«Комуністична номенклатура відчула себе господарем, а для величезної малоросійсько-міщанської маси це було сигналом, що нова країна є «ситуативним проектом»
Пригадується, ще у 1990-1991 рр. групи активістів почали збирати підписи людей, які хотіли заявити, що вони є громадянами УНР. Тобто вже тоді проникливі й ідейні політики усвідомлювали потребу відновлення політичного й ідеологічного зв'язку з УНР як національною державою українців. На жаль, ця справа тоді захлинулася в морі української благодушності («все якось само налагодиться»), поверховості і популізму («що тут багато думати, головне – вирішувати соціальні проблеми»). Однак вже тоді було зрозуміло, що прийняття тієї політико-правової лінії про правонаступництво незалежної України від Української Радянської Соціалістичної Республіки приведе до морального, ідейного й інституційного зміцнення посткомуністичних середовищ.
Так воно і сталося: комуністична номенклатура відчула себе господарем становища, проросійські стратуми суспільства мобілізувалися, щоб не допустити на цій основі українізації України, а для величезної малоросійсько-міщанської маси і для криміналітету це було сигналом, що нова країна не має ідеологічного й національного стрижня, що вона є «ситуативним проектом», і, відповідно, в ній можна вільно жити за принципом «кради все, що можеш». Так, наше суспільство покотилося до того стану хаосу, плебейського пристосуванства, вузького меркантилізму, в якому воно перебуває до сьогодні, з відповідними від цього наслідками: реальна влада в країні опинилася в руках проолігархічно-кримінальних кланів, багатства і господарство держави були нещадно розграбовані або приватизовані для злочинного торгу тими ж кланами, народну гущу щораз більше опановували цинізм і громадянський примітивізм, а державний апарат пройнявся небаченою в світі корупцією. Це гідна плата за те, що люди відмовилися жити і боротися за Національну Ідею, спокусившись ілюзією спокою і примирення.
Ще раз наведемо текст центральної частини законопроекту:
Стаття 1. Україна є правонаступницею Української Народної Республіки.
Стаття 2. У період з 18 березня 1921 року по 23 серпня 1991 року Україна мала правовий статус країни окупованої Російською Соціалістичною Федеративною Совєцькою Республікою (РСФСР), правонаступником якої був Союз Совєцьких Соціалістичних Республік (СССР). Термінологія, пов’язана з окупаційним режимом, вживається в цьому Законі в транслітерації без перекладу на українську мову.
Стаття 3. Усі міжнародні договори, укладені від імені Української Народної Республіки, вважаються такими, що втратили свою чинність
18 березня 1921 року. Україна не несе жодних зобов’язань за міжнародними договорами, укладеними від імені Української Народної Республіки.
Стаття 4. Україна не є відповідальною за злочини, скоєні тоталітарним комуністичним режимом в період окупації її території з 18 березня 1921 року по 23 серпня 1991 року.
Стаття 5. Російська Федерація як правонаступниця колишнього СССР є винною у скоєнні злочинів проти українців тоталітарним комуністичним режимом в період окупації території України з 18 березня 1921 року
по 23 серпня 1991 року.
Стаття 6. Україна має право пред’явити вимоги Російській Федерації у частині компенсацій за злочини, скоєні проти українців тоталітарним комуністичним режимом в період окупації території України з 18 березня
1921 року по 23 серпня 1991 року.
Стаття 7. Вважати реабілітованими усіх осіб, які воювали у складі армії Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, партизанських загонах на боці Української Народної Республіки до 18 березня 1921 року, а також усіх осіб, які боролися проти окупації території України, що визначена статтею 2 цього Закону.
«Україна мала б на міжнародному рівні заявити про протизаконну окупацію її історичних теренів і робити це систематично, щоб звинувачення проти Росії лунали рефреном по всьому світу»
Дозволимо собі зробити кілька зауважень-коментарів до цієї стратегічної юридичної ініціативи. Звернімо увагу на Ст.6 законопроекту, яка відкриває правові основи згідно з міжнародними нормами для висунення вимог до Росії про компенсації за всі ті злочини, які були здійснені окупаційною комуністичною владою РСФСР від 18.03. 1921 р. до 23.08.1991 р. Проте це може бути тільки першим кроком для широкомасштабного засудження злочинів комунізму на території України і логічного перенесення всієї відповідальності за них на сучасну Російську Федерацію. Вмотивованим продовженням цього законопроекту міг би стати наступний законопроект про етнічні українські землі, які входили до УНР до 1920 р. і були насильницьки відділені від України після окупації її території тією ж тоталітарною РСФСР. Нагадаємо, що це сотні тисяч квадратних кілометрів території майже по всьому периметру сучасного кордону між Україною і Росією (історичні Кубань, Донщина, Східне Приазов'я з Таганрогом, Північна Слобожанщина, Стародубщина та інші давні українські регіони). Україна мала б на міжнародному рівні заявити про протизаконну окупацію її історичних теренів і робити це систематично, щоб звинувачення проти Росії лунали рефреном по всьому світу.
