Диктаторська судова реформа

Чимало галасу не лише у Польщі, а й серед багатьох країн-партнерів, спричинила реформа судоустрою.

Спершу, 20 липня 2017 року 100 тисяч поляків піднялися на протест після ухвалення Сеймом суперечливого закону про Верховний суд. Найбільше демонстрантів зібралося у Варшаві – приблизно 50 тисяч. Також протести охопили Познань, Вроцлав, Лодзь, Краків, Щецинь і десятки інших міст країни. Там народ вимагав відмови від нововведень, згідно із якими контроль над судовою гілкою влади отримає ультраправа партія «ПіС», члени якої уже загребли собі виконавчу (прем'єр – Беата Шидло, президент – Анджей Дуда) та законодавчу (більшість у парламенті) гілки. Таким чином, «ПіС» встановить повну диктатуру в країні.

Уже за кілька днів на захист демократії та верховенства закону у польській державі піднялися ще й 8 європейських міст: Берлін, Брюссель, Париж, Рим, Відень, Мюнхен, Гамбург та Франкфурт-на-Майні. У Єврокомісії також відразу заявили, що на випадок прийняття відповідної реформи на Польщу накладуть санкції.

«У разі застосування їх в нинішньому вигляді, ці закони завдадуть вельми негативний вплив на незалежність судової влади та посилять системні загрози верховенству права в Польщі», – сказав заступник глави ЄК Франс Тіммерманс.

29 липня Єврокомісія відкрила справу проти Польщі і дала Варшаві місяць на відповідь.

Зреагував на суперечливу реформу і Держдепартамент США, заявивши, що «польський уряд продовжує впроваджувати законодавство, яке може підірвати незалежність судів та послабити верховенство права в Польщі».

До цього ж, Міністр юстиції Німеччини Хейко Маас заявив, що демократія є основою ЄС, а «тих, хто демонструє мало поваги до верховенства права, чекає політична ізоляція».

Поки Президент РП Анджей Дуда ветував два із трьох скандальних законів, обіцявши невдовзі напрацювати більш виважені проекти, парламент пішов у відпустку до вересня.

Руйнування реліктових лісів Біловезької Пущі

На початку літа минулого року Єврокомісія відкрила провадження проти Польщі через вирубку первісних лісів у Біловезькій пущі, яка внесена до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Тоді поляки не квапились виконувати вказівки європейської спільноти і виправдовувалися, нібито вирубка реліктових дерев необхідна, адже це сприятиме збереженню довкілля.

Наприкінці квітня 2017-го Європейська комісія знову гучно наголосила на неприпустимості руйнування найдавнішого лісового масиву рівнинної Європи і передала Польщі «останнє попередження», підкресливши, що вирубування дерев у Пущі є порушенням законодавства ЄС. Натомість поляки знову знайшли пояснення: знищення дерев, за словами уряду РП, – то порятунок від нашестя жуків-короїдів.

Врешті, Єврокомісія звернулася до суду, а той наказав припинити вирубування до винесення остаточного рішення. Цікаво, що поляки начхали й цього разу, а міністр довкілля Ян Шишко заявив: Польща вирубуватиме ліс у Біловезькій пущі попри всякі заборони ЄС.

Відмова у прийомі біженців

Восени 2015-го року чинний тоді уряд «Громадянської платформи» і Польської селянської партії зобов'язався прийняти 7 тисяч біженців із півдня. Однак, після перемоги на парламентських виборах «Права і Справедливості» Польща відмовилась від виконання курсу попередників, мотивуючи це питаннями безпеки.

Як наслідок, Єврокомісія попередила Польщу, що вжиє каральних заходів через порушення норм ЄС, якщо країна не почне приймати у себе біженців. Натомість заступник міністра закордонних справ Конрад Шиманський заявив, що РП готова лише допомагати мігрантам на місцях, але не більше:

«Тут ми не бачимо можливості для компромісу. І ми не погодимося на те, щоб наднаціональні органи, в тому числі ЄС, вирішували, як має виглядати польська політика щодо біженців».

На думку Шиманського, ЄС не спроможний накласти серйозні санкції на Польщу, а якщо якісь фінансові обмеження й впровадять, то вони не матимуть суттєвого впливу.

Великопольський шовінізм

Не можна не згадати у цьому контексті і про геополітику, зокрема питання «східних кресів», яке з приходом «ПіСу» до керма Польської держави вийшло на набагато серйозніший рівень. Чинна ультраправа партія нині відкрито демонструє апетит до територій Західної України, Західної Білорусі і Литви, які кілька століть тому належали Речі Посполитій.

