Політкарнавал: «Зеленський і Вакарчук змагатимуться за президентство, а Дзідзьо і Бобул – їхні технічні кандидати»

Українські артисти ринули у політику. Про бажання стати президентом уже заявили шоумени Олег Винник, Іво Бобул і, подейкують, Павло Зібров. А співака Святослава Вакарчука та коміка Володимира Зеленського соціологічні агентства в офіційних рейтингах уже навіть почали зараховувати у кандидати в президенти.

Про що свідчить такий передвиборчий зірковий карнавал? Кому це вигідно та чому українці готові голосувати за шоуменів? 

Про це кореспондент «Вголосу» розмовляв з директором соціологічної служби «Український барометр» Віктором Небоженком, політологом Олесем Донієм, викладачем КНУ імені Тараса Шевченка Петром Олещуком та політекспертом Ярославом Макітрою.

Все більше артистів, які не мають стосунку до політичної діяльності, заявляють про готовність стати президентом України. Про що це може свідчити?

Олесь Доній:

Кожен громадянин України має право балотуватися на президентських виборах. І не зважати на це право – неправильно. Йти на вибори має право, як музикант, так і історик чи юрист.

Але політика в Україні давно перетворена на шоу-біз. Серед депутатів Верховної Ради майже немає людей, які спроможні голосувати самостійно, відстоюючи свої погляди. Наші нардепи підпорядковуються чужим вказівкам. Натомість, ті ж депутати демонструють артистичні здібності перед телекамерою. Телевізійна картинка в Україні  давно спрямована на політику. У нас політичні ток-шоу давно конкурують за глядача з найуспішнішими музичними або іншими розважальними програмами.

Унікальність ситуації у нашій державі полягає у тому, що у нас дуже великі рейтинги у новинних програм. У середньому – це більше, ніж у багатьох європейських країнах. У нас політика давно стала елементом шоу-бізу, а тому нічого дивного у заявах артистів, що вони хочуть бути президентами України, немає. Це стара тенденція. От подивімось, хто з артистів ставав народними депутатами: у «Нашій Україні» були Вакарчук і Руслана, у «Партії регіонів» – Таїсія Повалій, у Радикальній партії Ляшка – Злата Огнєвіч. Тобто музиканти вже давно присутні в українській політиці, але вони ніколи не мали своєї політичної позиції у Парламенті, там вони продовжували займатись шоу-бізнесом. А тому право стати політиком у кожного митця є, але тоді потрібно ставати політиком.

Ярослав Макітра:

Щоб остаточно довести це все до ідіотизму, в подальшому список потенційних кандидатів на пост президента з переліку артистів збільшуватиметься.  Це потрібно для розмиття електорального поля та нівелювання того, що Вакарчук чи Зеленський можуть стати переможцями на президентських виборах. Але цим всім артистам, щоб реально піти на вибори, потрібен буде «медійний майданчик», де вони можуть виступати та доносити свої політичні ідеї до потенційного електорату. Адже попри все, вони можуть завадити комусь із «класичних» політиків, які братимуть участь у президентських виборах. Те, що балотуватимуться артисти, не вигідно ні Порошенку, ні Гриценку, ні Тимошенко – нікому.

«З виборів президента у нас роблять «Українобачення», з чого сміється вся Європа»

Віктор Небоженко:

Ці співаки у політології називаються терміном «екзополітики», тобто екзотичні політики. А те, що ці всі артисти заявляють про готовність стати президентом, – це відома на Заході технологія, яка називається «естетизація політики». Коли замість серйозної розмови і реальних дій політика перетворюється у ток-шоу, конкурс народних артистів і так далі. Це пов'язано з тим, що теперішні політики невпевнені у своїй можливості перемогти на виборах, а тому відбувається розмивання тем, нівелювання української політики та перетворення її на великий маскарад. Все зводиться до того, щоб з українських виборів зробити таке собі «Українобачення».

