Не будемо заперечувати, що польсько-українські стосунки завжди були непростими, однак на тлі приходу до влади у Польщі партії «PiS» і зростання національної свідомості українців – незгоди суттєво загострились. Україна почала активно вшановувати своїх Героїв, а поляки натомість – не менш активно звинувачувати їх у бандитизмі. Торік ситуація досягла апогею: Сейм Республіки Польща схвалив «Резолюцію у справі «віддання данини жертвам геноциду, вчиненого українськими націоналістами» щодо громадян Другої Речі Посполитої в 1943-45 роках», призначивши 11 липня «Днем пам’яті про поляків – жертв геноциду, вчиненого ОУН-УПА на східних кресах Другої Речі Посполитої». Таким чином наш західний сусід офіційно назвав українських героїв злочинцями і з легкістю викреслив власну провину у смерті десятків тисяч осіб.
А чи були підстави? І де сьогодні шукати правду? У розмові з істориками Миколою Посівничем, Михайлом Галущаком, Ігорем Куликом та Романом Грицьківим «Вголос» спростовує найпоширеніші міфи, нав'язані нам чужою пропагандою.
Міф 1. «Волинь-43» – геноцид польського народу
Відповідно до Конвенції ООН, схваленої 1948 року, під поняттям «геноцид» розуміємо дії, вчинені задля знищення – повного чи часткового, якої-небудь національної, етнічної, расової чи релігійної групи як такої. Разом з тим, геноцид передбачає вбивство членів такої групи; заподіяння серйозних тілесних ушкоджень або розумових розладів; навмисне створення життєвих умов, які розраховані на повне або часткове фізичне знищення; заходи, розраховані на запобігання дітородіння; насильницьку передачу дітей з однієї людської групи в іншу.
Сьогодні ж історики віднайшли низку документів, які підтверджують, що тодішні дії українських націоналістів аж ніяк не можна дорівняти до геноциду. По-перше, винищення усього польського народу в принципі не було можливим, зважаючи на сили постанців. Зрештою, вони й не ставили цього собі за мету. По-друге, дослідники наголошують, що ОУН-УПА боролися винятково з тими, хто посягав на Українську державність. Підтвердженням цьому є документи із застереженнями не вбивати жінок і дітей. По-третє, 1943-го року чисельність УПА власне на Волині сягала щонайбільше 8 тисяч осіб, тож в умовах німецької окупації, діяльності польських та радянських повстанців, українці жодним чином не могли здобути монополії на застосування насильства. Нарешті, під час тих подій загинули окрім поляків ще й тисячі українців.
Роман Грицьків:
«Досі не було знайдено жодного документа, який би підтверджував наявність наказу чи розпорядження про знищення польського населення. Сьогодні поляки розглядають події 1943-го як геноцид з боку українських націоналістів, щоб зробити можливим повернення польської влади на ці землі.
Варто наголосити, що поляки не були представлені у цьому регіоні винятково як цивільне населення. На території Західної України було розгорнуто цілу систему польської підпільної держави, було створено Армію Крайову, яка своє головне завдання вбачала у відновленні польської державності саме там. Відповідно, всі бойові дії, які проводилися, були спрямовані проти АК».
Ігор Кулик:
«Це однозначно не геноцид і не різанина. Також це не трагедія, адже вона мала б бути одномоментною і залежати від понадлюдських факторів. Тим більше, це не Волинська трагедія, бо події розгорталися ще й на Галичині і на Закерзонні. Це була польсько-українська війна».
Микола Посівнич:
«У світовій практиці «геноцид» - дуже екстраординарне явище. Це означення ми додаємо до Голокосту, винищення вірмен, Голодомору, де були мільйонні жертви. Поляки ж хочуть витворити із себе найбільш страждальну націю, найбільшу жертву. Для цього вони намагаються гіперболізувати міру злочинів ОУН-УПА».
Міф2. 11 липня 1943 року – «кривава неділя», апогей злочину ОУН-УПА
Цей день у Польщі офіційно прозвали датою масової акції українських націоналістів, які тоді нібито одночасно напали на понад сотню сіл, вчиняючи звірячі вбивства десятків тисяч мирних поляків. Саме подіями в ніч проти 12 липня намагаються підтвердити ідею «геноциду». Натомість українські дослідники, спираючись на низку документів, наголошують: теза про велику операцію 11-12 липня 1943 року не має жодного підтвердження, та й кількість повстанців, які тоді перебували на Волині, дозволяла теоретично захопити щонайбільше 25 поселень.
