«Як свідчить міжнародний досвід, учасники бойових дій після повернення до мирного життя можуть стати загрозою як для власних сімей, так і для всього суспільства», – заявив під час виступу на круглому столі Комітету ВРУ з питань охорони здоров'я головний психіатр Міноборони, начальник клініки психіатрії Головного військового клінічного госпіталя полковник Олег Друзь.
Окрім того, посадовець підготував мультимедійну презентацію, наголосивши на тому, що 93% АТОвців – проблемні, тож їх треба лікувати. За розумінням Друзя, по поверненню із зони бойових дій українські захисники стають «прихованим ворогом».
Відповідна заява, м'яко кажучи, шокувала суспільство, зокрема і самих учасників російсько-української війни. У той же день захисники організували в мережі флешмоб «Я – один із 93%». Сам психіатр заплатив посадою, міністр оборони призначив службове розслідування.
Чи виправданими були слова головного психіатра Міноборони та якими насправді АТОвці повертаються із фронту, «Вголос» запитав у лікаря-психіатра, дисидента та політв'язня Семена Глузмана та соціального психолога, доцента ЛНУ ім. Івана Франка Соломії Онуфрів.
Семен Глузман:
Звичайно, що він не правий, це була ідіотична заява. Друзя треба було давно гнати, а це стало останнім приводом.
Так, деяка частина людей повертається після такого випробування іншою. Вони відчувають тугу, бо бачать, що тут було нормальне, спокійне життя, а там вони невідомо чому ховали своїх друзів. Вони бачать, що ресторани заповнені молоддю, яка зовсім не задумується над тим, що її хтось захищає від Путіна та іншої гидоти. Зрозуміло, що частина із них спивається, частина починає вживати наркотики. Так, є самогубства. Хтось, не знаходячи на мирній землі нормального життя, знову повертається туди: не тому, що хоче вбивати і воювати, а тому що там просто звичне середовище, яке він розуміє і яке розуміє його.
Соціальних служб, які мали б їм допомагати, в Україні практично немає. Замість того наші високі начальники придумують всілякі центри. Мадам Супрун ніяк не може заспокоїтись: треба впровадити у медзакладах центри для допомоги АТОвцям. Та вони що, збожеволіли? Чому лікарі-психіатри повинні займатися цим? Таким людям потрібна психологічна та соціальна допомога. Перед тим, як вони повертаються, треба працювати з їхніми сім'ями і оточенням. Антидепресантами такі проблеми не лікують. За світовою статистикою ПТСР (посттравматичний стресовий розлад) отримують приблизно 0,01 – 0,001 усіх військових. Інші просто відвикають від нормального життя. Вони ж дивилися смерті в очі. Щодень. Але це аж ніяк не психіатричні проблеми.
Найбільше їх шокує не війна, а те, що вони приходять сюди і бачать, що нікому не потрібні. Вони починають тягнутися один до одного, а дружинам і мамам у такі моменти треба розуміти, що тягнутися до побратимів – нормально, в тому нема нічого поганого, їм треба звикнути. Іноді вони й випивають, а що робити…то ще не катастрофічно. Насправді, їм треба допомагати, і в сім'ї, і в пошуку роботи. Ми, психіатри, вважаємо, що чим рідше ми братимемо їх до своїх закладів, тим краще їм буде. На жаль, Друзь цього не розумів.
Держава мала б відкривати соціально-психологічні амбулаторні центри, а не переобладнувати під них те, що уже є. Воїни були ізольованими від сім’ї і суспільства, а ми що, продовжуватимемо цю ізоляцію? Тут потрібна м'яка соціальна робота, допомога психолога саме тоді, коли це потрібно. Треба робити все можливе, щоб вони ночували вдома, а не там, де збиратимуть гроші на пляшку.
Соломія Онуфрів:
Захисник бачить проблему зі середини, а це без його на те бажання впливає на емоційний стан. У діаграмі, яку презентував Друзь, зазначають, що 93% воїнів соромляться, або заважають виявленню психічних проблем. Тобто сильна людина, яка була на війні, іноді може сама не розуміти, що відбувається. Психологічно кожен із нас буває у межових ситуаціях, але хтось визнає проблему, а хтось навпаки – заперечує. «Я чоловік, я воїн, я сильний, я захисник, я пережив цей рік, я був у гарячих точках, я вижив, я стріляв, я дивився в очі смерті. То чому зараз, будучи демобілізованим, я хворий? Так, я маю проблеми. Але я не хворий!» – оце їхня позиція. Так, багатьом солдатам сняться жахіття, у яких вони знову переживають війну. Це не насправді, але їхній мозок не спить, а стріляє і воює. Не спить їхня психіка. Вона ще у запаленому стані, бо не змогла перейти до нормального ритму життя. Вдень вони забувають, спокійно працюють, а вночі починаються проблеми. Тоді вони готові іти, щось робити, навіть напитися, аби тільки не зважати на те, що робиться у голові. А це підсвідоме. Його хочеться витіснити, але воно повертається. Людина, яка повертається у тил, мусить зуміти адаптуватися.