Над нами сміятиметься вся Європа, але це насправді дозволить нинішнім політикам виграти вибори. Адже на фоні цих всіх поетів, композиторів, співаків та спортсменів наші теперішні політики виглядають сильними. І так влаштована наша психологія, що в останній момент люди вибирають все ж таки професійних політиків, а не співаків. Дуже часто наших артистів люблять порівнювати з американським президентом Рейганом, але він тут ні до чого. У нього зовсім інша історія.

Чому тоді ці артисти один поперед одного заявляють про готовність йти на вибори?

Віктор Небоженко:

Наявність на політичних виборах різних артистів – це консервація теперішнього політичного цирку, збереження на його арені діючих гравців. Бо поет, композитор, спортсмен, співак, обіцяючи зробити країну щасливою, не відповідають за свої слова. Якщо щось піде не так, вони можуть сказати, що цей текст їм написали, вони так не думають. А от політики мусять бути відповідальними за те, що говорять, ніхто з них не може сказати, «а знаєте, я пожартував». Той же Порошенко, Гройсман чи Тимошенко є відповідальними за свої слова та обіцянки, а що ми візьмемо зі спортсмена чи співака? Нам тоді просто скажуть, що безглуздо було на щось там сподіватися. Ось це і є розрив між бажанням бути при владі та не відповідати за свої вчинки. Артисти – це дуже вигідні політики для українських олігархів. От і можливо тому ці співаки чи коміки заявляють про бажання йти на вибори.

Петро Олещук:

У нас демократична криза – і те, що артисти заявляють про свою готовність йти на вибори, може нівелювати саму посаду президента. Це не якесь унікальне українське політичне явище. Криза демократичних інституцій поглиблюється і призводить до такої ситуації у Європі та світі.

Ярослав Макітра:

Суспільство втомилося від класичних політиків. Така тенденція притаманна не лише Україні, вона світова, але у кожній країні по-різному відображається. Так, десь до влади приходять популісти, десь романтики, десь шовіністи. Зараз така тенденція, що при владі немає тих «класичних» політиків, які формували світову політику після Другої світової війни. Є тренд на щось екзотичне. От, до прикладу, у Франції людина без партії стала президентом. А прийшовши до влади, Макрон створив свою політичну силу, яка пройшла у парламент. Раніше у Франції такого неможливо було й уявити. Україна у цьому не надто відрізняється, просто у нас це має іншу форму. Я думаю, що частина суспільства готова проголосувати за Вакарчука і Зеленського.

«Обираючи, ми маємо читати політичні програми, бачити команду, а не слухати музичні твори»

Олесь Доній:

Зараз очевидним стає факт, що українська політика давно перетворена на шоу-біз.

Щоб розглядати будь-які кандидатури серйозно, ми повинні пересвідчитись, які у них є політичні програми, а не музичні твори. Також ми маємо бачити команду того чи іншого артиста. Тобто обов'язково ми маємо знати політичні погляди кандидата у президента і з ким ця людина співпрацює. Поки що можна говорити, що участь тих чи інших осіб у ймовірній президентській кампанії схожа на технологію тих, хто має кошти. Очевидно, що їхні маніпулятивні технології можуть стояти за висуванням цих кандидатів для розпорошення голосів або для того, щоб бути допоміжними кандидатами і за когось у другому турі проагітувати. Це все буде зрозуміло згодом.

Зараз ми чуємо чимало заявв українських артистів про президентські амбіції. А хто з них може піти на вибори реально?

Петро Олещук:

Ажіотаж довкола того, що артисти йдуть в політику, постійно нагнітається. З усіх артистів, які заявляли, що йтимуть на вибори, чи про кого говорять, що він готується до участі у президентських перегонах, реально може піти тільки Вакарчук. Стосовно заяв Винника, Бобула та інших, я думаю, що вони не останні, хто про це заявляє. Такі ідеї досить давно вирували – і треба розуміти, що для артиста будь-який піар – це завжди позитив. Тобто от Бобул про себе нагадав – і на тому тлі може організувати кілька концертів. Це намагання використати цю тему, яка є достатньо популярною у суспільстві. При тому, що це не новий тренд. У сучасному світі популярність, зароблена в одній сфері, досить легко може переноситись в іншу. І, в принципі, нічого такого нового у спробах пісенних чи комедійних виконавців використовувати свою популярність у політичних цілях немає.