Михайло Галущак:
«Сьогодні поляки намагаються міфологізувати 11 липня. Важко собі уявити, що на контрольованій німцями території українське підпілля отак просто могло зруйнувати близько сотні сіл. Складається враження, що там не було ні радянських партизан, ні німецьких вояків. Це смішно».
Микола Посівнич:
«Поляки вибрали собі сакральне число, коли «банди УПА» нібито масово напали на всі польські опорні пункти, називають це найбільш доконаним актом «людобуйства» і запевняють, що в цей час загинуло найбільше поляків. Вони намагаються вписати цей день поміж інших сакральних дат, щоб тим самим забезпечити ситуації престиж і неймовірну значущість. Насправді, у той час на Волині було 5-6 тисяч повстанців, які б навіть фізично не могли охопити настільки величезну територію, розпланувати все і познущатися над кожною із жертв якимось садистським методом».
Роман Грицьків:
«Варто наголосити, що тоді усі державні посади віддавали полякам, українці ж натомість перебували у дуже пригніченому стані, навіть навчання проводилось винятково польською мовою. Переважаючим було українське православне населення, поляки ж, щоб не віддавати ті землі, провели політику державного осадництва, коли колишні ветерани польської армії отримували величезні земельні наділи, фінансові та інші привілеї для розвитку свого господарства. Це дуже серйозно утискало права українців, які насамперед відчували нестачу землі, і, на відміну від поляків, не могли розраховувати на підтримку держави. Також дуже загострював ситуацію релігійний конфлікт, бо поляки були католиками, а українці – православними».
Міф 3. 1943 – початок і кінець «Волинської різні»
Окрім 11 липня, поляки здебільшого наголошують саме на подіях 1943 року, намагаючись виправдати знущання над українцями «відплатою». У відповідь на це українські дослідники запевняють, що конфлікт із західними сусідами почався набагато раніше і не зупинився навіть по завершенню Другої світової.
Роман Грицьків:
«1943 рік – то був апогей складних польсько-українських стосунків у всьому ХХ столітті. Однак, варто пам'ятати, що ще із XIV століття українські території потрапляли під владу Королівства Польського, а згодом Речі Посполитої. На початку минулого століття обидва народи приготувалися створювати власні держави на уламках світових імперій, тож якраз тоді й розгорнулася Друга польсько-українська війна. Врешті, за підтримки світової спільноти полякам вдалося здолати українців, що й заклало вирішальну бомбу в українсько-польських відносинах. Українці не могли з цим змиритись, а Друга світова створила сприятливі умови для вирішення болючого питання. Наші предки сподівалися встановити свою державність і таким чином відновити справедливість. Так само поляки, окуповані нацистами та СРСР, намагалися відновити державу у кордонах 1939 року. На жаль, народи не змогли порозумітися, адже Польща наполягала на тому, що українцям не можна давати території і не можна дозволяти державності».
Михайло Галущак:
«1943 – це один з етапів польсько-української війни, початок якої можна вести принаймні з 1918 року, коли українці проголосили ЗУНР, а польська влада з цим не згодилась і почала першу війну. Так само можна пригадувати і до козацьких часів, і далі.
Тепер польська історіографія намагається прив'язати Волинь до операції «Вісла», назвавши депортацію українців «відплатною акцією за злочини 1943-го». Але варто копнути глибше. До прикладу, цього року вшановуємо 80-ту річницю масового знищення українських церков на Волині і Закерзонні: 1937 року сотні українських храмів були спалені або окатоличені. Також знаємо, що польське підпілля активно провадило репресії та вбивства українців на Закерзонні ще на початку 1940-х років. Така ситуація продовжувалась і після 1943-го».
Ігор Кулик:
«Насправді, 1943 рік – це пік, а початком варто називати ще пацифікацію 1930 року, порушення Польщею міжнародних договорів щодо позицій українства, ігнорування українського питання і намагання щоразу вирішити питання з боку сили. Будь-яка дія має протидію, тож і українці були готові захищати свою державу, свої права, показувати, що вони так само мають зуби і право на власну позицію».
Міф 4. 100-200 тисяч поляків вбито українцями
Масштаби жертв подій на Волині досі достеменно не відомі, а в українській і польській історіографії фігурують суттєво відмінні числа. На жаль, наші науковці майже не бралися за підрахунок втрат у польсько-українському протистоянні, натомість ініціативу узяли поляки. Спираючись винятково на спогади очевидців, тамтешні історики доводять кількість загиблих від рук УПА до ста тисяч.
