В час, коли нібито вся країна об’єдналася перед російською загрозою, суперечки навколо мови не стихають. Російськомовні українські патріоти, а особливо учасники АТО та волонтери, називають це провокаціями, спрямованими на дестабілізацію країни зсередини. А політичні сили, які на цьому питанні акцентують, звинувачують ледь не в роботі на Кремль.
Деякі російськомовні бійці АТО обурюються, що на лінії фронту немає мовних суперечок - там всі: і українці, і татари, і іноземні волонтери воюють проти спільного ворога. А мовний розкол, мовляв, намагаються посіяти «тилові щурі», які не нюхали пороху і про патріотизм знають лише з інтернету. «Не для того я воював на Донбасі проти росіян, щоб мене у Львові «москалем» обзивали» - так говорять окремі російськомовні бійці ЗСУ у відповідь на закиди щодо їх мови.
Відтак, теперішнє політичне керівництво не прагне жодних реформ у мовній політиці, стимулів та дій щодо розширення вживання української мови, аби це, не приведи Боже, не виглядало тиском на російськомовних громадян: нехай все йде своїм ходом.
Однак, фактично відсутня мовна політика та гіперболізована толерантність сформували ситуацію, коли кількість російської мови в Україні почала зростати, а російськомовний контент в українському інформаційному просторі сягнув темпів сталінської та брежнівської русифікацій. Більше того, якщо в часи Януковича російськомовним чиновникам чи телеведучим ще можна було закинути непатріотизм, то сьогодні це зробити значно важче, адже зміст виступів російськомовних політиків, чиновників, волонтерів, журналістів, а також програм та фільмів російською - цілком патріотичний та повністю проукраїнський. Здавалося б, як можна російськомовному журналісту, який створив десятки проукраїнських, антипутінських програм, написав низку книг та статей про АТО і анексію Криму, став де-факто одним з головних спікерів українського медіапростору щодо захисту від російських інформаційних атак, закидати непатріотизм та звинувачувати у вживанні російської?
В результаті, абсолютна більшість цікавих інформаційних телепередач знімається російською. На популярних ток-шоу найбільший сегмент ефіру зазвичай займають російськомовні Мустафа Найєм, Сергій Поярков, Дмитро Тимчук, Семен Семенченко та інші. Зросла й кількість телепередач, які користуються великою популярністю, але ведуться лише російською, зокрема: «Гражданская оборона», «Украинские сенсации», «Антизомби». Показово, сайт «Українська правда» більшість своїх статей зараз також публікує російською. Або як можна закидати російськомовність як ваду іноземним реформаторам з демократичної Грузії, які приїхали до нас ділитися досвідом реформ? В результаті, на одній із нарад, екс-глава Національної поліції Хатія Деканоїдзе зажадала, щоб службовець, який доповідав українською мовою, перейшов на російську, бо грузинка, мовляв, не розуміє.
Російська мова в інформаційному просторі постреволюційної України стала непомітно переважати частку української. Проте, в умовах, коли російськомовні українці і в окопах на фронті, і на інформаційному фронті доводять свою любов до України, суперечки про мову дехто намагається видавати, як провокативні. Ситуація виглядає парадоксальною: частка вживання російської мови в Україні, яка воює з російською агресією, зростає, але говорити про це - некоректно і «не на часі». Тих патріотів чи націоналістів, які вказують на таку невідповідність, намагаються втихомирити і відтіснити на маргінес медійного простору, а то й взагалі висміюють. Так, нещодавно на каналі IСTV, в популярній телепередачі «Дизель-шоу», на 90 % російськомовній, показали карикатуру на відстале україномовне радіо, яке ніхто б не слухав, якби не встановлення державою квот щодо україномовного ефіру. В сценці також згадали, що всі варті уваги пісні, вірші та музику в Україні створюють російськомовні, а українців показано смішними й неотесаними русофобами.
У випадку продовження таких тенденцій в незалежній Україні без будь-яких колонізаторів русифікація досягне апогею і при цьому не буде кого звинувачувати, окрім власної неконкурентоспроможності. Показово, що за цих умов Україна стала справжньою землею обітованою для російської ліберальної інтелігенції та антипутінської опозиції. Російські емігранти вважають Україну таким собі варіантом «іншої, малої Росії» - без Путіна, без диктатури, без цензури, і практично без української мови, яку лише інколи трапляється почути в київському метро чи на столичних телеканалах.
Політика, - це мистецтво компромісів. І для українців у цій боротьбі необхідно і вистояти проти росіян, і зберегти єдиною державу та націю, і зробити так, щоб після перемоги українці таки залишилися автентичними українцями.
Валерій Майданюк, політолог, спеціально для «Вголосу»
ІА "Вголос": НОВИНИ