Реформація (лат. – Reformatio – перетворення, виправлення, реформування) – суспільно-політична та церковно-релігійна течія XVI-першої половини XVII ст. Вона пробудила національну свідомість і сприяла розвитку освіти, мови, культури народів Європи та витворила низку нових християнських Церков. Висунула та обґрунтувала нові погляди про особистість, моральність, нарешті, місце та роль релігії в суспільстві. Її вістря спрямовувалося проти окремих догм та устрою, економічного і політичного становища середньовічної Церкви (секуляризація церковних земель, власності, подолання зловживань, формалізму, корупції).

                                           Причини Реформації

Доктор богослов’я Пол Еннс, аналізуючи причини виникнення Реформації, писав, що до її спалаху спричинилися ряд факторів. Серед них – політичний, освітній, людський, соціальний, економічний та релігійний. Перший викликаний завоюванням мусульманами Константинополя (1453), що призвело до занепаду Східної Церкви. Іслам рухався на Захід, загрожуючи владі Папи Римського. До цього долучилася й відповідна література, яка заполонила Європу. Політичній владі Риму протиставилося виникнення національних держав та незалежних європейських міст. Дозрів національний дух, який продукували місцеві політичні лідери. Другим став фактор освіти, що спричинилася Ренесансом (Відродженням). Вона відкрила людям класичну літературу. Християнський гуманіст Еразм Роттердамський видав Новий Завіт грецькою. Це підштовхнуло вчених досліджувати його мовою оригіналу. Розвиток книгодрукування забезпечив багатьом людям можливість вивчати Святе Письмо самостійно. Третій – суспільство повернулося до людини із її правом на віру і надією на спасіння. Четвертий/п’ятий фактори – хвиля економічного чинника через ринки, які утворилися у великих містах та колоніях. Виникнення нового, середнього, класу призвело до нівелювання грошових потоків, що стікалися до Риму. Нарешті, фактор релігійний. Реформатори та християнські гуманісти виявили певні розбіжності між новозаповітною Церквою та католицькою практикою. Перш за все йшлося про необхідність ліквідації індульгенції, симонії, корупції.

Доктор медичних наук, професор О. Опарін вважає, що Реформація виникла внаслідок, по-перше, зловживань середньовічної Церкви (особливо через індульгенцію); по-друге, утисків церковної інквізиції, постійного системного контролю над людиною церковними структурами; по-третє, непомірних претензій церковного кліру; по-четверте, жорстокого переслідування будь-якого прагнення до знань та науки. Основне ж, на думку вченого, полягає в тому, що люди, нарешті, пізнали довго приховану істину про те, що Бог – Спаситель людини, а не лише Суддя, Котрий прагне покарати. Кожен може особисто спілкуватися із Христом, безпосередньо отримувати Його любов і благодать.                              

Очевидно, що серед причин виникнення Реформації можна також назвати поділ тогочасного суспільства на духовний і світський стани, нагальна потреба перекладу Святого Письма, богослужбових книг, а також їх тлумачення рідною мовою, жорстокі переслідування та репресії проти вільнодумців, відсутність ціннісного ставлення та мотивації до чесної праці, визиск церковним кліром та дворянством селян, обмеження непомірними податками підприємницької діяльності, переважна наявність схоластики у навчанні та науці, монополія латини та чинність теорії тримовності.

                                     Реформація та її чинники

Що таке Реформація? Це – зародження світської культури, її секуляризація від церковної, усвідомлення й возвеличення людської цінності, утвердження гуманізму, нарешті, формування національної самосвідомості європейських народів. Реформація вплинула на політичні та соціальні звитяги своєї епохи, формування її миротворчої думки, становлення політики віротерпимості. Вона передбачила ведучу тенденцію розвитку теологічної, філософської та правової думки Нового часу. Мала вплив на всю духовну культуру, економіку, політику Європи, її історію. Паралельно відбувалося становлення і формування самобутніх національних культур, національних держав, а подекуди й національних Церков. Саме в цей період одна за одною виникли національні Церкви, зокрема, в Чехії (гуситство), Німеччині (лютеранство), Швейцарії (кальвінізм), Англії (англіканство), Московії (заснування патріархату, 1589). За словами сучасного філософа Івана Паславського, саме із загальноєвропейським процесом слід пов’язувати виникнення Української греко-католицької церкви (УГКЦ). Вона стала закономірним, об’єктивним наслідком усього попереднього розвитку України, як інтегральної складової європейської спільноти. Тому вчений пише, що Іван Франко мав усі підстави стверджувати: Берестейська церковна унія (1596) була «приготована цілим ходом історичного розвою».