Микола Посівнич:
«За підрахунками добре відомої польської дослідниці Єви Семашко, на Волині із великою натяжкою загинуло понад 18 тисяч поляків. Це можемо вважати за більш-менш адекватне число. Однак, навіть попри це, поляки дописують кількість жертв аж до 32 тисяч, а тоді вже й до 100 тисяч. Чому тоді не 200, не 300? Жодних обгрунтувань немає. Оця концепція дуже пасує їхнім зовнішньополітичним орієнтирам, бо претензії до РФ вони не можуть висунути. До німців, які вчинили набагато більше злочинів, зокрема під час Варшавського повстання, – тим більше. Тому й закидають щось Україні, яка неспроможна дати гідну відсіч».
Роман Грицьків:
«Не варто забувати також, що на цій території точилася війна між Третім Рейхом та СРСР, тож саме вони відігравали дуже важливу роль у загостренні польсько-українського конфлікту. Неодноразово і нацисти, і СРСР, використовували поляків для боротьби з українцями, намагаючись з одного боку побороти український визвольний рух, а з іншого – скерувати українців проти поляків. На території Волині діяли диверсійно-партизанські загони НКВД, які отримували підтримку польського населення, перебували в польських селах і проводили активні бойові дії проти УПА. Відповідно, коли УПА намагалися знищувати їх, вони швиденько покидали ці польські населені пункти і в підсумку удар спрямовувався проти поляків».
Міф 5. Степан Бандера – головний злочинець
Поряд із «геноцидом 1943-го» поляки на перший план висувають образ Провідника ОУН Степана Бандери – як найпершого ворога і найбільшого злочинця. Що цікаво, автори гасел на кшталт «Із Бандерою до Європи не пустимо», «Бандерівцям жити не дамо!» і «Бандера – стоп!», вшановуючи «Волинську різню», забувають, що у тому кривавому 1943-му Бандера був ув'язненим у концтаборі Заксенгаузен, тож ніякого безпосереднього стосунку до тих подій мати не міг.
Михайло Галущак:
«Міфологізація Бандери – це питання ворожої пропаганди. І поляки, і СРСР діяли за планом: хочеш дискредитувати рух – дискредитуй того, хто його очолює. Зважаючи на тодішні засоби комунікації, важко уявити, що, перебуваючи у Заксенгаузені, він мав настільки налагоджений зв'язок, щоб впливати на події.
У відповідь на нинішні неадекватні закиди з боку Польщі мусимо пам’ятати, що у світі повага інших націй починається із самоповаги. Якщо українці відстоюватимуть своїх героїв і не прогинатимуться, то тоді може вдатись щось добре. Якщо ж надалі будемо неспроможними – поляки захочуть вибачень і за Українську Галицьку армію, і за Хмельницького. І це може тривати до бесконечності».
Ігор Кулик:
«Польська правляча партія дуже активно піднімає історичні питання, питання східних кресів, намагається витворити із себе неймовірну жертву, чи не найбільшу у Другій світовій війні. Вони гучно запевняють, що постраждали з усіх сторін: і від нацистів, і від СРСР, і від України. Виглядає трошки дивно, коли окрім двох держав , які справді мали можливість організувати силові органи, Польща нібито неймовірно постраждала ще й від українців, які мали досить мізерні можливості, не мали держави ні до, ні після того.
Бандера ж для них – це повторення мантр, які були закладені у Радянському Союзі. Досі російська пропаганда горлає, що на Україні живуть бандерівці. Це історія про те, наскільки живучими є міфи, зароджені у тоталітарних державах. Навіть через 25 років після падіння тієї імперії міфи процвітають і набирають нових форм».
Микола Посівнич:
«Поляки стандартно висувають політичну оцінку подій, обираючи ворога. У цьому випадку – Бандеру і бандерівців. Без суду і слідства вони виносять вирок, творячи такий от наратив. Необгрунтовано засуджують весь рух, всю ідеологію цього руху, вимальовують поняття про українців-бандерівців, і Бандера – як символ руху. Отак шукають цапа-відбувайла, якого можна у всьому звинувачувати і всі злочини йому приписувати».
Сьогодні від окремих представників провладного політикуму та й певної категорії громадян часто можна почути: мовляв, поляки – наші друзі, наші адвокати в Європі. Тому нам треба пропускати повз вуха ці необґрунтовані закиди, бути мудрішими, бо від ескалації напруги між обома державами в результаті виграє Путін.
Ця теза могла б бути правильною лише тоді, якщо б і інша сторона думала так само. В іншому ж випадку ми перетворимось на жертву плювків з боку наших «друзів», котрій нічого більше не залишиться, як лише втиратися на очах всієї світової спільноти. І яка різниця – хто від цього виграє, коли, як свідчить історія, Україна вкотре точно програє.
Яна Федюра, «Вголос»
ІА "Вголос": НОВИНИ