У демократичних суспільствах політичні партії відіграють важливу роль у формуванні та діяльності всіх ланок апарату державної влади. Найголовнішим у функціонуванні політичних партій вважають участь у виборах, боротьбу за перемогу на них, “виловлювання голосів” виборців.

Партії прагнуть пробудити інтерес громадян до виборів, до запропонованого ними кандидата у депутати чи програми, провадять і координують розподіл кандидатів за виборчими округами, готують партійні списки за умов пропорційних виборів, формулюють передвиборчі платформи та гасла, організовують і агітують за своїх кандидатів. Тільки опираючись на підтримку партії, її пропагандистський апарат, організаційну підтримку, фінансове забезпечення, можна серйозно розраховувати на перемогу в сучасних виборах. Без цього будь-які вибори перетворюються на безладну бійку, коли за кожний мандат змагаються десятки різних кандидатів.

У політичних виборах партії виконують головно такі функції: відбір кандидатів, формулювання й підтримка їхніх передвиборчих платформ і пропозицій, громадський контроль за правильністю проведення виборчої кампанії. Важливою є роль політичних партій у справі подолання існуючої апатії виборців, абсентеїзму, пробудження у них інтересу до участі у виборах, відповідального обов’язку, пов’язаного з причетністю до формування органів державної влади.

Партії відіграють головну роль у першій фазі виборчої процедури – висуванні кандидатів, але вони наявні й у другій – селекції між кандидатами, тобто у виборах. Вони – за винятком кадрових та комітетських партій, у яких переважає приватне фінансування - покривають левову частку витрат виборчої кампанії.

Сьогодні головні витрати на пропаганду властиві не консервативним партіям, які користуються підтримкою “грошових мішків”, а народним партіям з їхньою масою членів, внески яких становлять значний оборотний фонд. Німецька соціал-демократична партія першою продемонструвала перевагу такого майже всенародного фінансування з допомогою партійного податку над приватним заснованим на пожертвах великого капіталу. Британська лейбористська та інші синдикалістські партії досягнули подібних результатів; у Франції найбільші витрати сьогодні має, мабуть, комуністична партія.

Тут відбувається цікава еволюція, яка відображає зміни суті й ролі партій. Спочатку партії були суто виборчими організаціям - машинами для голосування, чия головна функція полягала в забезпеченні успіху їхнім кандидатам: вибори були метою, партії – засобом. Згодом розвиток партій як організацій, здатних безпосередньо впливати на політичне життя, призвів до того, що вибори стали використовувати заради пропаганди самої партії.

Виборчі кампанії надають виключні можливості впливу на громадську думку: публіка в цей час виявляється особливо чутливою до політики. Тому виборчі кампанії все більше набирають рекламного характеру: йдеться не про те, щоб бути обраним, а про те, щоб познайомити якомога більше людей з партією. Це впливає і на виборчу тактику. За загальним правилом пропаганда самої партії переважає над виборчою пропагандою у фашистських і комуністичних партіях, однак якщо комуністична партія навіть й переважає фашистську і партія намагається насамперед збільшити своє парламентське представництво, таке становище виявляється тимчасовим. Тому можна розрізняти виборчі партії та партії перманентної агітації.

Опосередкований вплив партій на вибори за допомогою пропаганди існує завжди. Безпосереднє втручання у вибір виборців трапляється лише в деяких політичних системах. Воно є в однопартійних режимах, де немає іншого вибору й виборці обмежуються схваленням кандидата від партії. Тут справжніми виборами стає висування кандидатів. Дуалістичний режим з домінуючою партією створює майже аналогічну ситуацію: якщо диспропорція поміж двома партіями є така, що одній з них практично забезпечений успіх, то визначення нею свого кандидата стає вирішальним моментом виборів.

Прямий вплив партії відкрито простежується за системи пропорційного представництва з відкритими списками, куди кандидатів вносять у певному порядку, що й визначає їхні шанси на обрання. Кандидату, який очолює список, успіх гарантований; другий впевнений в успіху дещо менше, третій – значно менше; четвертий має лише певну надію; інші ж практично позбавлені, їм дістається роль виборчих статистів.

Очевидним є пряме втручання у вибори, які, по-суті, перестають бути вибором між кандидатами, що здійснюється виборцями: вони лише фіксують контингент, у рамках якого партія реалізує своє право призначати депутатів. Все відбувається так, ніби виборчий корпус давав такій-то партії право призначати 20 % всіх парламентарів, іншій 15, ще іншій 40 і.т.д. – ці пропорції можуть коливатись від одних виборів до інших. Якщо пропорційна система прийнята в повному вигляді, функціонує в національному масштабі з рівними квотами і загальним розподілом місць - все вищеописане відповідає дійсності. Доки діє принцип об’єднаних партійних списків, доти і зберігається право призначати депутатів – змінюється лише спосіб визначення контингенту.

Якщо застосовується система преференційного голосування то вибір депутатів частково знову потрапляє до рук виборців. За системи преференційного голосування у її повному вигляді, коли порядковий номер кандидата в списках партіями не визначається, вони втрачають можливість прямого втручання у вибори. За пропорційної системи з партійними списками розподіл кандидатів за номерами стає таким самим важливим актом, як і їхнє висування.