Ярослав Макітра:

Давайте проаналізуємо. Вакарчук і Зеленський, йдучи у політику, можуть втратити свою популярність як артисти. І, швидше за все, вони це розуміють. У випадку Іво Бобула чи Олега Винника – я не впевнений, що їхні менеджери готові будуть до того негативу, який, можливо, посиплеться на їх підопічних у зв'язку з передвиборчою кампанією. Їхні заробітки як артистів значно зменшаться. І тут мають бути або дуже серйозні компенсаційні ресурси, або ці співаки мають бути готові закінчити свою кар'єру. А тому, на мою думку, це все закінчиться разовими заявами, які розганятимуть політичні конкуренти Зеленського і Вакарчука. Бо до цих двох артистів можна по-різному ставитись, адже вони не політики, і те, чи можуть вони вирішувати стратегічні для держави питання, ще потрібно довести.

Шанси набрати якийсь відсоток голосів на президентських виборах у Вакарчука, Зеленського, Винника чи Бобула є?

Петро Олещук:

Гіпотетично – певні шанси може мати Вакарчук, проте ми від нього не чули офіційної заяви про бажання стати президентом. Але зважаючи на його попередню політичну діяльність, на його зв'язки, стає зрозуміло, чому він не заявляє про свою готовність йти на президентські вибори – Вакарчук одразу стане об'єктом для критики.

Віктор Небоженко:

Усі ці співаки, які висловили бажання стати президентом, насправді не мають ні політичних, ні соціологічних шансів перемогти на виборах.

Якщо заяви артистів про бажання балотуватись на виборах президента – це технологія, то якими будуть її наслідки?

Ярослав Макітра:

Ситуацію можна довести до абсурду. Якщо влада захопиться подібною технологією і чинна система займатиметься лише висміюванням потенційних кандидатів на президентське крісло, нічого не роблячи для того, щоб українці відчули якесь соціальне полегшення, а продовжуватиме при цьому освоювати фінансові і державні потоки, то може дійти до того, що Зеленський і Вакарчук боротимуться за посаду президента, а Дзідзьо і Бобул будуть їхніми технічними кандидатами.

Це жарт, звісно, але у кожному жарті є лише доля жарту. А тому сподіватися у тому абсурді виглядати красивим, маючи про цьому величезний антирейтинг, – це не найбезпечніша технологія. Бо довести до абсурду справи інших, не пропонуючи позитиву, будувати кампанію на негативі – цього недостатньо для перемоги... Бо якщо порівнювати Олега Винника і Тимошенко з її сирниками, то в усіх постатях можна знайти щось сатиричне, яке явно не зіграє їм на користь. Ситуацією може скористатись хтось третій – зараз невідомий.

Між тим, у соціальних мережах уже багато хто заявляє про бажання проголосувати за когось з артистів чи політичних фріків..

Користувачі соцмереж жартома навіть складають цілі списки команди зі «спасіння» України.

Олесь Доній:

В Україні шанси у політиків є лише тоді, коли за ними стоять великі гроші. Це стосується всіх: і добрих, і поганих політиків. Це жахлива ситуація. А тому відмінність музиканта від українського політика не така вже й значна. Й справді – прикро не те, що вони висуваються, а те, що громадяни України не хочуть ідейних політиків. Це прикрий факт. Але зауважте, з усіх президентів України, жоден наприкінці 80-х – початку 90-х не відстоював ідеї Незалежної України. Українці ніколи не підтримували людей, які боролися за Незалежність. І це питання не до співаків. Це означає, що українці не дуже хочуть бачити при владі ідейних людей. Відтак ми самі винні у тому, що в нашій країні зараз така абсурдна ситуація. От почніть у соцмережах обговорення про справді ідейного кандидата: українці одразу сваритимуться. Ніколи більшість за нього не проголосує. А от за популістів, артистів – готові. У цьому й криється головна причина нашої драматичної ситуації в країні.

Марія Бойко, «Вголос»

 


ЗА ТЕМОЮ
КОМЕНТАРІ

Завантаження...
RedTram