Здебільшого шовіністичні випади у свій бік терпить Україна, а західний сусід раз за разом таврує національних героїв злочинцями і помічає все більше польськості у місті Лева, яке уже навіть донбаські терористи сприймають за найперше лігво «націоналістичної хунти». Сьогодні поляки не соромляться на державному рівні сприяти руйнуванню пам'ятників загиблим українським захисникам і в той же час вимагають щирого вшанування в Україні своїх героїв, які, як відомо, відібрали життя тисяч українських сімей.

Якщо ж заяви на кшталт «із Бандерою до Європи не пустимо» уже давно нікого не дивують, то останні польські кроки у цьому керунку відверто насторожують.  Наступного року до сторіччя незалежності західні сусіди планують випустити паспорт у новому дизайні. На його сторінках серед інших зображень буде львівський Меморіал орлят, де поховані учасники боїв проти ЗУНР, та зображення вільнюських Святих воріт (Ворота Світанку або Остра брама). Зрозуміло, що у стосунку до хворобливо толерантного українського МЗС поляки сподівалися, що як не змовчимо – то самі стандартно вибачимось. Але чим вони керувалися, претендуючи на євросоюзну Литву, яка, знову ж таки зрозуміло, виступить із рішучим протестом? Цікаво, що після гучного обговорення ситуації із паспортами, у польських ЗМІ з'явилася інформація ще й про заплановане відкриття у Любліні Музею східних земель колишньої Речі Посполитої – тих самих «східних кресів». «ПіС» на чолі зі своїм керівником Ярославом Качинським відразу підтримали таку ініціативу.

То ж що насправді відбувається у нинішніх стосунках Польщі та Європейського Союзу, чим можуть завершитись санкційні погрози євроспільноти та які наслідки це матиме для України, з'ясовуємо у розмові із експертом з питань зовнішньої та безпекової політики, заступником голови правління БО «Інститут стратегічних чорноморських досліджень» Олександром Харою та політичнийм аналітиком Інституту Євро-Атлантичного співробітництва, експертом з питань зовнішньої та внутрішньої політики України Володимиром Горбачем.

Чому Польща так різко почала конфліктувати із Євросоюзом?

Олександр Хара: 

У всій Європі після кризи 2008 року посилилися відцентрові тенденції, активізувалося посилення внутрішнього контролю країн над своїми кордонами і своєю політикою. От і поляки намагаються це зробити. Звичайно, що це не подобається Берліну і Парижу, адже це руйнує ЄС, який був досі і який вони собі планують будувати.

Загалом, Польща – чи не єдина країна, яка задоволена перемогою Трампа. Наприклад, у стосунку до мігрантів, полякам дуже подобається жорстка політика нового американського глави, який намагається завадити потраплянню до країни біженців із Мексики та Близького Сходу. Так само поляки не задоволені політикою Меркель, яка відчиняє двері для чужинців. Плюс енергетична безпека: полякам знову ж таки подобається підхід США. Вони уже побудували термінали і купили у американців газ, купують зброю. Натомість стара Європа пливе в інший бік. Отож, оці націоналістичні ідеї, які тепер пропагує чинна польська влада, більше співзвучні із Америкою.

Поляки бачать, що німці беруть лідерство, а це їм не подобається. Тому вони намагаються різними способами протистояти цьому і шукають штучні утворення, як, наприклад, Інтермаріум. Це фактично спроба зробити із себе центр впливу на противагу Берліну. Ці конфлікти ще не вийшли на якусь фінальну пряму…Чи вдасться їм це зробити? Навряд. Але вони намагатимуться.

Володимир Горбач:

Те, що сьогодні відбувається у стосунках Польщі та ЄС – це перенесення на вищий рівень польської міжпартійної політичної боротьби (між правлячою «Право і справедливість» та «Громадянською платформою», яка була її попередницею). Це справді дуже погано для Польщі, має поганий вигляд загалом в ЄС – як незріла і невитримана політика. Тим не менше, це головний мотив, який спрямовує лінію поведінки «ПіСу».

Також ми чітко бачимо спробу збалансувати впливи Брюсселя за рахунок Сполучених Штатів. Польська влада намагається провести лінію на співробітництво зі США і таким чином отримати підтримку. Плюс енергетична складова – сподівання на постачання американського зрідженого газу.

Качинський показує свою проамериканську лінію політики на противагу Брюсселю і Туску, намагаючись підтвердити, що може бути не настільки залежним від ЄС, як вони про це думають.

Чи можливий їхній вихід із Європейського союзу за досвідом Британії?

Олександр Хара:

Навряд. Для поляків ЄС – дуже вигідна річ, хоча їм і не подобаються окремі питання. ЄС виник, щоб уникнути Третьої світової, яка мала б жахливі наслідки. Але зараз Європа про це забула. Вони навіть не уявляють собі можливості виникнення війни всередині ЄС. Раніше ніхто не уявляв можливості агресії РФ, натомість маємо конфлікт у Грузії і Україні. Тому Польща і Балтійські країни побоюються. Тобто безпека гарантує утримування в купі.