На практиці багато партій дозволяють своїм членам прямо або опосередковано брати участь у висуванні, але насправді право розподілу місць у списку зберігається за комітетами, які знову набувають головної ролі. Техніка формування списків до того ж допускає досить хитрі маніпуляції, які є чудовою зброєю в руках перших осіб партії, що використовується для того, щоб примусити парламентарів бути слухняними.

Ці прийоми ілюструють загальні наслідки втручання партій у процес висунення кандидатів: глибоку трансформацію механізму виборів, еволюціонування її до системи “вибори-кооптація”. Однопартійність становить крайню точку цього руху: вибори тут лише ілюзія, яка ледь маскує реальність – кооптацію майже в чистому вигляді. Кооптація як механізм селекції еліти сьогодні набуває такого значення, якого не знала з часів Римської імперії. Всі диктатори традиційно вдавалися до кооптації, щоб забезпечити непорушність своєї влади; практично аж до ХХ ст. мало що змінилося.

Партія обновила цю техніку й надала їй впорядкованого характеру, якого вона ніколи не мала: кооптація диктатора стала відбуватися всередині партії. Партія трансформувала саме поняття диктатури: відбувається процес перетворення цього по своїй суті тимчасового – пов’язаного з життям однієї людини – режиму в постійний – тому, що він отримує основу у вигляді постійно діючого інституту – партії. На рівні верховного вождя єдина партія забезпечує чисту кооптацію. На рівні парламентарів кооптація набирає відтінку виборів. Фактично призначені партією депутати, тим не менше виносяться на всенародне схвалення, для чого застосовують грандіозну та пишну пропагандистську демонстрацію.

Система відроджує техніку плебісциту: особистий плебісцит з приводу однієї людини замінюють колективним – з приводу інституту. Депутатів відбирає партія, а народне, масове їх затвердження продовжує зберігати важливе значення. Таке звернення до виборчого ритуалу надає режиму видимість демократичної легітимності: колись Наполеон скористався особистим плебісцитом для того, щоб примирити монархічну реставрацію з офіційними принципами Французької революції; колективний плебісцит виконує ту саму роль.

Як образно писав М. Дюверже: “Нові релігії запозичують старі обряди і зберігають місця паломництва”. За багатопартійного режиму кооптація втрачає чистоту і вибори знову стають реальністю. Вони також вже більше не вибори в чистому вигляді: ми маємо справу з певною напівкооптацією, де виборець відіграє більшу чи меншу роль – залежно від типу партійної системи. Ефект партій полягає ще й у тому, що в цьому випадку вони замінили індивідуальну кооптацію колективною. З таким самим успіхом вони зайняли й поле “патронування”. За багатопартійного режиму роль виборців практично звели до вибору між кандидатами, кооптованими партіями; кооптація становить перший акт виборчої процедури, в якому – вибори це лише другий.

Пропорційна система цю кооптацію відчутно не порушує; вона лише змінює її механізм, роблячи його більш очевидним. Добре видно, що виборець не обирає свого депутата як особистість, а лише схвалює контингент, кооптований партією. Він зберігає лише видимість вибору, оскільки голосує персонально за Х чи Y, але ці Х чи Y, як і всі інші члени списку, були кооптовані та розставлені по своїх місцях саме партією. Що би змінилося від того, якби у ньому були лише Х чи Y, чи його очолювали б їхні компаньойони, роль яких – лише забезпечувати кількість?

Партії не просто представляють себе виборцям на кожних виборах. У кожної з них є своя історія, а також набір альтернатив, які представляють електорату. У західних демократіях виборців рідко просять висловитися з приводу одного питання. Вони зазвичай висловлюють свій погляд точку зору з приводу історично запропонованого пакета програм, зобов’язань, поглядів та життєвих позицій, при тому їхню поточну поведінку не можна розглядати без знання послідовності подій та комбінації сил, які сформували цей “пакет”.

Українське виборче законодавство сьогодні слід класифікувати як таке, що містить норми, які обмежують принцип рівності та справедливості, які є базовими принципами демократичних виборів. У виборчому процесі парламентські партії широко користуються наданими законодавством перевагами: до складу окружних виборчих комісій неодмінно включають представників партій, що мають парламентську фракцію, представників інших партій – за жеребкуванням, при розподілі мандатів, коли в ході перерозподілу бонусу голосів застосовується формула на основі найбільших залишків, що діє на користь більших партій.

У тих суспільствах, де однією із цілей виборчого законодавства є підтримка партійної конкуренції, застосовуються формули перерозподілу бонусу, що забезпечують притік голосів партіям, які набрали меншу кількість голосів, але подолали бар’єр, або й тим, яким для подолання бар’єра бракує якогось відсотка (величина його має конвенціональний характер).

Дискримінаційний характер щодо нових партій має й норма, згідно з якою право участі у виборах мають лише партії, зареєстровані державним органом реєстрації не менш як за 365 днів до виборів. Партія, і на це звертає увагу Венеціанська комісія, повинна доводити свою спроможність у виборчих кампаніях, а не залежати від волі адміністративного органа, тим паче, що висунення кандидатів відбувається у термін менший, ніж 365 днів.

фотоakuse.com

ІА "Вголос": НОВИНИ