Також ідеться про те, що 75% ховають психічні проблеми та ніколи не отримували відповідної допомоги. Оце, правду кажучи, проблема усього суспільства. Ми не маємо звички звертатися до лікарів, навіть коли є проблема. З психологічного боку, це питання довіри. А рівень цієї довіри в Україні – вкрай низький. Відповідно, ми не довіряємо і лікарям. Зрештою, є інший бік самої медицини: нібито безкоштовна, а направду – платна. Ну і якість тих медичних послуг... У нас справді немає традиції звертатися за меддопомогою, тим більше – до психолога. Роль останнього виконує здебільшого священик, із яким можна поспілкуватися і звільнити свої психологічні проблеми, виговоритися. Оце й суть роботи психолога – слухати. Врешті, вміло вислухати може і дружина, і донька, і мама, і сестра, і подруга. Все, що потрібно захисникам, які повертаються – просто виявити увагу. Вони справді мають що розказати, а коли нема кому – закриваються від оточення.
Уже й через це хлопці дуже часто намагаються контактувати зі своїми побратимами. Сторонній, який там не був, каже: «Хлопці, все добре. От, дивіться, мирне місто, йдемо кави вип'ємо!» А вони відповідають: «То для чого ми взагалі це робили? Щоб ти тут на каву ходив?» Бойові побратими справді є психологами один для одного, бо вони розуміють, що відбулося. Тут і родичам треба навчитися правильно себе поводити, підказувати, вислуховувати, проявляти увагу. Звісно, воїни заперечуватимуть, скажуть, що їм не потрібна та увага. Але саме ви мусите знати, як підійти до людини, щоб дати їй зрозуміти: воїн, захисник, вам потрібен.
Що стосується загрози для суспільства…Насамперед – це загроза індивідуальна, бо в такий час збільшується кількість самогубств. Люди, яким важко пережити оту психологічну напругу, просто втрачають контроль. Вони відчувають себе непотрібними. Єдиний ризик для суспільства тут – у втраті населення. Нас уже менше, ніж 40 мільйонів. Ну й не варто забувати про те, що багато військових забрали зі собою зброю. Це люди, які мали досвід боротьби і війни, то зрозуміло, чому їх бояться. Це не ті, хто терпітиме і страждатиме. Вони можуть швидко взяти владу у свої руки.
Що про це думають самі захисники
Боєць батальйону «Січ» Ігор Олійник:
Дуже неприємно було почути про таку статистику, а особливо від представника Міністерства Оборони!!! Це був «плювок» у душу не тільки кожному військовому, а й кожному школяреві, котрий малював і писав листи підтримки, кожній бабусі, яка в'язала шкарпетки бійцям і віддавала останню пенсію. І зараз дізнаємося, що ми, обороняючи країну, насправді – загроза для суспільства! Це ми та загроза, яка зупинила московську нечисть, ризикуючи здоров'ям і життям? Ми НЕ загроза для людей, яких захищаємо!!!
Доброволець «Карпатської Січі» Максим Дескат:
Моя реакція, як добровольця РУВ, є абсолютно тотожною з реакцією інших вояків, добровольців, волонтерів і патріотів. Ми категорично не згодні з подібними оцінками нашого психічного стану. Ми абсолютно адекватні тій ситуації, в якій є сьогодні Українська держава – у нас стан ВІЙНИ з російськими окупантами.
«В бою, як в бою», – каже стародавня німецька філософська думка. Або ти перемагаєш, або ти знову на 70 років потрапиш в окупацію. Ми не можемо прийняти поразку, тому ми виявляємо рішучість і готовність до боротьби.
Окрім того, ми не згодні миритися з тим свавіллям і вакханалією, що триває в Україні за сучасної влади олігархів, тому налаштовані боротися за кращі стандарти життя і правову державу.
Саме ця наша рішучість була необ’єктивно оцінена так званим експертом, як психічне відхилення.
Доброволець батальйону «Донбас» Яна Червона:
Для мене б було одне бажання – щоб їхня підтримка мені не заважала. Бо щойно боєць повертається додому і починається... То треба до ВСП, то в райвійськкомат, то до вас гості з обшуком прийдуть.
Я завжди сміюся з усього, що ті розумники кажуть. Ви ще не знаєте, що нами отакі і сюди командувати приїжджають…ідіоти.
Я рада, що одна з тих 93%. Гірше – залишитися у тих 7%. 93 % - це найкращі люди України. Таке враження, що туди увійшли усі мої друзі: і майданівці, і бійці, і волонтери, і журналісти.
До речі
У Київській прокуратурі заявили, що суд уже протягом місяця розглядає обвинувальний акт щодо головного психіатра Міноборони Олега Друзя за отримання хабара.
«Обвинувальний акт стосовно скандального лікаря – головного психіатра Міноборони, якого в травні цього року на хабарі затримали слідчі столичної прокуратури, вже місяць перебуває на розгляді в суді. На підготовче засідання, призначене на початок вересня, адвокат підозрюваного не з'явився, у зв'язку з чим засідання перенесли», – повідомила речник столичної прокуратури Надія Максимець.
За її словами, попередньо прокуратура внесла клопотання про продовження відсторонення чиновника від посади, суд відмовив, прокуратура оскаржила.
ЗМІ повідомляють, що Друзь разом зі ще одним посадовцем вимагали та одержали 62 тисячі гривень від військовослужбовця за надання висновку військово-медичної комісії про його непридатність до військової служби за станом здоров'я та можливість бути комісованим.
Яна Федюра, «Вголос»
ІА "Вголос": НОВИНИ