Поляки мають гарний аргумент: от подивіться, у нас більше мільйона українців прибуло, то чому ви вважаєте, що ми повинні додатково приймати біженців із Близького Сходу. Звісно, що для поляків це виснажливо, але Європа не хоче слухати жодних аргументів. Погоджусь, що вони лукавлять, адже як можна порівнювати українців, які вже є європейцями, без жодної мовної проблеми і з досить схожим економічним становищем, до мусульман, які є вкрай бідними?

ЄС зараз в кризі, і це, в першу чергу, філософська криза: що таке ЄС? Що таке європейці? Другий момент – політична криза. Це має бути наддержава? Хоча цього не хоче більшість країн, зокрема і ФРН та Франція. Чи це буде Європа різних швидкостей?...Поки вони не визначаться у філософському сенсі, тоді в політичному, тоді почнуть економіку підтягувати – доти криза даватиметься в знаки у стосунках із периферією, зокрема з Польщею та Балтійськими країнами, які висувають не лише економічні проблеми, а  й небезпеку з боку РФ. А Європа реагує на це дуже й дуже неадекватно, особливо на Чорне море. Якщо Балтійські країни завдяки США посилені, то Чорноморські – незахищені, і море стало фактично російським. Оце й прогалини ЄС та НАТО в цьому напрямі.

Володимир Горбач:

Загалом сучасний польський уряд намагається проводити лінію, яка була б демонстративно незалежною від керівництва ЄС (Брюсселя) і в цьому плані хоче бути схожою на лінію поведінки Дональда Трампа. Про вихід Польщі із ЄС мова поки не йде, це скоріше фрондерство всередині структури.

Наскільки реальним є впровадження антипольських санкцій з боку європейських партнерів?

Олександр Хара:

Брюссель диктує країнам не більше, ніж це дозволяє йому Європарламент. Звичайно, тиск продовжуватиметься. Навряд чи «ПіС» зміниться, адже це така її особливість. Це не перший і не останній конфлікт, адже є чимало чинників економічних і політичних, які відрізняють інтереси Польщі і Берліну. Мусимо розуміти, що нині ЄС – це в першу чергу Меркель, тоді Олланд (хоча країна досить ослабла, але має велику економіку). Дивлячись на те, наскільки відрізняються інтереси Польщі та Німеччини, можемо казати, що конфлікт не буде вичерпано найближчим часом.

А як щодо протистояння Качинський / Туск? Чи можемо вважати нинішню ситуацію проявом боротьби саме між лідерами провідних політсил?

Олександр Хара:

Нам завжди здається, що Польща дуже консолідована. Насправді ж протиріччя були, є і будуть. Є люди, які дивляться на ЄС, як на благо. А є такі, як Качинський, якого можна порівняти із Трампом, бо використовує ті самі лозунги і ті самі ідеї. Але ці ідеї відцентрові, а не центробіжні. Звичайно, що конфлікти залишатимуться, бо влада прийшла демократично, але хоче змінити систему таким чином, щоб вкорінитися там надовго. Правляча партія намагається підібрати під себе якомога більше важелів впливу, не залишивши шансів суперникам, зокрема «Громадянській платформі». Благо, під тиском громадськості, під тиском Європи вдалося уникнути бодай судової реформи – поки підписаний лише один закон.

Володимир Горбач:

Між Ярославом Качинським і Дональдом Туском справді відбувається головне протистояння. Тут зав'язаний великий і тугий політичний вузол: загибель Лєха Качинського і лінія поведінки тодішнього польського уряду на чолі з Туском щодо розслідування цієї катастрофи. «ПіС» бере собі за мету продемонструвати незгоду із політикою Брюсселя, свою незалежність та некерованість саме тому, що там є Туск.

Яким чином оці польсько-європейські «розбірки» можуть відобразитися на Україні? Невже втратимо свого «адвоката» у Євросоюзі?

Олександр Хара:

З одного боку, поляки розуміють, що незалежна Україна – це гарантія їхньої безпеки, тому вони нас і підтримують. З іншого боку, вони скептично ставляться до цієї нашої влади, яка повільними темпами інтегрується у європейські, євроатлантичні союзи, яка, перш за все, бореться з корупцією і воює з РФ геть не так, як цього вимагає ситуація. Принаймні, поляки точно зробили б по-іншому. Плюс всі націоналісти дивляться в минуле, тож оцю тематику Бандери-Шухевича, дражливі сторінки спільної історії…вони використовують, щоб зробити нас меншим партнером. А проблема асиметрії залишається, бо у Польщі є чітке бачення свого минулого, вони знають добре, хто для  них герой, а хто ворог. На жаль, в Україні цього немає, бо ніхто цим досі не займався на державному рівні. Полякам ж вигідно – вони використовують історію, як важель тиску на нас. Натякають начебто, що мусимо слухатись їх, інакше – втратимо підтримку.

