеримент і запитати у перехожих 10 Заповідей Божих. Думаєте, будуть знати? А це фундамент християнства. Про що можна говорити далі? Моя бабця колись переписувала Новий Завіт ручкою. Не було де купити, а хтось їй дав почитати. Хотіла знати і мати у себе таку святиню. А зараз у книгарнях Святого письма – до кольору, до вибору: різні варіанти перекладів, у шкіряних палітурках чи із шкірзамінника, грубші чи тонші… А черга не стоїть.

Людина складається з тіла, душі і духу. Відповідно, має бути гармонійний розвиток усіх цих складових?

Звісно. Так, як люди ходять на фітнес і пильнують м'язи та масу тіла, так само треба дбати про розвиток духовний. Людина, яка не знає, що таке здорове духовне життя, вона не зрозуміє його користі і необхідності.

А що таке - здорове духовне життя?

Таке, як церква каже. Без забобонів і інших народних домислів. Треба пізнавати і дотримуватися християнського життя і його цінностей. Треба знати, що таке молитва, розуміти, чого іти до храму у неділю на богослужіння, знати, що Причастя – це не те, що раз у році мус відбути, зрештою, розуміти, що таке Любов. Бо що б ми не говорили, а вершиною є і будуть дві заповіді Любові – люби Бога і люби ближнього свого. Так, людина може падати на дорозі духовного зросту. І це не є страшно, бо вона встає і йде далі, усвідомлюючи помилки і засвоюючи життєвий досвід. І не можна казати, що хтось на нижчому щаблі, а хтось на вищому у розвитку. Для Бога ми є рівними і усі ми Його діти.

Є ті, хто ходить до храму у неділю родинами, бо так навчила бабця, або ще й прабабця, а є й ті, хто приходить, коли його вже нагинає життя – як тривога, то до Бога …

Маємо багато духовно сильної і свідомої молоді, яка є на богослужіннях не з примусу, а тому, що живе Христом. А є й такі старші люди, які кажуть: «Ой, знаєте, ми не взяли шлюбу, бо такі часи були…». Кажу: «Люди добрі, та ті часи вже скільки років, як минули. Від 1991 року до 2018 не можна було шлюб взяти? Хто вам забороняв? Вони не можуть приступити до Тайни Сповіді, бо люди, які згрішили і хочуть покаятися, то приходять і обіцяють поправитися. А ті, що живуть «на віру», без шлюбу, розуміють, що вони не поправляться, бо не йдуть до шлюбу чи не розходяться зі своїм партнером. Інша справа, коли людина каже: «Ми так жили, але завтра беремо шлюб». Значить, перешкода буде усунена і ті люди поправляться. Є такі історії, коли люди мають нерозв’язані історії з попереднім шлюбом. Тепер церква вирішує і допомагає з цим людям, лише треба мати бажання прийти і налагодити своє життя. Очистити від гріха насамперед і, вийшовши на правильну дорогу, отримати Боже благословення. Кажуть часом: «От я зневірився у Бозі, бо не отримав від Бога того, що просив…» Та може воно тобі і не було потрібне у житті? Ми любимо звинувачувати Бога, не шукаючи причин у собі. Може для твого добра треба так, щоб ти не отримав бажаного, а отримав щось інше, ліпше для тебе? Брак віри. Люди не можуть впустити Бога у своє життя. А Бог у найтяжчі моменти переносить людину через найтяжче і кріпить у дусі. Чи будеш нарікати на Нього у такий момент? Бог не відвертається, лише людина відвертається від Бога. Якщо людина має якісь клопоти у житті, то чому не прийде до священика і не запитає? У соборах до обіду один священик чергує, а по обіді другий. Завжди є хтось, у кого можна щось запитати. Запитань не важливих не буває. Ми всі люди і можемо чогось не знати. Не соромно прийти і запитати. Соромно не прийти і не запитати. Ми ж не соромимося піти до юриста чи лікаря, коли нам треба…

А священик – це ж лікар для душі?

Лікар, вчитель і суддя.

Можна часом почути: «як відчую потяг, то піду до церкви. Ще не знаю, до якої церкви і до якого священика…»

Служба Божа – це не до священика йти. Це – місце зустрічі з Христом. Я не йду до будівлі – до храму чи до священика – подобається він мені чи ні. Йду до Христа, щоб прийняти Його у Святій Євхаристії. Можна помолитися вдома чи будь-де, так, але вдома ми ніколи не можемо прийняти Євхаристію. Суть недільного богослужіння є Євхаристія – святе Причастя. Я прийшов до храму, щоб Христос у мені замешкав. А далі з Христом вийти за межі храму і провадити життя теж разом з Христом. Не бути в храмі одними, а за дверима інакшими, бо таке теж є. Християнство – це не ходіння в церкву, а спосіб мислення і стиль життя.

Пригадуєте резонанс від того, як Сергій Притула – шоумен зайшов у Тернополі в церкву і там йому бабці давали зауваження: там не стань, а так не роби, а руки склади так, а не інакше… Він обурився на фейсбуку, що, мовляв, розуміє тепер, чому там молоді нема, бо нагрішив у думках на тих бабців, ще не вийшовши з храму…

І у Львові є храми, де людині можуть давати зауваження і вказівки парафіяни. Можуть тягнути клякати на коліна чи казати, що не так, а це неправильно. Люди часом думають, що якщо вони старші за віком, то вже можуть когось навчати. Яке для того є право? Культура полягає у тому, щоб не на людях говорити, якщо хочеться щось сказати, а десь покликати людину і щось підказати, якщо бачиш, що людина не знає чи робить не так, - тоді все буде в порядку. Часом кажемо ширше відкрити уста, щоб не впала часточка при Євхаристії, але шарпати людей за рукав і вказувати, що їм робити, - неприпустимо і некультурно. Часто це елементарна невихованість. У Польщі, коли дають Євхаристію, то люди у храмах одні клякають, інші приймають стоячи, але ніхто з того проблеми не робить. У нас би вже певно сіпали й казали: «Клякай!» чи міряли би поглядами. Молодь скаржиться, що роблять зауваження щодо одягу. Прийшовши у храм, молоді люди теж хочуть віднайти Тишу, як і ті старші, хто їх повчає і заважає її знайти.

Ірина Кушинська, спеціально для «Вголосу»