Жарти-жартами, але згідно з останніми дослідженнями, проведеними чотирма соціологічними компаніями України: SOCIS, КМІС, Рейтинг та Центр Разумкова, а ще за підтримки Комітету виборців України, – саме Вакарчук може конкурувати на виборах президента з чинним главою держави Петром Порошенком, а також з політичним важковаговиком Юлією Тимошенко. Соціологія від згаданих контор каже, що Порошенку готові віддати свої голоси 16,1% виборців, Тимошенко – 14,4%. «За» співака Святослава Вакарчука готові проголосувати 12,1% виборців. Щоправда, поважні експерти кажуть, що вірити такій соціології – себе не любити. Але то вже інша тема.
Наразі ж про президентські амбіції Вакарчука, а також про його шанси посісти пост гаранта «Вголосу» розповіли політичний експерт Андрій Міщенко, керівник центру «Третій сектор» Андрій Золотарьов та директор Інституту трансформації суспільства Олег Соскін.
Чи варто довіряти нещодавно оприлюдненим соціологами рейтингам Святослава Вакарчука?
Андрій Золотарьов:
Результати цих поважних контор, які робили це дослідження, у мене довіри однозначно не викликають. Для результату у 12% треба попрацювати. До того ж, потужно. Треба принаймні викладати свою власну позицію. А де видно активність Вакарчука бодай у Фейсбуці? Я вже не кажу про інше. Тому рейтинг – штучний.
В середині 19-го століття існував дуже ефективний технологічний прийом: «фіра з оркестром». Перед тим, як у маленькі містечка Дикого заходу США приїздив цирк шапіто, спочатку пускали «фіру з оркестром» – робити шум, якісь дію. За фірою бігли дітлахи, потім йшли дорослі. Словом, усі збиралися де треба. Зараз застосовують саме такий прийом: Вакарчук – це «фіра з оркестром». Навколо нього відбуваються певні рухи. Кажуть про Вакарчука, як про альтернативу, як про вірогідного кандидата. Тобто почалась «накачка» суспільної думки.
Олег Соскін:
А я думаю, що ці чотири контори простимулювали. Їм сказали з'єднатись – вони з'єднались. За це взяли гроші – думаю, що мільйонів по 10 у.о. кожній конторі перепало. Можливо, не тільки грошима , а й преференціями або «натурою», тобто квартирами, землями…
Але вони заплатять за те, що продали свій авторитет та репутацію. Є ж серйозні західні соціологічні служби. Думаю, що Тимошенко та інші про ціну не думатимуть – і замовлять дослідження у них. Результати, повірте, будуть зовсім інші.
Рейтинг-рейтингом, але має чи ні Вакарчук реальні шанси виграти президентські вибори?
Андрій Міщенко:
З одного боку – в Україні можливо усе. На жаль, українці часто не голосують за політичні сили чи політичних лідерів, які реально можуть змінити ситуацію. А обирають так звану «попсу», на яку є запит.
З іншого боку – у Вакарчука немає команди. Окрім того, рейтинг таких людей – це рейтинг його аудиторії. Тобто йдеться про молодих людей, які на вибори не ходять. Тому не думаю, що у нього є реальні шанси виграти президентські перегони. Та навіть про 12% йтися не може.
Андрій Золотарьов:
Це поки його шанси невисокі. А далі – може бути усе. По-перше, до виборів ще є час. І цілком можливо, що за рік-півтора якийсь розроблений сценарій цілком може вивести його «із пішака у дамки». А по-друге, я зовсім не відкидаю варіанту, що цю кандидатуру наш народ таки може підтримати. Ми ж уже мали президента Януковича, який двічі «мотав» термін, ми маємо голову фракції Радикальної партії Олега Ляшка, який у молоді роки займався бозна чим, зрештою він і зараз є пройдисвітом, ми маємо мером Києва видатного спортсмена Кличка, але разом із тим за його спиною керують столицею інші люди. Це відображення українського суспільства. У нас великі можливості для технологічного просування тих, хто потрібен батькам-утримувачам політики.
Хто, на вашу думку, просуває його кандидатуру?
Андрій Золотарьов:
Вакарчук – проект США. Американці розчарувались в українському політикумі. Причому в усьому. Адже у нас як відбувається: обіцяють одне, роблять інше, постійно брешуть, відверто займаються корупцією. Ну скільки США таке терпітиме? Але вони не можуть кинути Україну, бо це втрата обличчя. Але водночас і залишити все як є – не можуть також. Тому й шукають вихід. Відповідно США намагатиметься як максимум виграти президентські вибори з керованим Вакарчуком, а як мінімум зробити потужну політичну капіталізацію й створити фігуру, на яку вони можуть у майбутньому робити ставки. Зрештою, для США практика ставити у країни сірої зони своїх президентів-маріонеток є звичною. І приклад цьому Ірак та Афганістан.
Та і недаремно Святослав Вакарчук проходить курс політичного лідерства у Стенфордському університеті. А люди, котрі проходять такий курс, готуються до політичної кар'єри. У Стенфорді дійсно можуть навчити різних політико-технологічних речей. Вчать, наприклад, вмінню спілкуватись з людьми, формулювати власні думки, робити візію, ораторству. До речі, Вакарчук навчається не тільки у Стенфорді, до того подібний курс він пройшов у Єльському університеті.