Володимир Горбач:

Так, свого часу Польща позиціонувала себе в ролі українського адвоката. Але той час давно минув. В нинішніх умовах Польща не може бути захисником України. По-перше, в неї самої погані стосунки з керівництвом ЄС, то як вона захищатиме? По-друге, Україна давно сама собі адвокат, особливо після того, як почалася війна. У нас відбуваються прямі контакти з іноземними лідерами, тому тут посередник взагалі не потрібен.

Чи можуть ці відверто антиукраїнські заяви перерости у щось серйозніше?

Олександр Хара:

Це вже серйозно. Оця асиметрія між Україною і Польщею полягає в тому, що їхнє суспільство і їхня еліта має чітке бачення історії, принаймні, воно не настільки різниться від краю до краю, як у нас. У нас навпаки. На Заході є певні міста, які були під Польщею і зазнали репресій, то й відрізняються свідомістю від решти України. До того ж, у нас немає політсили, яка б на оцих антипольських сентиментах прийшла до влади. А в них такі сили є. І навіть владний «ПіС» використовує історію, як елемент боротьби проти нас. В Україні немає жодного депутата, який прийшов до парламенту на антипольських сентиментах. Немає. І бути не може. Оце і проблема. Вони намагаються нав’язати нам своє бачення, адже відчувають свою потугу, відчувають себе центром центрально-східної Європи.  Вони такими історичними речами виконують те, про що мріяла Україна останні 26 років – бути регіональним лідером.

Звісно, це дуже погано. З одного боку, ми повинні реагувати дуже обережно, бо Польща може стати для нас таки гарним партнером, а з іншого – ми не можемо дозволити, щоб  вони диктували нам, що писати в історичних підручниках чи як називати вулиці. Важливий аргумент, що Бандера і Шухевич, якими постійно спекулюють поляки, для нас мають зовсім інше забарвлення. Українцям передусім вони є символом боротьби проти Москви, російського імперіалізму, а не тих, хто якимось чином боровся із поляками. Оце треба нарешті пояснити полякам, що це не якийсь антипольський сентимент.

Володимир Горбач:

Я вважаю, що нинішньому польському керівництву ще більше на начхати на інтереси своїх сусідів, ніж на реакцію Брюсселя щодо їхніх реформ. У «ПіСі» є одна із внутрішніх фракцій – так звані кресов'яки, рух потомків переселенців із нинішньої Західної України і Білорусі. От вони становлять якусь організовану меншість, яка може добиватися своїх політичних цілей. Першим серйозним фактором була резолюція Сейму по Волинській різанині. Це було найперше і найголовніше явище, яке завдало тенденції до розвитку. Старт політиці щодо східних земель вони дали ще торік при голосуванні за резолюцію по «Волинській різні», а образ поляків-жертв зробили серйозною частиною польського національного міфу, канону. Я більш ніж переконаний, що вони абсолютно не думали про нашу реакцію, коли пропонували розмістити зображення зі Львова на своїх паспортах. Це дуже вдало вписується в їхню уяву про історичну Польщу.

Наскільки далеко зайде Варшава у боротьбі із Брюсселем?

Володимир Горбач:

Головна політична сцена для «ПіСу» – внутрішньопольська, де вони борються із «Платформою». Їхня мета – зберегти свою владу на наступних виборах і знищити основного політичного опонента – «Громадянську платформу» і її справжнього політичного лідера – Дональда Туска.

Олександр Хара:

Польща буде дещо послаблена Брекситом, бо у багатьох питаннях консолідувала із британцями свої позиції. Звичайно, що Польща, яка не є ні політичним центром, ні особливою економічною потугою ЄС, програватиме такі певні речі Німеччині, яка є мозковим центром. Все, що кажемо про Європу – це Меркель. Питання в тому, наскільки вони зможуть об'єднати довкола себе інші країни, і яка тут роль буде для України. Якщо нас візьмуть до Тримор'я на правах якогось додатку, то навряд чи нам це буде цікаво. Якщо щось інше – будемо бачити. Питання, чи залишатиметься Польща опорою для США… Якщо так, а оті слова, які казав Трамп, будуть реальною підтримкою, то Польща зможе реально зайняти сильніші позиції.

Нині живемо в такій ситуації, коли якась невеличка подія може суттєво перебудувати систему, спрямувати її у непрогнозований бік. Може відбутись щось таке, що кардинально все змінить. До прикладу, якби РФ не збила боїнг над Україною – жодних болючих санкцій не було б взагалі, не було б того ставлення до Росії. Може, якась така кардинальна ситуація станеться і з Польщею.

Яна Федюра, «Вголос»

ІА "Вголос": НОВИНИ