Авторський колектив (Валерія Нічик, Володимир Литвинов, Ярослава Стратій) монографії «Гуманістичні і реформаційні ідеї на Україні» (XVI-початок XVII ст.) (– К., 1990) стверджують, що зміст Реформації включає в себе ряд елементів: 1) масовий антифеодальний рух; 2) передбуржуазний рух; 3) рух проти панівної церковної ієрархії та кліру; 4) секуляризацію під гаслами боротьби за істинну віру; 5) спробу відродження первісного християнства через діяльність громад, побудованих на засадах рівності, братства, любові до ближнього; 6) пріоритет індивідуально-духовного начала в людині;  7) формування націй, національної самосвідомості, а нерідко й творення національних держав; 8) поділ народності за віросповідним принципом.

За словами, магістра філології Я. Лукасіка, Реформація – це духовно-суспільний рух, що розгорнувся після виступу німецького ченця Мартіна Лютера (1483-1546). Він, як і наступні реформатори: Філіп Меланхтон (1497-1560), Урліх Цвінглі (1484-1531), Жан Кальвін (1509-1564), – виступав за повернення Церкви до біблійних принципів, від яких вона протягом віків відійшла. Поняття «Реформація» у своєму корені має слово «форма» (лат. – «вигляд», «образ»). Префікс «ре» говорить про повернення до початкової форми, що була втрачена під впливом гріха. Реформація є рухом, який намагається побачити з біблійної позиції не лише релігійну, але всі сфери життя. Божі принципи впливають не тільки на спасіння душі, а й на суспільну сферу життя: культуру, економіку, політику. Тому Реформація є духовно-суспільним явищем, яке докорінним чином змінило західну цивілізацію, а через неї – і весь світ.

Реформаційний рух у Європі охопив різні соціальні верстви – від «верхів до низів». Сюди ввійшли князі (правителі), промисловці і торговці, збідніле дворянство і лицарство, діячі науки й культури, нарешті, селяни і містяни, на плечах яких стояла вся існуюча суспільна піраміда. Очевидно, кожна з цих різночинних спільнот переслідувала свої завдання – від здобуття політичної незалежності, подолання роздрібленості, встановлення унормованих правил конкуренції до визволення від застиглих догматів, визиску та за відміну станових привілеїв. І все ж кожна з них мала свій більший/менший вплив на подальшу долю європейської культури. До цієї справи активно долучилися гуманісти, спадкоємці Відродження (Ренесансу).

                                           Середовище Реформації

Реформаційний рух зародився і розвивався в релігійному середовищі. Іншого на той час не було і не могло бути, адже релігія була тоді чи не єдиним повноважним (легітимним) феноменом самоідентичності тогочасної людини. На відміну від понаднаціонального характеру середньовічної Церкви, що вживала у богослужбі латинську мову, діячі Реформації, її учасники запроваджували живі національні мови у Церкві, практикували в ній свою літературу, чим зміцнювали національну свідомість і культурний розвій відповідних спільнот. Йдеться про переклади Святого Письма (Біблії) на національні мови, коментарі і тлумачення на них біблійного тексту, творення нових віросповідних та богослужбових книг, зокрема Катехизисів, Символів віри, концепцій стосовно морального виховання людини, започаткування та ведення нею своїх справ, скорочення кількості церковних свят і таїнств, нарешті, здешевлення Церкви та її інституцій.

Лютеранство отримало перевагу у Німеччині, згодом у Скандинавії та Прибалтиці. Саме слово «Протестація» (протест) прихильників Мартіна Лютера на імперському сеймі (Шпейєр (1529) дало назву – протестанти – всім християнським течіям, що продуковані Реформацією. Більш радикальні реформатські церкви отримали вплив у Шотландії та Голландії, на півночі Німеччини, поширилися у Франції, Англії (пресвітеріанство), а вже потім і в США. 1534-го англійський парламент проголосив короля главою англіканської Церкви, стимулювавши цим реформаційні процеси.

