Як колись казав мій університетський викладач, «я чмелію, як ми з нього пришпилялися».
Спостерігаючи за останніми подіями в країні, не можу точно сказати, хто з кого пришпилявся, але що чмелію – це точно. Зокрема, від навколоводохрещенських подій.
Мало хто з мас-медіа обійшов увагою купання в ополонці чільних адміністративно-політичних діячів в масштабах України і західних регіонів (східні обмежилися Службою Божою), але коментарі з цього приводу різнилися як правий і лівий чоботи: ніби те ж саме, але не лізе.
Утім, не про то йдеться. Мені, наприклад, не зрозуміло три речі. По-перше, пробачте за занудство, геть не розумію, чому державні службовці в робочий день і в робочий час займаються купанням, а не виконанням посадових обов’язків. У нас, здається, правова держава, і президент з барського плеча не може оголосити день святого нероби, бо так закортіло його лівій нозі. Хоча, може, мені справді здається…
По-друге, хотілося би знати, чи не у компанії з президентом викупані в ополонці владоможці практикують такий спосіб відпочинку. Чесно кажучи, сумнівно. То чого вони туди полізли? Чи після заборони проведення ділових зустрічей у саунах їм адреналіну бракує?
І третє, вже чисто жіноче. Вони себе у дзеркало бачили? Я би з таким «авторитетом» замість пресу постидалася роздягатися сама, та й іншим би відрадила. І чоловікові своєму ганьбитися категорично заборонила, якби з’ясувалося, що, як слушно зауважила Тетяна Коробова, живіт у нього росте швидше за рейтинг. А на місці іміджмейкерів (які є в природі і зарплати дістають зовсім не символічні) делікатно натякнула клієнтам, що такі дефіле навряд чи спричинять крики «ура» і підкидання каптурків у повітря.
Зрештою, це емоції. А насторожує інше. Альфою й омегою поведінки теперішнього президентського ескорту є «вірю, бо безглуздо». І чиню так само, тобто безглуздо. Аби мене помітили у перших рядах, оцінили мою відданість і готовність хоч у вогонь, хоч у воду. Мо’ і з мідними трубами не обійдуть.
І не важливо, чи я професіонал, чи розуміюся у газовому питанні, податковій реформі і соціальній політиці. І геть не важливо, чи я вмію хоч щось, окрім віддано дивитися у вічі і брати «під козирьок». Бо головне – вірність. Доведена до абсолюту і зведена до абсурду. Готовністьвилити собі на голову «рідину із запахом бензину», не ставлячи запитань і ні в чому не сумніваючись. Тоді бути мені депутатом (міністром, прем’єром). Або в ополонку. І причмеліти, бо не тоне.
ІА "Вголос": НОВИНИ