Законопроект депутатів від ВО «Свобода» підказує і про ще один дуже важливий крок: давно назріла потреба для України піти шляхом, яким пішли у свій час Латвія і Естонія. Щоб зберегти свою ідентичність і суверенність перед загрозами з боку великої кількості росіян і зденаціоналізованих російськомовних мешканців в їхніх державах, вони поділили своїх громадян на дві основні категорії: тих, які були юридичними і родовими спадкоємцями самостійних Латвії і Естонії, що існували у 1920-1940-х рр., і тих, які які приїхали до їхніх країн в роки незаконної окупації з боку СРСР – від 1940 р. починаючи. Відповідно, громадяни другої категорії не мали права обирати депутатів на всіх рівнях представницької влади. Чому? Тому що вони – нащадки окупантів і нищителів їхньої держави та нації. Крапка. Правда, поступово російськомовна частина суспільства могла набувати повноцінних громадянських прав, якщо складала іспит на знання латвійської чи естонської мови та історії і поводила себе законослухняно. До слова, демократична і доскіплива в плані захисту прав людини Європа визнала ці закони Латвії і Естонії справедливими і потрібними, хоча й з певними застереженнями.
«Щоб зрушити «цілину» несприйняття української ідентичності, вже сьогодні вартувало б подумати, слідом за Латвією й Естонією, про закон про повноцінне громадянство України»
Не секрет, що зараз в Україні проживає багатомільйонна маса її мешканців, переважно в південних і східних областях – від Одещини до Харківщини, яка цілком не знає української мови, не приймає української ідентичності, не живе в українському культурно-інформаційному просторі. Зрозуміло, що вона становить собою багатюще і безмежне електоральне поле для різноманітних політиків-українофобів, які щоразу тут обираються у великих кількостях до Верховної Ради, обласних, міських та сільських рад та на посади голів міст. При чому, оскільки в цій непробивній соціальній товщі рівень антиукраїнства майже не понижується, а навпаки – часто аж зашкалює, то всі політики, які хочуть бути вибраними кудись в просторі від Одеси до Харкова, мусять якось по-особливому крикливо і зухвало демонструвати свою українофобію, як, наприклад, А.Кіссе чи Є.Балицький, які є просто представниками «русского міра» в нашому нібито українському парламенті. Так все відбувається за законом порочного кола, з якого вийти не можна.
Тож, щоб якось зрушити цю «цілину» несприйняття української ідентичності, вже сьогодні вартувало б подумати, слідом за Латвією й Естонією, про закон про повноцінне громадянство України, громадянство, пов’язане з політичною та правовою традицією УНР. І цей закон мав би передбачати складання іспиту на знання української мови та історії для оцих кількох мільйонів громадян, які живуть в нашій країні, ненавидять її і тихо мріють знищити. А до складання такого іспиту, ці громадяни були б позбавлені права обирати в українську владу українофобів, бо вибирати вони бажають за своєю ментальністю і свідомістю тільки таких. Зрозуміло, ми не маємо такої ситуації, яка була в балтійських країнах, коли вони мали у «спадщині» повноцінні національні держави з усіма традиціями документації та правової послідовності. Проте тільки така політика на витіснення «руського міра» з України може порятувати нашу націю і країну.
Повернення до традиції УНР мало б означати і повернення в номенклатуру титулів і назв офіційних посад в нашій державі, щоб ми не користувалися або такими незручними формулюваннями, як «голова державної адміністрації», або колишніми імперськими словами типу «губернатор», які звучать у своєму підтексті як нагадування про часи офіційної русифікації українських мас в Російській імперії.
Заявлений «Свободою» законопроект, яким, очевидно, не дуже будуть тішитися нинішні депутати з провладної більшості, вимагає не тільки моральної підтримки від суспільства, а й дієвого громадянського тиску на Верховну Раду, настільки він є стратегічно потрібним і, можна сказати, рятівним для української нації, яка й надалі залишається під загрозою, хоч і в своїй державі.
Олег Баган, політолог, спеціально для «Вголосу»
ІА "Вголос": НОВИНИ