                                     Статус Реформації  

Енциклопедичний словник «Христианство» (– М, 1995. – Т. 2) зазначає, що під час аналізу Реформації в будь-якій країні Європи слід враховувати чотири обставини. Перша – статус країни у релігійних, розумових, національних, політичних та соціальних відносинах. Друга – кому належала ініціатива реформаційного руху і хто ним скористався? Реформа могла йти знизу, від народу, або зверху, від влади, бути загальнонародною або становою, сприяти посиленню державної влади або розширенню народних прав. Третя –  коли, власне, відбувався реформаційний рух у тій чи іншій країні. Тут важливо мати на увазі країни ранньої і пізньої Реформації. У перших все було нове, інші отримували чимало готового; рух, що відбувся у перших країнах, застав католицизм зненацька, в інших –  він зустрів міцну протидію з боку старої Церкви. Четверта обставина стосується характеру вчення, що було чинним в країні, і вчень, що паралельно з ним зароджувалися і розвивалися. Історичні особистості Реформації – Мартін Лютер, Ульріх Цвінглі та Жан Кальвін – мають пріоритетну роль. Однак, не слід недооцінювати діяльність інших реформаторів – Томаса Мюнцера, Мігеля Сервета (1509 або 1511-1553) та Фауста Социна (1539-1604).

Почалася Реформація одночасно, у 20-х роках XVI ст., а саме у Віттенберзі (Мартін Лютер) та Цюріху (Ульріх Цвінглі), переважно населеними німецькою нацією. Лютеранству притаманний більше містицизм, воно схиляється до монархізму. Цвінгліанство має республіканський характер (крім Швейцарії поширилося в імперських містах Західної Німеччини). Тоді ж протестантизм (лютеранство) починає утверджуватися в Пруссії, Данії, Швеції. У Німеччині не всі князівства, що прийняли реформу, відразу перейшли до протестантизму. Англія (відійшла від Риму у 30-х рр. і заснувала особливу церкву), до середини XVI ст. була тільки одиничним явищем. Йдеться про компіляцію континентального протестантизму (передусім лютеранства) та збереження елементів католицизму (інститут духовенства, церковна ієрархія, концепція церкви-парафії…).

Наприкінці цього періоду виник новий напрямок протестантизму – кальвінізм. У Франції його прибічники отримали ймення – гугеноти, Шотландії – пресвітеріани, Нідерландах та Німеччині – реформати, Польщі та Литві – гельветське сповідання. Реформація відірвала від Риму половину західноєвропейських націй. Серед деяких з них протестантизм отримав повну перемогу, в інших –  часткові здобутки. В останніх слід розрізняти держави із федеративним устроєм та унітарні. Федераціями у XVI ст. були Німеччина, Швейцарія, Нідерланди. Одні території (князівства, кантони, провінції) стали протестантськими, інші залишилися католицькими. В унітарних країнах (частина населення сприйняла Реформацію) поділ отримав не територіальний, а становий характер (Франція, Польща). Тут народна маса була малоохоплена протестантизмом, більш схильні до нього стали дворяни та містяни. Тільки деякі країни (південнороманські нації) уникли впливу протестантизму. В окремих державах утверджувалася та чи інша різновидність протестантизму. Інколи в одній і тій же країні існували різні його напрямки. Скажімо, в Німеччині – лютеранство, цвінгліанство, кальвінізм, Польщі – гуситство або «чеські брати», лютеранство, кальвінізм і антитринітаризм, або социніанство, в Англії – англіканство, кальвінізм.

У Реформації маси простолюдин виступають не лише як об’єкт, а й суб’єкт креативної дії. Вона була рухом народних мас, віками вихованих на образах і поняттях Біблії. Натомість, тодішній церковно-теологічний світогляд мав відносну самостійність, стояв над живим сповіданням і почуттям людини через релігійні форми. Реформатори, будучи світськими людьми, беруть справи віри в свої руки і проголошують принцип загального священства. Вони заперечують значення церковних переказів, розглядаючи їх витворами людського розуму. Саме індивідуальний людський розум, на їх думку, може пізнати Боже одкровення. Реформатори повстали не проти віри, а проти певних вчень про неї. Хоча частина з них (найбільш радикально налаштовані) не йшли в чернечі келії і пустелі, а брались за коси і вила, прагнучи реалізувати навіяний їхньою вірою суспільний ідеал. За таких обставин не розум служив вірі, а віра – розуму. Реформація спричинила гострі конфлікти аж до виникнення тривалих війн, як усередині багатьох країн, так і між ними. Всім було несолодко, всі потерпали від тогочасної збанкрутілої системи, її практики та ідеології, всі прагнули глибоких і безповоротних змін задля кращого життя.                                     

    

                             Спеціально для «Вголосу» підготувала Оксана Боруцька.

 

 

ІА "Вголос": НОВИНИ