Олег Соскін:
Цілком можна припустити ще одну версію: Вакарчука «тягне» політтехнолог Ігор Гринів та Степан Кубів. Так звана львівська тусовка. Дав гроші під нього (а для початку треба 200-300 мільйонів у.о.), творець «Альфа-груп» Михайло Фрідман, що теж зі Львова родом. А замовив цій компашці Вакарчука Петро Порошенко. Зробив це для того, щоб відтягти голоси у Тимошенко і не допустити її до другого туру.
Чому тягнуть Вакарчука? Бо він атракційна особа, він збирає багато народу на своїх концертах. Причому в усіх регіонах країни. Словом, Порошенку пообіцяли, що за допомогою Вакарчука зупинять Тимошенко. Але може виявитись так, що Гринів Порошенкові бреше. І він насправді разом із компанією працюють на Вакарчука. Тягнуть його на президента, а Порошенка, як лоха, розводять.
«Насправді про Вакарчука ми нічого не знаємо. Він «весь у собі». Натомість знаємо, що він дуже невисокого зросту, картавить та шепелявить одночасно»
А, може, Вакарчук таки зумів би стати успішним та ефективним президентом?
Олег Соскін:
Думаю, що було б краще Володимира Зеленського поставити на цей пост. Потапа зробити міністром культури, Вєрку Сердючку – міністром молоді та спорту. І так далі… Ну, а якщо серйозно, то який з Вакарчука президент? Він уже сходив до Верховної Ради, побув там рік, прогуляв третину засідань. І пішов, зрозумівши, що йому там робити нічого. А пояснив це просто: «Це не моє, тому хочу займатися музикою».
Зрештою, насправді про Вакарчука ми нічого не знаємо: його рис, думок… Він «весь у собі». Натомість знаємо, що він дуже невисокого зросту, картавить та шепелявить одночасно. Він весь у комплексах. Знову ж таки, хтозна, яка у нього орієнтація: може він з ЛГБТ? А якщо у нього параноя? А ще він однозначно буде контрольованим. Так що Вакарчук може виявитись на порядок гіршим президентом, ніж навіть Порошенко. Це ж повний «триндець».
Андрій Золотарьов:
Вакарчук, якщо обійме цей пост, то стане президентом-«порожньою пляшкою». І цю посудину хтозна-чим наповнять. Також є ще один ризик: він «гратиме» президента. А за лаштунками будуть робити свої справи зовсім інші люди з його оточення. Когось однозначно призначать бути «дядьками» при Славку. Тобто він не зможе приймати самостійних рішень. Для цього потрібно мали волю та сильний характер. Вакарчук навіть у 2007 році, коли українська політика була ще відносно нежорсткою, таких рис не продемонстрував. Ну то про якого ефективного та дієвого президента в нинішніх умовах можна говорити?
Дехто його порівнює з Рональдом Рейганом та Вацлавом Гавелом, які також прийшли у політику з мистецтва. Такі аналогії, на ваш погляд, є доречними?
Андрій Золотарьов:
Абсолютно не доречні. Так, Рональд Рейган – актор. Але він багато років очолював голлівудську Гільдію кіноакторів. Це фактично профспілка. Він був губернатором одного із найбільш економічно потужних штатів – Каліфорнії. Причому губернатором він був дуже ефективним. Неодноразово брав участь у виборах найвищого рівня. Тобто Рейган – політичний важковаговик, він цим займався десятиліттями. І, що важливо, він став успішним політиком задовго до того, як став президентом США.
Ще один приклад – президент Чехії Вацлав Гавел. Так, він – драматург та есеїст. Але разом із тим Гавел 15 років займався політикою. Він критикував комуністичний режим, він – дисидент та громадський діяч. Це патріоти своїх держав. І що з того притаманне Вакарчуку? Зовсім нічого. Нуль.
«Так, він співає українською. А що тут особливого? Нехай би у Польщі співаки зараховувати собі у заслуги те, що вони співають польською мовою. Безглуздя ж… »
До речі, про патріотизм: чи можна назвати Святослава Вакарчука патріотом України?
Андрій Міщенко:
Та як його можна назвати патріотом, якщо він сам російськомовний. Так, він співає українською. А що тут особливого? Нехай би у Польщі співаки зараховувати собі у заслуги те, що вони співають польською мовою. Безглуздя ж… Знову ж таки, він виступає проти квот на українську музику в етерах радіо та телебачення. А як розцінити його відозви та пісні про те, що це «не його війна»? Він демонструє, що війни у нас немає, а триває громадянський конфлікт. Тобто у свої 40 років він не розуміє, з ким у нас війна і хто наш ворог.
А його поведінка на Майдані? Тоді люди жертвували собою, а Вакарчук виходив і співав, м'яко кажучи, не «за дякую». Знову ж таки, ситуація з Шуфричем: 22 лютого 2014 року українці зловили Шуфрича і вели на Майдан. Люди вимагали одного – публічного покаяння за розстріли та назвати винних в них. Цього покидька тоді врятував саме Славчик Вакарчук, влаштувавши справжню істерику. У той день Слава вийшов на сцену і сказав, що в розстрілі винні… всі ми.
Знаєте, якщо б я не вважав себе українцем, а був українофобом, а ще хотів би бачити Лялю Фонарьову першою леді України, то обов'язково голосував би за Вакарчука...
Ангеліна Григоришин, «Вголос»
ІА "Вголос": НОВИНИ